Бути далеко одне від одного.
Друзі, начебто. Хороші знайомі. АЛЕ.
В одному приміщення, звичайна
розмова. АЛЕ.
…
Між нами була неймовірна відстань
– не фізична, відстань у думці.
Можна було ще гратися у
раціоналізацію і пояснення, але навіщо?
В якийсь момент я наважилася
думати, що ми навіть маємо якесь право одне на одного…
І попалася. Зараз мова ішла про
абсолютно різні буття, які співставлялися лише на рівні загальних розмов…
Людина навпроти хотіла бути
по-іншому - бути у своїй шкарлупі. Бути у своєму світі. Бути – але як?
Обурення, у мене ж в душі зростало
обурення. Та, яку завжди вважала чимось більшим, раптом виявилася «закостеніла»
у логіці «демонстрації комусь», пояснення чогось собі, що насправді було
маскуванням суті. Ми говорила про щось не те.
Доцільно сказати все як є? Мене б зараз не почули – а я не знала, як
сказати.
Ми гралися у раціоналізацію, наче
вправляючи свою майстерність у чомусь неймовірно важливому для життя. А суть?
Вкотре відчула свою мізерність –
зрештою, відчувала її кожного дня у різних ситуаціях.
АЛЕ. Зараз все відчувалося
по-іншому.
Відчувалася якась втрата, яку
повернути не могла. Після неї щось зміниться. Вже у наступну мить щось
зміниться. Зараз відчувала напевно, що щось «вмерло» – що саме?
Мабуть, ілюзія прагнення. Людина
насправді не прагнула – усвідомлено, і саме в цьому була проблема. Я ж думала,
що моє трактування того, що відбувається, претендує на істину. Та чи так це…
Усмішка… Мені вкотре доведеться
зрозуміти, що кожен таки має право на свою гарантію.
Часто від самого себе, але чомусь
і таке є. Значить, на певному етапі воно потрібне…
Тому сьогодні я слухатиму більше…
Може, таки щось почую?
