На мене дивилася Людина, яка прагнула гарантій.
Не здатність прийняти
рішення, відповідальність за рішення, змушувала шукати рішучості, відповіді,
виходу у комусь – в даному випадку у мені.
Я ж розгублено дивилася, не
до кінця ще розуміючи ситуацію. Адже у мене не було гарантій! У мене не було
нічого конретного, щоб обіцяти і дати.
У мені була праця і ще
більша праця попереду. У мені зростали щоденні виклики, бурі та прагнення бути
кращою. Цей нелегкий процес обігу усіх цих явищ та понять вже сповна відчула на
собі, навіть приймала його, розуміючи усю важливість та довготривалість, які
потрібні.
Натомість навпроти, ніби
нагадуючи про все, що я вже подолала чи думала, що подолала, стояла ще незрілість, нерозуміння себе і
всього, що відбувається.
Наскільки абсурдною була
ситуація насправді: від мене вимагали того, чого у мене не було, але що я для
когось втілювала. Чому?
Невже тому, що лише
пройшовши усі етапи пошуку, сумніву та невизначеності, можна втілити у собі
щось більше… Проте лише одиниці знають ціну цьому – ціну такої праці…
У мене були два шляхи: відчути
себе кращою, щось пообіцяти, сказати, "піднятися" над ситацію - начебто, адже насправді це було б падіння… Або ж бути відвертою ( з собою і Людиною, яка довірилася мені), чітко
розуміти, що криється за цією ситуацією – і не маніпулювати!
А за нею, за ситуацією
ЛЮДИНА – яка ще так глибоко не усвідомила себе, що прагне в будь-який спосіб
отримати гарантію на визначення, на причетність, на себе! Вона, швидше за все,
у якийсь із способів її знайде, але це будуть лише короткотривала пауза та
обманний спокій. Бо вже завтра доведеться платити – працею, собою, часом, життям – своїм життям, яке надто цінне і коротке.
Начебто будучи живучою, щасливою, прийнятою, Людина залишається
самотньою і неприйнятою собою…
Я б могла щось пояснювати –
але чи готова почути мої пояснення?
Я могла б… але промовчу, бо
головна розмова ще попереду!
... мить усвідомлення відповідальності
когось за своє життя і своєї відповідальності за те, що кажеш, робиш, який
посил даєш іншим… Тому поки промовчу, не будучи готовою працювати ще із такими
матеріами.
Не дивися на мене, не
сьогодні. І, мабуть, не завтра. Тобі просто треба наважитися, поринути у ті
емоції, які зараз, щоб «випливти» іншою. Страшно? Звичайно. Але це не
смертельно – навпаки: життєво, потрібно. Це воно – Твоє спасіння! І воно лише в
Тобі.
А усі гарантії – міф…
у кожного своє життєве море...
