Живучи в країні контрастів та сюрпризів,
ти мимоволі задумуєшся: «А що з нами буде далі?». Насправді – як все буде
розвиватися, чого чекати? І з кожним роком, таке враження, питання стає все
гостріше. Важко сказати, а ще важче щось
прогнозувати. На політичному рівні відбуваються процеси, які вже викликають
лише іронію і тихе обурення. Економіка
змушує бажати кращого. Заголовки про черговий кримінал відверто лякають. Це, на
жаль, очевидні речі. І знову ж таки – що
далі? Напевно на даному етапі потрібні якісь докорінні зміни, зміна парадигми
мислення і сприйняття… Тут мимоволі згадується фраза Гітлера: «За ким молодь,
за тим майбутнє». І знаєте, тут напевно погоджуся з цим далеко не ідеальним
дядьком)) таки так – молодь, її інтереси та настрої визначають рух країни у
довгостроковій перспективі. І логічним буде питання – а що з нашою молоддю?
Сумно, але нічого конкретного. І це те, що лякає. Що є? Кожен сам за себе, більшість прагне виїхати в далекі краї у
пошуках гарантійного майбутнього, сприйняття «якось буде» і відсутність амбіцій
до змін в країні. Нема патріотів? Можливо. Нема бажання? На те схоже. Натомість активно іде глобалізації,
домінування проєвропейських чи проамериканських моделей життя, які далекі від
ідеалу, вже очевидні демографічні проблеми, з якими скоро країна своїми силами
не справиться. Молодь «клює» на яскравість, стабільність, яку пропонують
розвинені країни. І як наслідок - маємо
те, що маємо. Аналогічно з «верхами» суспільства, як,і
швидше за все, мали б бути «низами».
Так можна продовжувати, на жаль. При цьому
я точно знаю, що відродження України лише справа часу. Так, ми звикли комусь
підкорятися, ми відкинуті на багато років назад Радянським Союзом, так, нашу
інтелігенцію винищували, так, в нас ідуть негативні процеси зараз. Але всьому є
межа. І цьому теж десь має бути межа. Просто питання в тому, щоб ціна не була
надто високою. І щоб не вийшло «краще пізно, чим ніколи». Хоча може для нас
таки краще!!! Я вірю в те, що країна з
такою історією, з Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Франком, Стусом, Ліною
Костенко, Чорноволом не може НЕ мати майбутнього. Бо надто велика була ціна
свободи, бо надто багато було вкладено. Я вірю, що українці таки почнуть
цінувати себе, свою історію і свій потенціал.
Я вірю, що ми перестанемо бути егоїстами
і почнемо з маленького – приберемо після себе сміття на природі, для
прикладу. Бо якщо кожен просто буде
вимикати світло в кімнаті, з якої виходить, то і не треба буде цих
демонстративних Годин Землі. Якщо кожен буде хоч на долю позитивні ший, то на
вулиці буде інший настрій. Якщо кожен навчиться цінувати те, що має, то отримає
зрештою більше. Я вірю у нашу молодь,
яка хоч і далека зараз від країни і більше занята контактом, фейсбуком і часто
надто споживацьким способом життя, таки усвідомить, куди треба вкладати. Я вірю
в те, що ми просто можемо повірити в себе, в Україну, в НАС, як народ, який
може відрізнятися в залежності від регіону, але який приймає минуле, націлює
погляд на майбутнє і дає собі шанс. Я вірю. Сподіваюся, ви теж.
