Думаю, що всі, хто дивиться новини, в
курсі про те, що Франція вибрала нового Президента, і цього разу ним став не
Ніколя Саркозі, а соціаліст Олланд, відомий своїми кардинально іншими планами
щодо курсу країни. Проте зараз не про це.
Хотілося б звернути увагу на зовсім інші речі, саме те, що дійсно викликає
приємне захоплення і чого нам справді треба повчитися.
Як власне все було… В неділю ввечері народ
Франції зібрався на площах, вулицях або перед
екранами телевізорів для того, щоб почути результати виборів президента. Та й в цілому напевне вся Європа завмерла в
очікуванні, адже вона і так переживає нелегкі часи, а Франція та її керівництво
відіграють далеко не останню роль у визначенні курсу Європи. І ось близько
20.00 маємо попередні результати, за якими, хоч і з незначним відривом,
перемагає Франсуа Олланд. Здавалося б,
якісь 2%, проте цього було достатньо. Французький народ сказав «Ні» політиці
Саркозі чи то тандему Меркель-Саркозі, даючи зелене світло соціалістичним
силам. Хвилина тріумфу для Олланда і
його прихильників - гірка поразка для
іншої сторони. Та це не завадило Ніколя Саркозі вже через кілька хвилин після
оголошення попередніх результатів виступити із промовою і визнанням свої
поразки.
Що вразило? Вразила висока політична культура, яка притаманна
політику. Ніякої мови про фальсифікації, обман чи щось інше. Ні. Мова тільки
про Францію як країну, державу, яка незважаючи на розбіжності у поглядах,
близька обом кандидатам у президенти.
Мова іде про вибір кожного громадянина, який треба поважати; про те, що
майбутнє держави та любов до неї мають бути понад будь-які амбіції та
забаганки; про те, що незважаючи на різні політичні табори потрібно вміти
подати одне одному руку; про повагу і гідність, народ і націю, про майбутнє і
лише світле майбутнє для країни.
Слухаючи слова Саркозі, починаєш
відчувати, що таки так – політика дійсно те місце, де можна щось змінити. Починаєш радіти, що десь ще є якась порядність,
істина і не лише бажання наживи, що є ця політична еліта, яка можливо
неідеальна, але принаймні керована і, як мінімум, прагне до високих матерій. І тут з’являється ще інше бажання - щоб у
нас теж так було. Щоб ми не жили від виборів до виборів, щоб не боялися, а що
буде, коли прийдуть «нові» чи залишаться «старі», щоб була ота солідарність
суспільства, яке можна було б свідомо назвати громадянським і зрілим. А ще
хочеться відчувати гордість… Гордість, що ти українець… Бо я впевнена, що це
саме те відчуття, яке французи прожили у
той вечір оголошення результатів. Гордість за свій вибір і можливість його
зробити, за свою країну, доля якої визначається не лише кланами чи політиками,
а громадянами, яких цінують, а не сприймають за маріонеток, яких чують, а не роблять вигляд, що чують.
Я не знаю, скільки часу для такої зрілості
потрібно Україні, яка відверто травмована радянськістю і її наслідками, але
точно знаю, що колись кожен із нас, рано чи пізно, отак стоятиме на площі чи
дивитиметься телевізор вдома із родиною і відчуватиме саме це 1 єдине відчуття
– гордість. Якщо, звичайно, ще не
відчуває…
