обираю... щастя)

   Я обираю щастя. І таке рішення змушує усміхатися від усвідомлення, що вся суть пронизана цими словами.  Я обрию щастя у його повній багатогранності та абстрактності, здатності бачити більше, ніж люди часто дозволяють собі насправді. Знаючи та усвідомлюючи, наскільки це велике мистецтво відчувати кожною клітиною своєї шкіри, я все таки обираю його і готова вчитися та вдосконалюватися. Я обираю щастя – і віру в те, що це можливо. Нехай завтра якась чергова новина сколихне мою ще нестабільну душу. Нехай частий неспокій буде наполегливо схиляти до комформізму та бездієвості. Нехай. Я ж обираю щастя. Бо  мати його чи не мати, як і бути чи не бути – це лише питання вибору, свідомого і часто нелегкого.  Вірити, радіти, відчувати, падати, знову вставати та й зрештою бути – шлях апріорі залежить лише від нас.  Я обираю шлях щастя з  його крутими стежками та поворотами, не перекладаючи відповідальність на когось, не чекаючи, що хтось його мені дасть. Воно у мені, воно тут і зараз, бо завтра може і не буде, іншої миті може не бути, іншого щастя, іншої мене та оточуючих. Іншого не існує. Це велика абстракція, яка часто змушує недооцінювати те, що в тебе є, шукати «щось»…таке ж абстрактне, небезпечне.. Я обираю реальність з усіма її проявами та характеристиками – а,значить, я обираю щастя!  Я обираю ризик бути собою, здатність усміхатися від дрібничок сьогодення, вірність своєму Я і його принципам… А , значить, я обираю щастя.  Я обираю довіру – перш за все, до себе, бо вірити собі, як і слухати себе, а ще більше -  чути себе – найбільший виклик сучасної людини. Я приймаю його і, знову ж таки, обираю щастя.  Я обираю – значить, я живу, вільно і негарантійно, відповідально, просто, але багатогранно, саме так і саме зараз.  І цим самим, не відкладаючи життя на потім, я дозволяю собі таку просту та людську і при цьому таку ж чомусь недосяжну та рідкісну розкіш під назвою щастя…

Олімпіада як доказ

   Ось і закінчилося основне спортивне дійство літа – олімпіада в Лондоні. Здається, навіть не надто  активні вболівальники збірної таки були залучені у перебіг процесу, бо в будь-якому випадку на роботі знайдеться колега, який рахував кожну медаль і виконував роль свого роду кореспондента просто із місця подій. І тепер, коли офіційна церемонія закриття добігла кінця, а Лондон повертається до звичного ритму буднів, ми можемо підвести підсумки Олімпіади. Думаю,  пишатися нам таки є чим. Бо 6 золотих медалей, 5 срібних та 9 бронзових  і 14 місце у підсумковому заліку – це вам не жарти. Так, таки є чим пишатися. 

   При цьому я б не назвала олімпіаду лише спортивним дійством. Це перш за все індикатор потужності країни. Адже лише одиниці світових держав систематично інвестують у спорт та його розвиток, маючи для цього необхідні ресурси, розуміючи його роль сьогодні та завтра.  І саме тому на перших сходинках у підсумку ми бачимо, як не дивно, США, Китай, Велику Британію, Росію.  Це країни, які відіграють провідні економічну та політичну ролі, чиє лідерство на світовому просторі в тій чи іншій сфері не викликає сумніву. І олімпіада це лише черговий спосіб підкреслити свою потужність, важливість. У даній ситуації наше 14 місце здається навіть досить поважним. І що спадає на думку? Перш за все, це те, що у всіх світових рейтингах про корупційність, інвестиційний клімат та інше Україна завжди пасла задніх, будучи першою з кінця. Натомість тут ми входимо у першу двадцятку, а країн-учасниць не менше, ніж у славнозвісних рейтингах. То чому ж так? Адже можемо і 20 медалей виграти, і показати, де Україна знаходиться і що ми не остаточні аутсайдери? З цього можна зробити лише 1 висновок: єдиним гальмом розвитку країни є  її влада та теперішня еліта. Адже саме від неї залежить, чи вкладають іноземці гроші в країну, чи будуть прозорі умови для детінізації бізнесу та мінімізації корупційних процесів. Від неї залежить, чи сприйматимуть Україну на політичній арені, чи прийматиме нашого гаранта Конституції хтось із так званого цивілізованого світу, чи він матиме можливість лише бачитися з Лукашенком або ж вітати Фіделя Кастро із днем народження, які, без сумніву, близькі йому по духу. Натомість там, де роль грає  суто людський фактор, ми показуємо, що можемо робити прориви, ми можемо лідирувати і заслужено отримувати визнання. У нас є  здорові людські ресурси, але відсутня здорова політична еліта та й еліта в цілому.  І олімпіада, як і останні перипетії із формуванням виборчих списків ще раз це доводять. 

   Можливо  у нас нема над потужностей США, країни, яку формували емігранти з чітким баченням, чого ж вони хочуть. Можливо у нас нема величезних запасів газу, які б дозволили латати інші діри, як от в Росії. Можливо наше населення ще не вирішує демографічні проблеми навколо світу, бо у свої кордони не влазиться, що вже відчув Китай. Можливо.  Але у нас є Україна, яка неідеальна  і така  прекрасна у цій не ідеальності. І все, що треба – це шанс і переломний момент.  Вірю, що точка кипіння от-от буде досягнута, після чого повернути щось назад вже не можна буде, бо інакше ми не достойні цих 20 медалей і вкладених зусиль наших предків на благо цієї неідеально, але НАШОЇ країни.

  

Закон vs маніпуляція

   Закон про мову підписано. Очікувана подія сталася. А все, що було між підписами Спікера та Гаранта – просто гра на публіку. При цьому публіка – це ми з вами. І пожинати плоди саме нам. Чого ж зрештою чекати?

   Я думаю, що ми 100% може розраховувати на ще більшу кількість маніпуляцій з боку влади, бо саме таке враження створює цей закон, якщо його прочитати -  одна велика маніпуляція. І під «шумок» мовного закону було прийнято ряд інших документів сумнівної якості (державні закупівлі, зону вільної торгівлі), а значить, переслідувалося кілька цілей.  Так,в тексті закону  спочатку можна побачити посилання на різні Хартії, пакти, Раду Європи та ООН, що ще раз показує – дай скальпель в руки злочинця, і він перетворить його на холодну зброю. Бо ми від Європи нічого по суті  не взяли, зате «нахапалися» документиків, скільки треба. Тому це і для ЄС  урок, як такі речі можуть використовуватися на практиці. З іншої сторони скрізь наче підкреслюється роль української мови, як державної. При цьому є безліч варіантів просування та використання регіональних мов чи російської, яка в багатьох статтях відокремлена від інших  мов нацменшин, що теж питання, хоча напевно риторичне. Тому для мене це закон подвійних стандартів і великого обману. І тепер владі ще залишається провести перепис населення, порахувати 10%  і визначити, де ж регіональні мови будуть у привілеях. Натомість нам би не зашкодило за ці гроші референдум провести і запитати народ , чи хоче він такий привілей.  Але на це нема часу, бо державі краще видно, які мають бути стратегії, плани розвитку та руху. Держава в даному контексті  - це Янукович. І вона дбає про міжкультурний діалог та розвиток культури, органи місцевої влади та місцеве самоврядування,ЗМІ, адже всі ці сфери закон охоплює. Єдиний плюс певно, що Азаров може вже не перекручувати мову, хоча він швидше за все продовжуватиме демонстративно це робити. Мені справді цікаво , які ж будуть подальші кроки щодо впровадження  закону, якщо щось подібне взагалі буде, крім шуму навколо нього та гарних білбордів по Україні до виборів. В будь-якому випадку багато хто  за цей час можемо подумати, яку мову, крім української, хоче бачити в себе в паспорті. Бо такий шанс демократична держава нам теж дає.  Або таки піти на вибори, адже, хоч всі і передбачають фальсифікації, там бути треба. 

   А тепер відкриваємо Конституцію і читаємо перший розділ «Загальні положення». В мене якесь внутрішнє відчуття, що кожна із статей вже порушена. І при цьому замість розвитку економіки і реального зростання добробуту населення україномовного, російськомовного та нацменшин в цілому– піарівські заходи, на які вже не знаєш як відповідати, бо є тотальне відчуття безсилля і відсутності важелів впливу. Саме тому наївно продовжую вірити у вибори, як інструмент, щоб сказати «Ні» і зрештою побачити зміни. А якщо наївно будуть вірити 46 мільйонів, то така наївна віра трансформується у потужну силу, чого нам і бажаю.

  

настрої

   Наше сьогодення переповнене контрастами, і з цим беззаперечним фактом ніхто не посперечається. Бо в той час, коли хтось голодує під Українським домом, відстоюючи ідею, вже інший хтось поспішає у кіно, купує машину чи побутову техніку, планує відпустку чи ще щось… І часто масштаб цих контрастів вражає, змушуючи відчувати життя ще гостріше. Але при цій наявній несумісності всього, що відбувається навколо і вже стало нормою нашого існування, беззаперечне зростання незадоволення починає пронизувати всіх і кожного – тільки методи вираження цього не задоволення, звичайно,  різні. 

   То все ж таки – які настрої панують у суспільстві? Для мене цей стан таки більше схожий на «перед буремний». І останньою краплею у чудово вихованому радянськими часами українському терпінні можуть стати саме жовтневі вибори, що виглядає навіть символічно, зважаючи на те, коли відбувалася всім відома Жовтнева революція. Лише залишається сподіватися, що отримаємо в результаті не комунізм у всій своїй красі чи то диктатуру та авторитаризм, а достойну зміну тому, що ще по звичні називаємо владою. І головне те, що люди розуміють абсурдність дій  теперішнього дискредитованого керівництва. Вони втомилися від подвійних стандартів, які змушують громадян у власній країні відчувати себе безправними та нерозумними, роз’єднаними та загнаними у глухий кут, від маніпуляцій та голосних фраз,за якими ховаються невиправдані амбіції та великі апетити політиків. Люди прагнуть змін. Так, дехто може обурюватися лише на кухні, демонструючи ораторське мистецтво та аналітичні здібності рідним і близьким, хтось вдається до більш радикальних заходів. 

   Та в будь-якому випадку все зводиться до одного – бажання змін. І може здаватися, що ще не час, що терпець ще не увірвався, що не готові. Але коли стоїш біля славнозвісного Українського дому, одразу ж пригадуєш фразу: «Хто, якщо не МИ, коли, якщо не ЗАРАЗ».  Адже юні очі дівчини, яка голодує за рідне і сокровенне, не хочуть бачити терпимість. Ні, вони вже цього набачилися. Вони прагнуть істини і дій. І від такої іншої і не домашньої реальності хтось починає відчувати себе нікчемним, бо зневірився і засумнівався у верховенстві права та істини, бо пристосувався, демонструючи інертність.  Ще інша частина навіть не прагне вникнути і зрозуміти, і тут варто визнати, що це таки більшість.   

   Що ж, питання в тому, наскільки довго ми будемо балансувати на межі пристосуванства ,звички і дії, спротиву, протесту.  Наскільки ми здатні вкотре довести собі, що таки можемо щось змінити.  І час завжди може бути непідходящий, так само, як і ми можемо бути вже не ті. Але ж тоді хто, коли і якою ціною?