Олімпіада як доказ

   Ось і закінчилося основне спортивне дійство літа – олімпіада в Лондоні. Здається, навіть не надто  активні вболівальники збірної таки були залучені у перебіг процесу, бо в будь-якому випадку на роботі знайдеться колега, який рахував кожну медаль і виконував роль свого роду кореспондента просто із місця подій. І тепер, коли офіційна церемонія закриття добігла кінця, а Лондон повертається до звичного ритму буднів, ми можемо підвести підсумки Олімпіади. Думаю,  пишатися нам таки є чим. Бо 6 золотих медалей, 5 срібних та 9 бронзових  і 14 місце у підсумковому заліку – це вам не жарти. Так, таки є чим пишатися. 

   При цьому я б не назвала олімпіаду лише спортивним дійством. Це перш за все індикатор потужності країни. Адже лише одиниці світових держав систематично інвестують у спорт та його розвиток, маючи для цього необхідні ресурси, розуміючи його роль сьогодні та завтра.  І саме тому на перших сходинках у підсумку ми бачимо, як не дивно, США, Китай, Велику Британію, Росію.  Це країни, які відіграють провідні економічну та політичну ролі, чиє лідерство на світовому просторі в тій чи іншій сфері не викликає сумніву. І олімпіада це лише черговий спосіб підкреслити свою потужність, важливість. У даній ситуації наше 14 місце здається навіть досить поважним. І що спадає на думку? Перш за все, це те, що у всіх світових рейтингах про корупційність, інвестиційний клімат та інше Україна завжди пасла задніх, будучи першою з кінця. Натомість тут ми входимо у першу двадцятку, а країн-учасниць не менше, ніж у славнозвісних рейтингах. То чому ж так? Адже можемо і 20 медалей виграти, і показати, де Україна знаходиться і що ми не остаточні аутсайдери? З цього можна зробити лише 1 висновок: єдиним гальмом розвитку країни є  її влада та теперішня еліта. Адже саме від неї залежить, чи вкладають іноземці гроші в країну, чи будуть прозорі умови для детінізації бізнесу та мінімізації корупційних процесів. Від неї залежить, чи сприйматимуть Україну на політичній арені, чи прийматиме нашого гаранта Конституції хтось із так званого цивілізованого світу, чи він матиме можливість лише бачитися з Лукашенком або ж вітати Фіделя Кастро із днем народження, які, без сумніву, близькі йому по духу. Натомість там, де роль грає  суто людський фактор, ми показуємо, що можемо робити прориви, ми можемо лідирувати і заслужено отримувати визнання. У нас є  здорові людські ресурси, але відсутня здорова політична еліта та й еліта в цілому.  І олімпіада, як і останні перипетії із формуванням виборчих списків ще раз це доводять. 

   Можливо  у нас нема над потужностей США, країни, яку формували емігранти з чітким баченням, чого ж вони хочуть. Можливо у нас нема величезних запасів газу, які б дозволили латати інші діри, як от в Росії. Можливо наше населення ще не вирішує демографічні проблеми навколо світу, бо у свої кордони не влазиться, що вже відчув Китай. Можливо.  Але у нас є Україна, яка неідеальна  і така  прекрасна у цій не ідеальності. І все, що треба – це шанс і переломний момент.  Вірю, що точка кипіння от-от буде досягнута, після чого повернути щось назад вже не можна буде, бо інакше ми не достойні цих 20 медалей і вкладених зусиль наших предків на благо цієї неідеально, але НАШОЇ країни.