вторник, 30 декабря 2014 г.

Спроба визначити. Підсумок.

Рік, 1 рік…


Можна говорити про те, як швидко біжить час, яке коротке життя, а можна зупинитися на мить – і збагнути усю глибину зміни, праці, зусилля і прагнення, які вплетені в цей 1 рік…

Так от – сьогодні хочеться збагнути сповна те, що називаємо працею. Саме збагнути, не зрозуміти. Бо багато чого розуміємо, але по-справжньому відчути та ЗБАГНУТИ часто не вдається…

Праця. Вона дає сили – вона ж їх і забирає. Вона  допомагає знайти себе, часом і втратити – якщо перейдена межа, якщо хибний шлях. Вона може стати великою істиною становлення людини, дороговказом і маячком… Саме такої праці, не роботи за принципом робота, а ПРАЦІ прагнула в цьому році… Чи вдалося? Можливо, на певну долю % вдалося, проте набагато більше попоперу. Ключове – проактивна роль у процесі, коли «я відповідаю за створення цього середовища та контексту праці». І далі легше.

Планка або «позиція жертви». Як часто можна почути про безліч обставин, прицин, які завадили, не дали, не допустили. Хтось, щось – а навіщо? Навіщо витрачати потенціал і час свого мозку на мислення в напрямку «винний». Саме це і є позиція жертви – коли усі, але не я. А саме я, з мені і від мене іде усе. Тому копаю там, у собі, глибоко і болісно… 

Копнула… Але процес вимагає постійної інвестиції для виходу на певну модель стабільності – тому: продовжую інвестувати… Адже саме людина встановлює собі ту планку, яка її визначає. Зрештою життя може не вистачити, щоб її досягнути – це щось, що також треба прийняти. Але зусилля має право на життя і потрібне… Мабуть, весь прогрес людства визначений саме ЗУСИЛЛЯМ.

З іншої сторони МЕЖА. Доводиться щоразу балансувати на межі того, що я для себе вирішила і прийняла, і того, що життя вносить у мій світ. Невидима рука працює – і від цього задумуюся про невидимий (а може, навпаки – дуже очевидний) світовий лад, частиною якого я є. І тоді приходить зовсім інше переосмислення бід, болей, печалей – моїх, які часто здаються найбільшими. Але чи так це? Особливо у контексті світового процесу. Можливо,вони є більше фактом і важливим елементом того ж процесу – мені ж лише потрібно просто відмовитися від надмірного індивідуалізму. І БУТИ, на МЕЖІ, балансуючи, щоб не впасти… Але БУТИ.

ПРИ ЦЬОМУ ключове - шлях до себе… Він продовжується. Він важкий. Він затратний. Але він – моя спроба, моя інвестиція, часом розчарування від ще присутньої долі індивідуалізму у переконаннях. Він – моя місія.

… а ще – мій спокій. Бо коли кажеш : «Я відчуваю, що іду до себе – справжньої, у своєму покликанні і своїй праці – огортає спокій…». А та фраза Івана Павла 2 «Не бійтеся!» - проста, але така глибока – стає до сліз зрозумілою… Не боятися, а відчувати його – отой спокій.

1 рік… але рік, точно глибший, ніж усі попередні, хоча не можливий без усіх спроб і помило,які були, будуть і які я приймаю, не зважаючи ні на що.








воскресенье, 21 декабря 2014 г.

Спокійний НЕспокій

Спокій… Прагнучи його, часто впадаємо у краінйсть. Адже трактуємо спокій як відсутність проблем; спокій як гарантія вічного щастя; спокій як «ніхто не чіпає»… Спокій… як апатія?

Хтось скаже: «Життя – це рух», а вже в наступну мить буде прагнути протилежного – саме апатичного спокою!  Коли немає отого хвилювання душі, коли все передбачувано та стабільно, коли можна контролювати, не потерпаючи від несподіванок різного характеру. Коли і знову коли…  Так так, спокій визначається відсутністю якісного життя? Тобто життя діяльного, коли долаючи себе, свої перешкоди, зростаючи кожного дня, можна збагнути себе по-іншому, пропонуючи собі, світу, оточенню інший рівень вже вашого спільного співжиття.

Отой апатичний спокій часто стає нашим гальмом. Бо змушує забувати про баланс – основа всього. Адже потребує як буть, так і тихих гавене -  суть лише у дозі одного та іншого.



… такий начебто бажаний та потрібний спокій все одно проходить. І тоді починається якийсь дискомфорт, бо реальне життя все одно штовхає до поступу, про який ще казав Іван Франко… Поступу в собі. Натомість - уникаючи балансу, уникаємо того поступу, який визначає так багато, при цьому так непомітно.

І вражає зрештою легкість забуття, легкість відмови. Адже НЕвідмова вимагає праці – щоденно, кропіткої, із чітким розумінням «навіщо», хто дуже часто без чіткого розуміння «що»… Оце «що» часто приходить згодом, а згодом – визначає якість конретного «що», прихід якого так часто форсуємо.

Тому сьогодні про… спокій, але кардинально інший від усталеного розуміння.

 Як зростання себе, як розуміння, що «я іду до себе». І нехай сьогодні не вдається, сьогодні картинка недокінця чітка та ясна – внутрішнє відчуття правильності, двіри до себе та миру із собою допоможуть пройти усе… Саме про такий спокій хочеться говорити. Про таку якісь людини, яка здобувається у щоденній боротьбі з усім і часто усіма. Щоб зрештою збагнути – все простіше.

Довіритися і поринути у пошук, у створення себе…  У діяльне життя, яке починається і себе самого.

п.с. "Навіть обставини не можуть нашкодити більше, ніж сама людина може нашкодити собі. З обставинами можна впоратися. А як впоратися з самим собою?" Гете, "Фауст"