Нова домівка :)

Тепер у думок нова домівка:) 

Трохи мого світу тут :) 

ВІЧНА НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ: вирок чи…?

У руках чашка чаю. В ній втілення тепла, спокою і… думки. Наче в тій чашці не чай, а саме вони – весь мій мисленнєвий процес, процес думок…

Але зараз не про чай… Натомість про незавершеність.

Останнім часом видається, що:

•      Геометрична прогресія діє не тільки в математиці;
•      Тяжіння повертає нас до життя;
•       Процес ніколи не закінчується, а фінішів нема.

Тижні минають за тижнями. Вмираючи в кожному дні на фізичному рівні, у нас все таки є шанс відродитися на рівні кращого себе. Тут має значення прагнення – «я насичую свій світ сенсами, дуками, книгами чи некни гами, сміттям чи роздумами».  Тижні минають за тижнями, а … прогресія діє. Виклики зростають, питань все більше… Виклик росту? Можливо. Вимога часу? Ні. Правильніше – вимога життя.

Я борюся із власною прогресією, натомість в якийсь момент розумію, що боротися не треба – натомість варто перестати давати відповіді на усі питання, тут і зараз. Потрібно ввімкнути у собі процесність, щоб побачити – крок за  кроком – результат.

Але… тижні минають. У когось вони наче минають яскравіше, бурхливіше, результатніше? Скочуюся у логіку меншовартості -  і програю. Собі. Бо більше нікому немає діла до цих програшів. Але  - як не дивно -  в якийсь момент усі приховані програші починають говорити в людині, не даючи вже можливості їй сказати! І наступає мовчанка… Важкість.

Це тяжіння. Це воно, нагадує про світ, людей, все і вимагає сильнішого голосу! Саме так – сильнішого, щоб заявити про себе. Собі. Більше нікому не треба. Все інше буде і так.

Тяжіння повертає нас до життя. Прогресія змушує залищатися в потоці. І ці речі важливо настільки органічно в собі поєднати, що це вражає!

І того, що…ТОДІ? Вмикається те, що можна назвати органікою – більше немає механічного намагання створити враження, показати і довести, відбутися на якомусь прийнятному для когось рівні. Є я і… я. І це не егоїзм – це альтруїзм для світу, коли важливо врятувати лишее себе як людину, щоб врятувати світ. Від себе неприроднього, гіршого, іншого!

Але… тижні минають. Припущень більшає. Прогресія мчить кудись… І важливо прагнути, не зважаючи ні нащо, важливо бути собою, навіть докінця не усвідомлюючи як - адже це лише питання часу і витримки.

Чому? Уявімо - раптом все обривається. Кінець. Ти непомітно відходиш у вічність у своїй незваршеності, яка зрештою теж має більшу чи меншу якість, визначену зусиллям.

І це все – ви скажете? Це все??? Я мав/мала ще і те, й інше…

Мала чи мав – то й що? Далі буде, але вже із іншими.

Були тижні, начебто багато часу і… незавершеність. Щось, як і чашка чаю, резонувало у певний момент, і так мало бути. Світовий процес іде далі - і так має бути.

Але... можна принаймні спробувати бути кращим у цій НЕЗАВЕРШЕНОСТІ. Кращим від себе вчорашнього.

Про.Світ: коли люди відкривають себе

Якось в одному місці зібралося багато незнайомих людей і почали говорити про… ЗМІНИ. Боязко, з недовірою і упередженням, але почали… За місяць-другий рівень недовіри зменшувався, залученість зростала, мрія вимальовувалася. Момент переходу від закритості та «світу в собі» був доволі непомітним. Натомість відкриття одне одного щоразу вражало, часом вимагаючи зусилля, щоб розібратися і дати шанс.. Як воно буде?  - крутилося в голові і підкріплювалося лише неможливістю відмовитися від…

Важко, з невідомістю, але великим зусиллям щось вдавалося, щось ні. Все як завжди і все  таки доволі по-іншому. Тоді, рік тому, те, що вже досить коро стало можливим було далеким і нереальним. Тоді. Але сьогодні про інше – сьогодні про реальність. Іншу, хоч і щоденну.

… перша група дітей закінчила навчання.  Саме сьогодні була остання зустріч разом із батьками, саме в такому складі.  Діти презентували свої проекти, напрацювання, роботи – сьогодні ВОНИ БУЛИ ВАЖЛИВІ. Вони були в центрі уваги.  Сьогодні відчувалося, що багато хто ТАКИ РОЗКРИВСЯ, в той час, як ми  вже кільканадцять місяців думаємо, як це зробити, вишукуючи тести, методики, досвід і пробуючи, пробуючи і знову ПРОБУЮЧИ… Може, саме сьогодні була одна із відповідей – все простіше?

Сьогодні вчителі говорили ДЯКУЮ і просто БУЛИ, думками, усмішками, спогадами, почуттями… БУЛИ – і все думалося, що може змусити людину піти в повну невідомість, щоб працювати на доволі непевну, хоч і таку гарну мрію? Що змусило наших вчителів рік тому повірити і  ввійти в цей процес?  Рік відомої невідомості…  Може, це воно – прагнення БУТИ і СТВОРЮВАТИ, що так хочеться бачити  в нашій освіті. І тут не потрібно придумувати над стратегії – треба дати людині бути людиною.

Сьогодні тих, хто організаційно зробив це все реальність хотілося обійняти і сказати: «Ви чудові! Пам’ятайте про це…»… Дівчата, Ви ЧУДОВІ…)

Цікаво те, що якийсь етап пройдено, але попереду все та ж глиба праці. Попереду багато труднощів – але гарантією, мабуть, має бути усмішка кожної дитини сьогодні і вдячне слово батьків. Гарантією має бути відсутність гарантій і постійні зміни як основа всього. Інший рівень складності?

Не інший, а життєвий. Бо все простіше -  у якийсь момент ти береш відповідальність і не оглядаєшся назад, прагнучи зробити якнайкраще з усвідомленням можливості провалу.

Все простіше…

… це лише початок. Але точно можна сказати, що без одного маленького елементу він був би не можливим…  -  без ДОВІРИ, хоч, можливо, і підсвідомої  чи усвідомленої з часом. Просто якось в одному місці зібралося багато людей і… довірилися одне одному. Не всі дійшли до кінця, хто дійшов набагато далі – перш за все, в собі.  І це головне.

Бо все простіше… В той момент, коли людина відкидає маски і проявляє себе – свою божественну ідею :)

Для Вас, чудові людиська..)

Щиро,

Юля

п.с. Трохи у наш особистий розвиток :) 

"Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Її можна без побоювань прийняти як ідею благотворну і вигідну, інакше її не можна було б довірити нам; проте боягуз не заслужив того, щоб всевишній відкрив у ньому свої плани. Людині легко і весело, коли в роботу вона вклала усю свою душу і зробила усе, що могла. Але якщо вона поступила по-іншому — їй не відшукати спокою: це звільнення, яке не звільняє. Геній покидає її і муза залишається до неї байдужою; жодної сміливої думки, ніякої надії.

Довіряй собі! Немає серця, яке не відгукнулося б на поклик цієї струни".   

Р.У.Емерсон

Як вступ... ПРО ДОВІРУ

Вступ до того, що з часом хотілося б назвати Книгою... побачимо. А поки що...

***

Що є причина недовіри до себе? 

 Коли десь там, глибоко у нас закрадається черв’ячок, який дуже майстерно прокладає собі шлях, підкошуючи натомість нашу основу… Коли дивишся на себе, розуміючи, що не приймаєш, не віриш, не хочеш бачити це обличчя… Натомість тотальне незадоволення та незрозуміле прагнення ЗМІНИ, лише не зрозуміло, якої саме.

Є й інший момент. Як можна довіряти собі зрештою, коли навколо суспільство непідтверджених прагнень?

Як от: «Я б хотів вивчати мистецтво. Але я ніде не знайду роботу. Тому буду економістом». 

АБО: «Я думаю по-іншому, але мене не зрозуміють. Навіщо тратити сили  у поясненнях та пошуках однодумців?».

Типово, усталено, звичайно.

Одиниці вириваються із такого кола, показуючи альтернативу. Хтось до болю відчуває контрасти, намагаючись їх зрівноважити в собі, щоб ВИЖИТИ. Хтось пристосовується. Усе іде – ЯКОСЬ, якимось своїм незрозумілим або навпаки – дуже чітко зрозумілим ходом. Питання, що далі?

А далі багато людей, які не довіряють собі, які отримали ген недовіри від матері, які в подальшому підтверджують силу цього гену, стикаючись із сьогоденням. І так потрібно, щоб хтось просто показав альтернативу, просто повірив – у тебе чи світ. Потрібні сили ззовні, але лише тимчасово, щоб знайти їх в собі!

Десь там глибоко назовні пробирається СУТЬ, шлях якої завжди незвідано небезпечний та важкий…

І вона - суть - є у кожному. ЇЇ важливо підтримувати в одне одному. Ми маємо бачити її в ближньому  і казати йому, що ВІН, ЦЕЙ БЛИЖНІЙ Є, ВІН МАЄ ПРАВО БУТИ, ВІН МОЖЕ ДОВІРИТИСЯ І ДОВІРЯТИ! 

У кожному із нас є деформований ген, бо ми всі в одній системі, ми всі в одному суспільстві – непідтвердженому, незрозумілому та нереалізованому… Поки що. Але колись це суспільство створили ЛЮДИ – такі ж, як ми, смертні, грішні, прості та прагнучі… Питання лише прагнучі ЧОГО  і в якому контексті?

Тобто ген має шанс на зміну – тривалу, болісну. Це праця, як і в усьому іншому. Але праця ЗАДЛЯ ЖИТТЯ, а не просто, бо треба їсти, пити, ВИЖИТИ.

ЖИТИ і ВИЖИВАТИ – ось ключова різниця. У сенсі, у слові, яке завжди творить все. Недаремно ж воно було СПОЧАТКУ цього всього, що тепер звемо світом…

Причина недовіри у нас – як обмеження і можливість. Як здатність подивитися навколо по-іншому.

Недовіра творить похибку, у якій похибкою стає ВСЕ, і людина теж. А це вже злочин проти людства. Тому не дозволяймо собі сприймати як похибку себе, інших та світ. 

Про наше ВІДРОДЖЕННЯ

Україна відроджується. Саме такими словами хочеться назвати той процес, який відбувається останні місяці. Можна почути, що мабуть, нашій країні надто легко здобулася незалежність – і якась рація у цьому є. Легко в контексті осмислення того, що відбулося  в нашій історії в цілому чи у момент здобуття незалежності, та усвідомлення відповідальності кожного окремого громадянина за  процеси, які проходять.  З іншої сторони відчуття, що ми долаємо міфи, долаємо власне юнацтво та незрілість, історичні обмеження, які накладалися роками та століттями, не покидає.  Навіть більше – обмеження та виклики долаємо не тільки ми як нація: з нами в одному човні, в одній системі Росія, Європа, світ…  Тому можна стверджувати, що відбувається щось більше, ніж ми можемо осягнути, і нам  із цим важливо працювати, жити, зростати.  Ідуть зміни, які завжди межують із хаосом, але десь на межі хаосу та конкретики або визначеності народжується істина.

Проте які б процеси не відбувалися зараз в Україні, вони апелюють, перш за все, до Людини.

У якийсь момент, у потоці подій, процесів, життя як такого ми втратили основне – Людину. Виглядає доволі логічно – 70-річна спадщина СРСР не залишила нас без наслідків. У радянському союзі всі були рівні, однакові та шаблонні. Повага до особистості, точки зору, думки і слова втрачена. Натомість все зводилося до виживання, «своєї хати», містячковості та примітивності мислення.

«Я живу, я споживаю, я існую» - цього достатньо… було.

Проте 21 століття ставить зовсім інші завдання перед країнами та людьми. Потік інформації вражає, як і швидкість її генерування – як наслідок, потрібна велика сила духу, характер, дисципліна мислення, щоб бути по-іншому, приймати свої рішення, не втратити себе зрештою. Глобалізація робить світ пласким – більш залежним, більш цілісним, пов’язаним. Ми давним-давно в одному човні – човні різних націй, країн, інтересів, потужних корпорацій, парадигм мислення,  який все одно пливе в одному напрямку. Це зовсім інший масштаб мислення.

21 століття прагне людини нової якості… Воно дає запит, не чекаючи поки хтось його почує – а почути має. Почути має кожна окрема людина, громадянин, бо це основа особистісної культури та країни як такої. Адже саме з людини починається прощення,солідарність, громадянська відповідальність. Це яскраво показав Майдан, загостривши для нас необхідність самовизначення, самоусвідомлення вже сьогодні.

Що власне ТАМ відбулося?

 Усе геніально просто - проявилася Людина.

Кожна по-своєму важлива та унікальна. У кожної свій всесвіт, свої болі, але одне чітке прагнення – бути гідними. Там кожен по-своєму проявляв турботу, людську гідність, себе, при цьому настільки органічно та природно, що істинність та щирість не викликали сумніву. Чи не мало б це бути у нашому кожному дні?  Майдан дав нам можливість відчути альтернативу, зміну та побачити перед собою ЛЮДИНУ.

Збагнувши це, можна по-новому подивитися на перехожого, друга чи знайомого. Можна по-новому побачити країну, її потенціал, можливості та  перспективи.  При цьому по-іншому прийняти загрози та перешкоди.

Так, Майдан закликав нас побачити – більше, ніж ми бачили усі ці роки, поглиблюючи усім НЕбаченням власну сліпоту, обмеженість.  Це настільки органічний процес, настільки природна потреба, що опиратися цьому було б протестом проти суті людини. Навпаки – рухатися за покликом важливо.

Майдан та події вже після закликають побачити тих, які насправді серед нас і такі ж важливі, проте які були надто неважливими досі. Яскравий приклад кримські татари. Хто насправді задумувався про їх минуле, реалі сьогодні? Яка толерантність та увага, якщо більшість не знали, який у татар прапор… Не знали і багато іншого. А тут так неочікувано потрібно проявити солідарність до 200-тисячного народу, який завжди був з нами! Та чи ми дозволяли йому не просто бути географічно, а співіснувати по-справжньому з українцями…?

Майдан та події опісля вимагають самовизначення як запоруку здобуття народної зрілості – адже скільки часу можна закривати очі, вуха на історичні штампи, невизначеність понять, незнання історії? Маємо знати, щоб мати думку та позицію, захистити свої цінності та землю. Маємо знати, щоб БУТИ. А не спостерігати те, що відбувається на Сході… Страшна хвороба, яка там пульсує, частково насаджена, але частково така, що отримала грунт небезпідставно…  Нехай –  у цьому і наша вина.  У цьому,мабуть, буде і наше прощення… Задля майбутніх поколінь.

Майдан і все, що маємо зараз, закликають називати речі своїми іменами.

Наївно буде думати, що Майданом чи тими жертвами, які вже є, все закінчиться – це було б надто просто в масштабі історії та питань нашого часу, а ще трохи по-споживацьки.  Це лише старт.

Пора здобувати – себе і країну.

Це той час, коли важливо розбиратися із поняттями, коли виклики все більші. Але в якийсь момент точка неповернення пройдена – ми уже не будемо таки, як були.

Натомість будемо зростати до прощення. Лише сповна прийнявши себе, можна прийняти іншого.  Лише подолавши власну гордість, віднайшовши віру, можна простити. Прощення вимагає сили духу, воно вимагає зусилля в часі, зрілості та ДОВІРИ.

Ми вже зростаємо до солідарності. Лише простивши та, знову ж таки, прийнявши, зможемо бути підмогою одне одному, працювати спільно, не ділитися на схід та захід. І те, що зараз відбувається у деяких областях, є власне доланням цієї антисолідарності, міфів та стереотипів. Колись це мало статися.

Ми зростаємо до громадянської відповідальності. Адже простивши  і відчувши важливість підставити плече побратиму, можемо збагнути усю величину особистої відповідальності, яка перед нами є – у думці, у слові, у дії.

Який це інший масштаб мислення, його якість та дисципліна! Це абсолютно інша складність, яку важливо усвідомити, аналізувати. Ми на новому порозі нашого розвитку – як народ в цілому, і як кожен громадянин, людина зокрема. Наша роль -  кожного із нас -  тут величезна, як незбагненна роль України у світовій системі – визначаємо вектор, не лише свій?

Україна відроджується. Вона вирішує у собі питання, які часто вирішує у собі людина в такому віці, як незалежна Україна.  Ці рішення важливі, вони неможливі без кожного окремого індивіда і критично необхідні світу.

За кілька років нащадки оцінять весь багаж та спадок того, що відбулося… на все свій час. Проте якщо будемо розраховувати на моментну вигоду – не оцінимо ніколи. Якщо мислитимемо у масштабі поколінь, історії – збагнемо суть.

Зараз вже не можемо бути тими, якими були – ціна інша, як і інша, вища планка для нас.  Не можемо дозволити собі знову лише фіксувати статистику втрат чи обговорювати ситуацію країні на кухні, нівелюючи усе, що сталося і продовжує ставатися.  Для багатьох це мить істини, народження, становлення, зростання. Саме тому маємо знайти сили на прощення, мудрість на солідарність та усвідомлення величини відповідальності.

Україна відроджується – відроджуємося ми. 

Думки дня_1.02

Як важливо НАВАЖИТИСЯ впустити себе в своє життя. 

***
Патерналізм. Його форма - усталені піходи, принципи. Статика? 
чи може релігія стати патерналізмом? і де межа?

*** 
Гумор, який допомагає бачити суть - дуже потрібний. Що там, за словами і усмішками? ...правда?

*** 
Відчуття: я є для іншої України. Але цю іншу, цілісну Україну ще треба збудувати. Почавши із себе. 

***
Моя найбільша молитва - поза храмом...

*** 
В кожному дні має бути ТВОРЧА НАПРУГА. Коли гарячково шукаєш папір, ручку, щоб записати думки... Коли обдумуєш і систематизуєш обдумуване, щоб завтра воно стало дією, цінністю - стало життям. 

*** 
Моя втомлена душа зрештою впускає в себе СПОКІЙ. Здавалося б, чи може бути втома, якщо ідеш своїм шляхом? Може. Навіть більше - має бути. Щоб випробувати себе на віру, щоб не стати крайністю. Абсолютом, який відірваний від контексту. Втома іде на межі із сумнівом: "Чи  варто?". Але дуже швидко "чи варто" стає - "не можу відмовитися від"... (паралель  із молитвою Ісуса на Оливній горі - як сенс пошуку сили для реалізації покликання). 
Тому варто пройти крізь усе - щоб зрештою зрозуміти контекст, щоб зрештою отримати право говорити про нього. Щоб не втрати відчуття реальності...

*** 
Простягни мені свою руку. Крізь свою образу - простягни мені руку!
Адже саме зараз так потрібно, щоб хтось втримав. Нехай на мить я втрачу свою суб'єктність. Нехай... нехай впаду в типову форму слабкості і потребд іншого... Але сьогодні, будь ласка, подай  мені руку - щоб я залишилася собою завтра.

п.с. сьоголні вийшла із костелу під час служби - виникла потреба ПОВІТРЯ... Було сонячно і тепло - 1 лютого, а на дворі наче весна... Знайшла в сумці довгий чек (єдине, на чому можна було написати те, що подумалося....) і почала записувати... так от - ця мить: вихід, ковток повітря, соце, небо - це як переступити контекст, щоб створити щось... Але суть в тому, що потім знову треба повернутися в нього (мова про контекст), щоб не відірватися і БУТИ частиною світу, розуміючи його...

За 10 хв я повернулася в храм... У той контекст.

ОПІСЛЯ. Святкові рефлексії

Крок вперед. Відчуваючи наближення нового року, прагнення зробити ще один крок вперед посилюється. Одночасно посилюється і страх – не вдасться, не знаю, не можу. Купа «не» і так мало «ну і що?».

Нехай. Хто знає, як воно  - правильно? Тим більше у моєму житті…

Нехай. Чомусь завжди думаю, що в моєму розпорядженні роки… хіба?

Нехай. Сьогодні вирішую не боятися…

Натомість посміхаюся своєму страху, одночасно подаючи йому руку. Адже він теж сприяє моєму кращому розумінню себе.

***

Маленьке створіннячко лежало біля мене… Він так тихо і мирно спав, що наче й мене заколисував… Дивлячись на нього, думалося про ЛЮБОВ. Адже так хотілося її віддавати. Бо це було тим єдиним і можливим, що могла робити зараз.

Думалося про… здоровий індивідуалізм, як не дивно…  Бо в якийсь момент хотілося бути поглинутою цією хвилею любові. Цим дитям, яке могло стати сенсом. АЛЕ - суть в тому, що в щастя через когось і задля когось я не вірю. Я не вірю, що дитя може змінити щось, якщо людина осмислено не прийшла до цієї зміни в собі. Все починається з людини. Саме тому сьогодні вкотре думала про те, що ця дитинка насправді мені не належить (а роблячи її суттю, могла б привласнити) – вона цілісна, самостійна особистість з претензією на визначення себе незалежно від мене, моїх мрій чи прагнень… 

А поки що я можу бути лише підмогою, підтримкою, будучи готовою відпустити в будь-яку хвилину в майбутньому…

***

Свято. Чим би мало бути СВЯТО?

Мабуть, легкістю, любов’ю, теплом і радістю… При цьому часто дивлячись на дивну метушню, підданство канонам (саме підданство, а не прагнення душі), виникало тотальне нерозуміння – за чим ми женемося? Виконання пунктів плану якогось і чийогось. Але чийого?

НАТОМІСТЬ.  Так хотілося прийняття – розуміючи, що хтось має право бути собою і бути не таким. Хотілося любові – в очах, в словам і діях. Хотілося більше справжності – людської, коли «я знаю, хто я, і мене не треба грати ролі».

Часом мені здавалося, що зараз я голосно прокричу: зніміть маски! Але чи готова побачити наслідки, і чи сама не у масці зараз?

А поки що про свято… без масок. Так, воно має бути таким – без масок і манекенів замість людей, які насправді забилися у далеких кутах душі, боячись бути собою.

Чому?..

***

Сніг. Гори. Тиша і небо. Мені хотілося злитися  із цим  всім справжнім, природнім, істинним. Дивлячись на красу навколо,  сили прибували, душа відчувала і ловила політ.  ВГОРУ! Кудись туди, кудись у вись, прагнути, летіти і БУТИ.

Десь там, в клітинах, в тілі була втома – від метушні, від праці, від пошуку. Вона була і мала право бути. Проте зараз все миналося, відступало, проходило…

Гори лікують… таки лікують. Але вони ніколи не вилікують повністю – якщо людина не дасть сама собі потрібні ліки. начастійше цих так званих ліків таки не дають чи уникають лікування, якщо нема цілісності чи принаймні прагнення до неї.

І не варто обманювати себе, що чергова подорож, придбання, раптова дія задля дії комусь допоможе. Комусь. Але собі можна допомогти лише через власну «внутрішню» подорож…

Сніг. Гори. Тиша, небо і я з моїм світом… З моєю подорожжю тривалістю у життя.

Спроба визначити. Підсумок.

Рік, 1 рік…


Можна говорити про те, як швидко біжить час, яке коротке життя, а можна зупинитися на мить – і збагнути усю глибину зміни, праці, зусилля і прагнення, які вплетені в цей 1 рік…

Так от – сьогодні хочеться збагнути сповна те, що називаємо працею. Саме збагнути, не зрозуміти. Бо багато чого розуміємо, але по-справжньому відчути та ЗБАГНУТИ часто не вдається…

Праця. Вона дає сили – вона ж їх і забирає. Вона  допомагає знайти себе, часом і втратити – якщо перейдена межа, якщо хибний шлях. Вона може стати великою істиною становлення людини, дороговказом і маячком… Саме такої праці, не роботи за принципом робота, а ПРАЦІ прагнула в цьому році… Чи вдалося? Можливо, на певну долю % вдалося, проте набагато більше попоперу. Ключове – проактивна роль у процесі, коли «я відповідаю за створення цього середовища та контексту праці». І далі легше.

Планка або «позиція жертви». Як часто можна почути про безліч обставин, прицин, які завадили, не дали, не допустили. Хтось, щось – а навіщо? Навіщо витрачати потенціал і час свого мозку на мислення в напрямку «винний». Саме це і є позиція жертви – коли усі, але не я. А саме я, з мені і від мене іде усе. Тому копаю там, у собі, глибоко і болісно… 

Копнула… Але процес вимагає постійної інвестиції для виходу на певну модель стабільності – тому: продовжую інвестувати… Адже саме людина встановлює собі ту планку, яка її визначає. Зрештою життя може не вистачити, щоб її досягнути – це щось, що також треба прийняти. Але зусилля має право на життя і потрібне… Мабуть, весь прогрес людства визначений саме ЗУСИЛЛЯМ.

З іншої сторони МЕЖА. Доводиться щоразу балансувати на межі того, що я для себе вирішила і прийняла, і того, що життя вносить у мій світ. Невидима рука працює – і від цього задумуюся про невидимий (а може, навпаки – дуже очевидний) світовий лад, частиною якого я є. І тоді приходить зовсім інше переосмислення бід, болей, печалей – моїх, які часто здаються найбільшими. Але чи так це? Особливо у контексті світового процесу. Можливо,вони є більше фактом і важливим елементом того ж процесу – мені ж лише потрібно просто відмовитися від надмірного індивідуалізму. І БУТИ, на МЕЖІ, балансуючи, щоб не впасти… Але БУТИ.

ПРИ ЦЬОМУ ключове - шлях до себе… Він продовжується. Він важкий. Він затратний. Але він – моя спроба, моя інвестиція, часом розчарування від ще присутньої долі індивідуалізму у переконаннях. Він – моя місія.

… а ще – мій спокій. Бо коли кажеш : «Я відчуваю, що іду до себе – справжньої, у своєму покликанні і своїй праці – огортає спокій…». А та фраза Івана Павла 2 «Не бійтеся!» - проста, але така глибока – стає до сліз зрозумілою… Не боятися, а відчувати його – отой спокій.

1 рік… але рік, точно глибший, ніж усі попередні, хоча не можливий без усіх спроб і помило,які були, будуть і які я приймаю, не зважаючи ні на що.

Спокійний НЕспокій

Спокій… Прагнучи його, часто впадаємо у краінйсть. Адже трактуємо спокій як відсутність проблем; спокій як гарантія вічного щастя; спокій як «ніхто не чіпає»… Спокій… як апатія?

Хтось скаже: «Життя – це рух», а вже в наступну мить буде прагнути протилежного – саме апатичного спокою!  Коли немає отого хвилювання душі, коли все передбачувано та стабільно, коли можна контролювати, не потерпаючи від несподіванок різного характеру. Коли і знову коли…  Так так, спокій визначається відсутністю якісного життя? Тобто життя діяльного, коли долаючи себе, свої перешкоди, зростаючи кожного дня, можна збагнути себе по-іншому, пропонуючи собі, світу, оточенню інший рівень вже вашого спільного співжиття.

Отой апатичний спокій часто стає нашим гальмом. Бо змушує забувати про баланс – основа всього. Адже потребує як буть, так і тихих гавене -  суть лише у дозі одного та іншого.

… такий начебто бажаний та потрібний спокій все одно проходить. І тоді починається якийсь дискомфорт, бо реальне життя все одно штовхає до поступу, про який ще казав Іван Франко… Поступу в собі. Натомість - уникаючи балансу, уникаємо того поступу, який визначає так багато, при цьому так непомітно.

І вражає зрештою легкість забуття, легкість відмови. Адже НЕвідмова вимагає праці – щоденно, кропіткої, із чітким розумінням «навіщо», хто дуже часто без чіткого розуміння «що»… Оце «що» часто приходить згодом, а згодом – визначає якість конретного «що», прихід якого так часто форсуємо.

Тому сьогодні про… спокій, але кардинально інший від усталеного розуміння.

 Як зростання себе, як розуміння, що «я іду до себе». І нехай сьогодні не вдається, сьогодні картинка недокінця чітка та ясна – внутрішнє відчуття правильності, двіри до себе та миру із собою допоможуть пройти усе… Саме про такий спокій хочеться говорити. Про таку якісь людини, яка здобувається у щоденній боротьбі з усім і часто усіма. Щоб зрештою збагнути – все простіше.

Довіритися і поринути у пошук, у створення себе…  У діяльне життя, яке починається і себе самого.

п.с. "Навіть обставини не можуть нашкодити більше, ніж сама людина може нашкодити собі. З обставинами можна впоратися. А як впоратися з самим собою?" Гете, "Фауст"

І цілий світ живе у кожнім слові…

… у кожнім слові довіра.  Ти часом дивишся на мене так сумно, бо десь я розчаровую Тебе. Але все таки частіше Твій погляд радує і зігріває. Я можу Тобі сказати, як є – знаючи напевно: зрозуміє. Я можу сумніватися в чомусь – але з Тобою це розділений сумнів, який часто додає впевненості…  Я можу багато чого -  і з Тобою сил стає більше.

… у кожнім слові зростання. Саме так – зростання. Зростати разом у прагненні, у праці над собою, у бажанні бути кращою. Зростати – даючи змогу Тобі відчути, як і Ти зростаєш.  І це ще одне прекрасне відчуття – бути для Тебе можливістю, силою, альтернативою.  Для щоденного зростання.

… у кожнім слові праця.  Скільки праці: почути, зрозуміти, мудро відповісти і бути при цьому собою, не кимось, чимось , щоб вразити, сподобатися, задовільнити чи відповідати. Зовсім ні – мова навпаки про незалежність у співжитті: бути з Тобою і для Тебе, пам’ятаючи при цьому, хто є я. Навіть більше: пам’ятаючи, хто є Ти, що є Твоя суть і який світ у Тобі. Світ, на який Ти маєш право, а я не можу його зневажити.  Навпаки – прийняти і зрозуміти, допомогти в становленні, не втручаючись при цьому. У такому підході, мабуть, найбільша праця і найбільший подвиг, щоб зрештою не втратити одне одного, будучи одним цілим.

І так у кожнім дні,  у слові і в мовчанні, у погляді і думці.   Цілий світ.

Дякую Тобі за нього, за такий світ -  де двоє можуть бути, не спотворюючи, не імітуючи щось і для когось. Де я є я, а Ти  є ТИ. Де є МИ, а не пародія на МИ. Де є впевненість, що хай там що, Ми будемо.  Де часом страшно, боляче і сумно – але довіра та підтримка таки перемагають.

Сьогодні я вкотре переконуюся у Твоїй величі – простій, людяній, природній. У величі мовчання, дії, праці, прагнення, віри, що так гармонійно поєднуються в Тобі. Я вкотре думаю, що можу знову і знову казати Тобі Дякую  - за мене, яка так багато у Тебе вчиться.  За миті і моменти. За все і нічого зрештою.

Сьогодні я вкотре відчуваю у кожному слові … СВІТ.  І так тепло від думки, що у цьому світі є ТИ.

Дякую… 

Нахай скажуть,хто я є ЧИ "дорости до себе"

Визначити! Мене потрібно було визначити!

Через приналежність, через наявність, через когось і щось.

Я тут, я з Вами, я приймаю Ваші правила.

Вони непогані – навіть навпаки: досить благородні, потрібні та важливі.

Десь глибоко в мені звучатиме голос, який сумніватиметься у правильності всього, всіх і мене. Точніше правильності дій, правильності такого визначення.

Але моїй надто Невизначеній суті потрібна буде опора. Ця допустима інтеграція з чимось, що пропонував світ, допустима – мабуть, допустима. На певний час.

А як далі?

Не знаю, я відверто не знаю.

Далі мало б прийти усвідомлення. АЛЕ коли?

Я ж прошу поки що мене «визначити» - у назві того, що роблю, у способі життя, у словах, якими можна іншим казати, хто я, що, як.

Я так втомилася кожного разу жахатися від необхідності пояснювати себе. Тому готова поступитися. Я поступаюся! Я частинка, я не я.  Я у якійсь формі.

Допустима інтеграція чи поглинання?

Нехай. Поки що.

…АЛЕ: у якийсь момент інтеграції, поєднання, визначення буде недостатньо… суть проявиться, даючи запит на інший формат реалізації себе.

А потім, з часом, абсолютно неочікувано і так природно з’явиться відчуття – я хочу дорости до себе. Відчуття як найбільше прагнення і найбільший страх. ДОРОСТИ ДО СЕБЕ!

Що за цим?

Праця. Чи лише праця?

Прийняття себе недосконалої -  і тільки?

Розуміння, скільки конфліктів та випробувань попереду – чи готова?

Кожне щось означатиме дуже чіткий наслідок, який або приймаєш, або обираєш інше – простіше, чіткіше, солодше. Зрештою концентрація солодкого зросте в організмі настільки, що повернутися до питання «доростання до себе» все одно потрібно буде. Але коли, скільки часу втрачено – безліч питань виникають із простору простішого рішення.

Воно насправді не було простішим. Воно було швидким, потрібним, обманним, не твоїм, якимсь – але не простішим.

Натомість… дорости до себе: потреба, обов’язок, праця. Тривалістю у життя. 

Коли народжується життя...

Щось у тобі пульсує. Щось прагне заявити про себе, доводячи — я є, маю право, я хочу.

Рівень свідомості невідомий, але рівень послідовності  - вражає! Саме так — послідовності бути. І байдуже.

Зрештою приходить усвідомлення, що це далеко не Щось... Це Хтось  - живий, інший, маленький і вже дуже цінний.

Він, не зважаючи на малі роки, та які там роки — дні  — демонструє величезну довіру... Адже може лише покластися на те, що отримує, що  має від когось, кого іще сповна не знає...

Якесь дивне перебування двох в одному тілі, що і є найбільшим виявом довіри. Здавалося б, її так не вистачає дорослим, раціональним та мудрим — а тут вона у маленькому зародочку вже є. Довіра співіснування.

Десь там, в середні відбуваються невловимі процеси, які закладають основу, а вже опісля зростання — все як в житті і для життя. Однаковість принципів та їх глибина вражає.

Чи можна збагнути сповна?

Натомість паралельно іде інший принцип — відповідальність. Бути відповідальним як реакція на довіру того, кого ти іще не знаєш. Бути відповідальним за те, що робиш, кажеш, думаєш — адже поряд, завжди з тобою ще Хтось...

Невідомість, але приємна невідомість...  І це, мабуть, той випадок, коли її навіть легко прийняти. Навпаки — це так очевидно і природно.

У обох немає ніяких гарантій. Ніхто насправді нікому не належить — лише довіра та відповідальність. А ще трохи віри, що сенс, суть і прекрасність таки можливі! Що чудо відбудеться.

Десь пролітають думки про ризик — те, що теж існує як безперервна ознака ситуації. Ким він буде? Як усе буде? Яка моя роль? Помилка? Батьківська сліпота?

Все може бути, але ключове, мабуть, що у тобі Хтось таки незалежний від тебе, який завжди буде претендувати на інше життя,  себе, свої цілі та прагнення. Так-так, мова саме про свободу.

Твоя ж роль зводиться до такого собі наставника... виклик, хіба ні? Адже завжди думається — ну як, я маю право, я ж те, інше, десяте...

А тут все обмежено правами Когось :)

Коло замикається. Непоєднувані речі поєднуються: довіра — відповідальність — невизначеність — ризик. Можна  додати ще відсутність гарантій  і мізерність власних амбіцій реалізувати у  Комусь себе... 

Коли народжується життя, багато власної мізерності відпадає...  Адже пульсує, ТАМ Хтось пульсує – як життя, як частинка великого світового процесу… Вже зовсім скоро можна буде цього Когось взяти за ручку і  відчути фізично повну відповідальність і при цьому безмежну свободу цієї Людинки – свободу БУТИ…

Можлива логіка... себе

У нас усіх є періоди ДО та ПІСЛЯ. Коли раптом різко змінюється логіка. Коли все набуває іншого значення і постає питання: «А що взагалі мало значення раніше?». Коли період турбулентності захоплює настільки різко і неочікувано, що  трясе ще довго опісля. 

Коли біль здавлює груди, але є розуміння, що лише пройшовши через цей біль, можна вижити як Людина. 

Коли пояснювати щось стає абсолютно безсенсово – бо ще сам несповна витворив чи усвідомив свій сенс.

Коли дуже багато «коли» і набагато менше «нарешті».

Коли в тобі більше слів, ніж звуків, але їх не можливо сказати… Якийсь час.

Коли власна неадекватність -  у стандартному розумінні -  вражає, а власна обмеженість у формуванні думки чи висловлюванні – шокує. Коли кожен день проходить у праці над собою і відчутті неймовірної втоми від інтелектуального штурму.

Коли пояснюєш собі все навколо у довгих діалогах і вони не припиняються. З часом із цим починаєш жити – нормально. Може, в інших теж так?

Зрештою про інших… Перелом штовхає у потребу того, кому можна сказати. І раптом це зовсім відрізняється від вже твоєї усталеної думки про те, що силу варто шукати в собі. В душі кричиш – не скаржитися! Але цим лише доводиш слабкість – свою.

Транзитна зона затягує. І в якийсь момент треба просто відпустити ВСЕ ДО, поринувши у ПІСЛЯ.  

Внутрішня блокада не відпускає. Таке враження, що якийсь механізм створює в середині власну силу тяжіння, яка не покидає. Вона тягне до старого.

Вириватися, треба ВИРИВАТИСЯ! Чавлячи у собі раба себе, тягнеш руку вгору – на знак протесту. 

Що це – моя революція? Моя РЕВОЛЮЦІЯ!!! Гідності, особистості, свідомості.

Болить? Нехай. Невідомість? Ну і що – хто скаже, що таке відомість?

Сумно? Це тимчасово!

Завтра знову вийде сонце. Завтра знову буде небо, люди, метушня, пошуки, втрати, болі і щастя. Люди помиратимуть і народжуватимуться, а для мільярдів та мільйонів їх світ буде найважливішим. І це теж має якийсь грунт.

Завтра багато хто буде в транзитній зоні До і ПІСЛЯ, хтось її ніколи таки не перейде.

Але – іти треба. Тому сьогодні поринаю сповна у «коли раптом», щоб завтра зустріти свій світанок вже в логіці ПІСЛЯ… 

Прагнути гарантії

На мене дивилася Людина,  яка прагнула гарантій.

Не здатність прийняти рішення, відповідальність за рішення, змушувала шукати рішучості, відповіді, виходу у комусь – в даному випадку у мені.

Я ж розгублено дивилася, не до кінця ще розуміючи ситуацію. Адже у мене не було гарантій! У мене не було нічого конретного, щоб обіцяти і дати.

У мені була праця і ще більша праця попереду. У мені зростали щоденні виклики, бурі та прагнення бути кращою. Цей нелегкий процес обігу усіх цих явищ та понять вже сповна відчула на собі, навіть приймала його, розуміючи усю важливість та довготривалість, які потрібні.

Натомість навпроти, ніби нагадуючи про все, що я вже подолала чи думала, що подолала, стояла ще незрілість, нерозуміння себе і всього, що відбувається.

Наскільки абсурдною була ситуація насправді: від мене вимагали того, чого у мене не було, але що я для когось втілювала. Чому?

Невже тому, що лише пройшовши усі етапи пошуку, сумніву та невизначеності, можна втілити у собі щось більше… Проте лише одиниці знають ціну цьому – ціну такої праці…

У мене були два шляхи: відчути себе кращою, щось пообіцяти, сказати, "піднятися" над ситацію - начебто, адже насправді це було б падіння… Або ж бути відвертою ( з собою і Людиною, яка довірилася мені), чітко розуміти, що криється за цією ситуацією – і не маніпулювати!

А за нею, за ситуацією ЛЮДИНА – яка ще так глибоко не усвідомила себе, що прагне в будь-який спосіб отримати гарантію на визначення, на причетність, на себе! Вона, швидше за все, у якийсь із способів її знайде, але це будуть лише короткотривала пауза та обманний спокій. Бо вже завтра доведеться платити – працею, собою, часом, життям – своїм життям, яке надто цінне і коротке.  Начебто будучи живучою, щасливою, прийнятою, Людина залишається самотньою і неприйнятою собою… 

Я б могла щось пояснювати – але чи готова почути мої пояснення?

Я могла б… але промовчу, бо головна розмова ще попереду!

... мить усвідомлення відповідальності когось за своє життя і своєї відповідальності за те, що кажеш, робиш, який посил даєш іншим… Тому поки промовчу, не будучи готовою працювати ще із такими матеріами.

Не дивися на мене, не сьогодні. І, мабуть, не завтра. Тобі просто треба наважитися, поринути у ті емоції, які зараз, щоб «випливти» іншою. Страшно? Звичайно. Але це не смертельно – навпаки: життєво, потрібно. Це воно – Твоє спасіння! І воно лише в Тобі.

А усі гарантії – міф…

у кожного своє життєве море...

1 рік АБО "трохи про своє..." :)

До річниці одруження

Завтра буде 1 рік.

Завтра наче настане якийсь рубіж -  у думці, у часі, в майбутньому.

Не те, щоб щось глобально зміниться чи вже змінилося, зовсім ні. Але МИ будемо вже один рік.

Ніхто не каже, що вссе просто і легко — завжди є багато чого, що потрібно переболіти, розв’язати в собі, а тим більше, коли вас двоє.

Не можна сказати, що це як якась рожева мрія, що відбулася -  такі глобальні речі смішно і соромно зводити до банальності.  Бо той рік був, є працею — над собою, над відносинами, над співжиттям.

Не можна сказати: "Моя свобода закінчилася". Той, хто думає, що його свобода у шлюбі закінчується, ніколи її не мав. В даному випадку не про свободу ходити усюди і робити, що хочу — це не свобода, це обдурювання себе собою ж.

Не можна сказати, що сумно не було. Але сум на двох зовсім інший...  Той сум теж якось магічно допомагав зростати.

Натомість.

Створення цінності. Підмога.  Світло одне одного.  Прагнення бути. Часом дитячість, зрештою - можливість бути дітьми та щирі усмішки. 

Розуміння, що ніхто нікому до кінця не належить, бо є щось більше, ніж прагнення володіти. У  цьому світі двох насправді стільки сенсів!!!

І з ними треба розбиратися все життя - урок тривалістю у життя.

А ще можливість вчитися тому, чого нам так не вистачає — довіри. Бо відкритися повністю — це потребує сили. Прийняти повністю — це теж виклик. Почути і збагнути — неймовірна праця.   І може, саме через ці речі люди “шукають” усе життя...  Бо в якийсь момент треба зробити на крок більше, на зусилля більше, на прагнення більше.... Треба почати із себе. В той час, як в тобі завжди голосно говорить власне Я.

Завтра буде 1 рік.  Скільки тих років? А яка різниця... Ми завжди думаємо “скільки”, а мали б думати “як”... дозволимо собі цю розкіш? :)

Завтра буде 1 рік. Дякую… 

На межі

У мені знову відбулося падіння. Із п’єдисталу впало «моє життя-мій світ-мій, моя, моє…».

Десь там, далеко, були втрати, які  зараз чомусь так голосно говорили у мені. Наче у дзеркалі, у мені зростав біль, який насправді був десь поза мною. Чи можна зрештою відчувати біль поза собою? Сьогодні здавалося, що таки можна…

Сьогодні знову впало щось, що завжди існувало як начебто більше за мене – а, здавалося б, що останніх подій було достатньо для того, щоб змінитися, оновитися, щоб стати іншою, кращою, але не глухою, сліпою…

Не достаньо…  У мені теж своя система, яка чинить опір – частково для співжиття із світом, мабуть. Тому часом задумуюся, чому ми настільки дивуємося опору державного апарату як системи, коли натомість самі такі майстерні у питання опору всьому і багато чому… Але не про це…

Завжди настільки комфортно було залишатися у логіці «я» і «мій світ». А тут раптом зовнішні обставити занурюють мене у купу інших світів та контекстів, які теж прагнуть свого вираження. Можливо, сьогодні, вони мають бути почуті?

Я гарячково аналізую, чому людина настільки занурена в себе і настільки прагне комфортної гарантії? Де межа між власним життям і суспільним поступом, між солідарністю та індивідуалізмом? Для мене раптом усе трагічне, що відбувається, видається саме тим найлогічнішим, що могло статитися – заклик до зростання, до людяності, хай навіть у такій формі?

Натомість десь у мені зростає заклик до більшої солідарності, до більшої праці. До більшої мовчанки та суму, щоб збагнути зрештою усю мою глухоту та пустослів’я!

У мені зростає заклик  та запит до мене – ЗМІНА, ПРАЦЯ і ще раз ПРАЦЯ… щоб почати із себе! Так, може бути гнів на когось, щось, чиїсь вчинки та їх наслідки – але мені завжди залишатиметься одне: необхідність почати із себе через зміну і працю, зміну і працю...

Ти  не знала цього раніше? Смішно! То, може, почуй нарешті, зрозумій, що то основа всього! Адже якщо раптом, отак свідомо кожен… почне із себе? На рівні свого впливу, але із бажанням бути по-іншому… Бо чомусь же дано мені, тобі, нам цей дар ЖИТИ, який варто цінити лише за ту легкість, з якою його можна втратити, а легкість ця незбагненна та проста… Мить -  і все, фініш…

Сьогодні, ще поки що, а може, все ще у мені… падіння – падіння когось, чогось, винних і правих, голосів і визначень. У мені біль, сум… Але там, в середині, не зважаючи ні на що, залишається щось неймовірно людське, що змушує завтра таки подумати про мій світ, про життя і мою роль. Я буду усміхатися, рухатися далі – але на межі балансу і хаосу, де баланс як реальність, яка наче сила тяжіння настановляє на простоту існування, щоб світ таки був, а хаос як беліч контекстів та вимірів, інших людей, суспільства, країни, світу, які таки витягують мене з мого індивідуалізму… І я приймаю цей дивний баланс чи то -  його межу – тонку, але таку потрібну!

Завтра чогось черговий раз буде не достатньо, але я таки починатиму із себе – знову і знову, щоб робити трохи більше… Рухатимуть на межі і відчуватиму її із кожним кроком...