різні реальності

   Метро. 18.00 Година-пік, коли кожен намагається обігнати сусіда у нестримному бажанні якнайшвидше потрапити додому, наче у затишну гавань, і сховатися там аж до ще далекого завтра. Всі кудись поспішають. Так, усі, крім юного Скрипаля, який граєш Шопена тут, у переході... Для нього час зупинився. Для нього поспіх та метушня оточуючих визначаються лише масштабом логіки. Бо на рівні сприйняття все далеке, буденне, суворе і непотрібне. В цей вечір, такий схожий на сотні інших вечорі, які він вже прожив, уся його суть була в музиці, в такій самотній мелодії Шопена.

   Чи здогадувалися перехожі, що за музика лунала? Мабуть ні, бо могли здогадуватися лише про новий магазин, про який на стіні повідомляло велике оголошення, стимулюючи купівельний інтерес. Не до Шопена… І не до Скрипаля… Лише поодинокі постаті таки зупинялися, щоб кинути чи то копійчину, чи то випадково знайдену в кишені та помнуту гривню.  Тут був зовсім інший масштаб логіки – життєвої, суворої, часом примітивної, але 100% домінуючої.

   І може якась тендітна душа жалібно усміхнеться, жаліючи талант. Але Скрипалю ця жалість не була потрібна. Хоч він і стояв тут частково із корисливою метою, у звуках Шопена втілювалася вся форма його самореалізації. Інших вимірів не було, як і інших варіантів розвитку. І в такий спосіб він був успішний, можливо навіть більш успішний від тисячі перехожих, які іноді скупо поглядали у його сторону.  Він же всім своїм видом – гордим і натхненним – кричуще демонстрував, що є інша реальність – не споживацька, не така, не матеріальна. Він, сам того не усвідомлюючи, кидав виклик звичним стандартам, виклик будням та посередності. І нехай сьогодні весь світ його не розумів, іншого шляху не було. І це вже оберталося викликом для нього, давно прийнятим  і визначеним.

    Метро, Шопен і скрипка… Скільки часу він вже грав? Не знав напевне. Але велика кількість дрібних та пожмаканих купюр у футлярі інструменту свідчили, що таки довго. А ще показували інше – комусь ця музика таки була потрібна, хтось теж відчував глибинність людського існування і протесту проти реальності та буденності, хтось теж був готовий приймати виклики. Хтось теж цінував, як і Скрипаль…

    Хм.. дивно, але напевне саме на таких «скрипалях» і тримається явно не «мелодійний» світ. І питання зрештою лише у тому, чи почує кожен із нас свого «скрипаля» в потрібний час і в потрібному місці …

момент...

   Якось, повертаючись додому, вкотре усвідомила, що люблю оцю вечірню частину дня, коли ще не остаточно стемніло, але сонце вже далеко на заході тішить нас останнім промінням денного світла.  В ці миті неймовірно загострюється відчуття всього, що оточує тебе навколо.

    Ось проходять школярі із великими ранцями, повними знань та домашнього завдання. В очах стрибають вогники, які хитро намагаються приховати бажання якомога довше гуляти з товаришами…  Ось діти у пісочниці ліплять палаци, вигляд яких повертає тебе на кілька років назад, у солодке дитинство, безтурботне, гарантійне, батьківське. Але вже в наступну мить ти зустрічаєш обличчя матері, сяюче та щасливе при спостеріганні свого маленького карапуза серед іншої братії. І воно вже наштовхує на зовсім інші роздуми – про майбутнє, про продовження, про маленьке життя, яке може пульсувати і в тобі. Саме в таку пору відчуєш всі барви життя, всі його звуки, що зливаються в одну багатогамну симфонію… І вона наповнює тебе сповна, даруючи винагороду за нелегкі трудові будні.   

   Від такого різнопланового досвіду нестримно повертаєшся в бік сонця, ловиш його промені,  і на обличчі з'являється тиха усмішка спокою та миру. Вся суть твоя у такій хвилині, в такій здатності відчувати себе, людей, життя сповна, без страху і болю. Вся віра твоя у прагненні продовжити цю мить, що,без сумніву, нереально, хоча дуже бажано. Вся істина лише у цьому вечорі і картинках, які пройшли і ще довго проходитимуть перед твоїм поглядом. Ти. Життя. І глобальний світ  в тобі, а ти в ньому. Таке поєднання непоєднуваного породжує конфлікт, адже сонце завжди таки заходить за горизонт і вечірні сутінки огортають все таємничістю та прохолодою. 

   І це вже зовсім інша пора, зовсім інші думки, досвід, пізнання.  Але я все одно люблю вечірню пору з її інтерпретацією реалій та моментами. З дитячим сміхом, школярами, сонячним промінням  та відчуттям, що хоча день і прямує до логічного завершення, ти прожив його, відчув та не згаяв жодного моменту.