пятница, 10 апреля 2015 г.

ВІЧНА НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ: вирок чи…?

У руках чашка чаю. В ній втілення тепла, спокою і… думки. Наче в тій чашці не чай, а саме вони – весь мій мисленнєвий процес, процес думок…
Але зараз не про чай… Натомість про незавершеність.
Останнім часом видається, що:
  •      Геометрична прогресія діє не тільки в математиці;
  •      Тяжіння повертає нас до життя;
  •       Процес ніколи не закінчується, а фінішів нема.

Тижні минають за тижнями. Вмираючи в кожному дні на фізичному рівні, у нас все таки є шанс відродитися на рівні кращого себе. Тут має значення прагнення – «я насичую свій світ сенсами, дуками, книгами чи некни гами, сміттям чи роздумами»Тижні минають за тижнями, а … прогресія діє. Виклики зростають, питань все більше… Виклик росту? Можливо. Вимога часу? Ні. Правильніше – вимога життя.
Я борюся із власною прогресією, натомість в якийсь момент розумію, що боротися не треба – натомість варто перестати давати відповіді на усі питання, тут і зараз. Потрібно ввімкнути у собі процесність, щоб побачити – крок за  кроком – результат.
Але… тижні минають. У когось вони наче минають яскравіше, бурхливіше, результатніше? Скочуюся у логіку меншовартості -  і програю. Собі. Бо більше нікому немає діла до цих програшів. Але  - як не дивно -  в якийсь момент усі приховані програші починають говорити в людині, не даючи вже можливості їй сказати! І наступає мовчанка… Важкість.
Це тяжіння. Це воно, нагадує про світ, людей, все і вимагає сильнішого голосу! Саме так – сильнішого, щоб заявити про себе. Собі. Більше нікому не треба. Все інше буде і так.
Тяжіння повертає нас до життя. Прогресія змушує залищатися в потоці. І ці речі важливо настільки органічно в собі поєднати, що це вражає!
І того, що…ТОДІ? Вмикається те, що можна назвати органікою – більше немає механічного намагання створити враження, показати і довести, відбутися на якомусь прийнятному для когось рівні. Є я і… я. І це не егоїзм – це альтруїзм для світу, коли важливо врятувати лишее себе як людину, щоб врятувати світ. Від себе неприроднього, гіршого, іншого!
Але… тижні минають. Припущень більшає. Прогресія мчить кудись… І важливо прагнути, не зважаючи ні нащо, важливо бути собою, навіть докінця не усвідомлюючи як - адже це лише питання часу і витримки.
Чому? Уявімо - раптом все обривається. Кінець. Ти непомітно відходиш у вічність у своїй незваршеності, яка зрештою теж має більшу чи меншу якість, визначену зусиллям.
І це все – ви скажете? Це все??? Я мав/мала ще і те, й інше…
Мала чи мав – то й що? Далі буде, але вже із іншими.
Були тижні, начебто багато часу і… незавершеність. Щось, як і чашка чаю, резонувало у певний момент, і так мало бути. Світовий процес іде далі - і так має бути.

Але... можна принаймні спробувати бути кращим у цій НЕЗАВЕРШЕНОСТІ. Кращим від себе вчорашнього.

суббота, 28 марта 2015 г.

Про.Світ: коли люди відкривають себе

Якось в одному місці зібралося багато незнайомих людей і почали говорити про… ЗМІНИ. Боязко, з недовірою і упередженням, але почали… За місяць-другий рівень недовіри зменшувався, залученість зростала, мрія вимальовувалася. Момент переходу від закритості та «світу в собі» був доволі непомітним. Натомість відкриття одне одного щоразу вражало, часом вимагаючи зусилля, щоб розібратися і дати шанс.. Як воно буде?  - крутилося в голові і підкріплювалося лише неможливістю відмовитися від…

Важко, з невідомістю, але великим зусиллям щось вдавалося, щось ні. Все як завжди і все  таки доволі по-іншому. Тоді, рік тому, те, що вже досить коро стало можливим було далеким і нереальним. Тоді. Але сьогодні про інше – сьогодні про реальність. Іншу, хоч і щоденну.

перша група дітей закінчила навчання.  Саме сьогодні була остання зустріч разом із батьками, саме в такому складі.  Діти презентували свої проекти, напрацювання, роботи – сьогодні ВОНИ БУЛИ ВАЖЛИВІ. Вони були в центрі уваги.  Сьогодні відчувалося, що багато хто ТАКИ РОЗКРИВСЯ, в той час, як ми  вже кільканадцять місяців думаємо, як це зробити, вишукуючи тести, методики, досвід і пробуючи, пробуючи і знову ПРОБУЮЧИ… Може, саме сьогодні була одна із відповідей – все простіше?

Сьогодні вчителі говорили ДЯКУЮ і просто БУЛИ, думками, усмішками, спогадами, почуттями… БУЛИ – і все думалося, що може змусити людину піти в повну невідомість, щоб працювати на доволі непевну, хоч і таку гарну мрію? Що змусило наших вчителів рік тому повірити і  ввійти в цей процес?  Рік відомої невідомості…  Може, це воно – прагнення БУТИ і СТВОРЮВАТИ, що так хочеться бачити  в нашій освіті. І тут не потрібно придумувати над стратегії – треба дати людині бути людиною.

Сьогодні тих, хто організаційно зробив це все реальність хотілося обійняти і сказати: «Ви чудові! Памятайте про це…»… Дівчата, Ви ЧУДОВІ…)

Цікаво те, що якийсь етап пройдено, але попереду все та ж глиба праці. Попереду багато труднощів – але гарантією, мабуть, має бути усмішка кожної дитини сьогодні і вдячне слово батьків. Гарантією має бути відсутність гарантій і постійні зміни як основа всього. Інший рівень складності?

Не інший, а життєвий. Бо все простіше -  у якийсь момент ти береш відповідальність і не оглядаєшся назад, прагнучи зробити якнайкраще з усвідомленням можливості провалу.
Все простіше…

… це лише початок. Але точно можна сказати, що без одного маленького елементу він був би не можливим…  -  без ДОВІРИ, хоч, можливо, і підсвідомої  чи усвідомленої з часом. Просто якось в одному місці зібралося багато людей і… довірилися одне одному. Не всі дійшли до кінця, хто дійшов набагато далі – перш за все, в собі.  І це головне.

Бо все простіше… В той момент, коли людина відкидає маски і проявляє себе – свою божественну ідею :)

Для Вас, чудові людиська..)

Щиро,
Юля

п.с. Трохи у наш особистий розвиток :) 

"Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Її можна без побоювань прийняти як ідею благотворну і вигідну, інакше її не можна було б довірити нам; проте боягуз не заслужив того, щоб всевишній відкрив у ньому свої плани. Людині легко і весело, коли в роботу вона вклала усю свою душу і зробила усе, що могла. Але якщо вона поступила по-іншому — їй не відшукати спокою: це звільнення, яке не звільняє. Геній покидає її і муза залишається до неї байдужою; жодної сміливої думки, ніякої надії.

Довіряй собі! Немає серця, яке не відгукнулося б на поклик цієї струни".   

Р.У.Емерсон



понедельник, 23 марта 2015 г.

Як вступ... ПРО ДОВІРУ

Вступ до того, що з часом хотілося б назвати Книгою... побачимо. А поки що...

***

Що є причина недовіри до себе? 

 Коли десь там, глибоко у нас закрадається червячок, який дуже майстерно прокладає собі шлях, підкошуючи натомість нашу основу… Коли дивишся на себе, розуміючи, що не приймаєш, не віриш, не хочеш бачити це обличчя… Натомість тотальне незадоволення та незрозуміле прагнення ЗМІНИ, лише не зрозуміло, якої саме.

Є й інший момент. Як можна довіряти собі зрештою, коли навколо суспільство непідтверджених прагнень?

Як от: «Я б хотів вивчати мистецтво. Але я ніде не знайду роботу. Тому буду економістом». 
АБО: «Я думаю по-іншому, але мене не зрозуміють. Навіщо тратити сили  у поясненнях та пошуках однодумців?».

Типово, усталено, звичайно.

Одиниці вириваються із такого кола, показуючи альтернативу. Хтось до болю відчуває контрасти, намагаючись їх зрівноважити в собі, щоб ВИЖИТИ. Хтось пристосовується. Усе іде – ЯКОСЬ, якимось своїм незрозумілим або навпаки – дуже чітко зрозумілим ходом. Питання, що далі?

А далі багато людей, які не довіряють собі, які отримали ген недовіри від матері, які в подальшому підтверджують силу цього гену, стикаючись із сьогоденням. І так потрібно, щоб хтось просто показав альтернативу, просто повірив – у тебе чи світ. Потрібні сили ззовні, але лише тимчасово, щоб знайти їх в собі!

Десь там глибоко назовні пробирається СУТЬ, шлях якої завжди незвідано небезпечний та важкий…

І вона - суть - є у кожному. ЇЇ важливо підтримувати в одне одному. Ми маємо бачити її в ближньому  і казати йому, що ВІН, ЦЕЙ БЛИЖНІЙ Є, ВІН МАЄ ПРАВО БУТИ, ВІН МОЖЕ ДОВІРИТИСЯ І ДОВІРЯТИ! 

У кожному із нас є деформований ген, бо ми всі в одній системі, ми всі в одному суспільстві – непідтвердженому, незрозумілому та нереалізованому… Поки що. Але колись це суспільство створили ЛЮДИ – такі ж, як ми, смертні, грішні, прості та прагнучі… Питання лише прагнучі ЧОГО  і в якому контексті?

Тобто ген має шанс на зміну – тривалу, болісну. Це праця, як і в усьому іншому. Але праця ЗАДЛЯ ЖИТТЯ, а не просто, бо треба їсти, пити, ВИЖИТИ.

ЖИТИ і ВИЖИВАТИ – ось ключова різниця. У сенсі, у слові, яке завжди творить все. Недаремно ж воно було СПОЧАТКУ цього всього, що тепер звемо світом…
Причина недовіри у нас – як обмеження і можливість. Як здатність подивитися навколо по-іншому.

Недовіра творить похибку, у якій похибкою стає ВСЕ, і людина теж. А це вже злочин проти людства. Тому не дозволяймо собі сприймати як похибку себе, інших та світ. 

пятница, 20 февраля 2015 г.

Про наше ВІДРОДЖЕННЯ

Україна відроджується. Саме такими словами хочеться назвати той процес, який відбувається останні місяці. Можна почути, що мабуть, нашій країні надто легко здобулася незалежність – і якась рація у цьому є. Легко в контексті осмислення того, що відбулося  в нашій історії в цілому чи у момент здобуття незалежності, та усвідомлення відповідальності кожного окремого громадянина за  процеси, які проходять.  З іншої сторони відчуття, що ми долаємо міфи, долаємо власне юнацтво та незрілість, історичні обмеження, які накладалися роками та століттями, не покидає.  Навіть більше – обмеження та виклики долаємо не тільки ми як нація: з нами в одному човні, в одній системі Росія, Європа, світ…  Тому можна стверджувати, що відбувається щось більше, ніж ми можемо осягнути, і нам  із цим важливо працювати, жити, зростати.  Ідуть зміни, які завжди межують із хаосом, але десь на межі хаосу та конкретики або визначеності народжується істина.

Проте які б процеси не відбувалися зараз в Україні, вони апелюють, перш за все, до Людини.
У якийсь момент, у потоці подій, процесів, життя як такого ми втратили основне – Людину. Виглядає доволі логічно – 70-річна спадщина СРСР не залишила нас без наслідків. У радянському союзі всі були рівні, однакові та шаблонні. Повага до особистості, точки зору, думки і слова втрачена. Натомість все зводилося до виживання, «своєї хати», містячковості та примітивності мислення.

«Я живу, я споживаю, я існую» - цього достатньо… було.

Проте 21 століття ставить зовсім інші завдання перед країнами та людьми. Потік інформації вражає, як і швидкість її генерування – як наслідок, потрібна велика сила духу, характер, дисципліна мислення, щоб бути по-іншому, приймати свої рішення, не втратити себе зрештою. Глобалізація робить світ пласким – більш залежним, більш цілісним, пов’язаним. Ми давним-давно в одному човні – човні різних націй, країн, інтересів, потужних корпорацій, парадигм мислення,  який все одно пливе в одному напрямку. Це зовсім інший масштаб мислення.
21 століття прагне людини нової якості… Воно дає запит, не чекаючи поки хтось його почує – а почути має. Почути має кожна окрема людина, громадянин, бо це основа особистісної культури та країни як такої. Адже саме з людини починається прощення,солідарність, громадянська відповідальність. Це яскраво показав Майдан, загостривши для нас необхідність самовизначення, самоусвідомлення вже сьогодні.

Що власне ТАМ відбулося?

 Усе геніально просто - проявилася Людина.

Кожна по-своєму важлива та унікальна. У кожної свій всесвіт, свої болі, але одне чітке прагнення – бути гідними. Там кожен по-своєму проявляв турботу, людську гідність, себе, при цьому настільки органічно та природно, що істинність та щирість не викликали сумніву. Чи не мало б це бути у нашому кожному дні?  Майдан дав нам можливість відчути альтернативу, зміну та побачити перед собою ЛЮДИНУ.

Збагнувши це, можна по-новому подивитися на перехожого, друга чи знайомого. Можна по-новому побачити країну, її потенціал, можливості та  перспективи.  При цьому по-іншому прийняти загрози та перешкоди.

Так, Майдан закликав нас побачити – більше, ніж ми бачили усі ці роки, поглиблюючи усім НЕбаченням власну сліпоту, обмеженість.  Це настільки органічний процес, настільки природна потреба, що опиратися цьому було б протестом проти суті людини. Навпаки – рухатися за покликом важливо.

Майдан та події вже після закликають побачити тих, які насправді серед нас і такі ж важливі, проте які були надто неважливими досі. Яскравий приклад кримські татари. Хто насправді задумувався про їх минуле, реалі сьогодні? Яка толерантність та увага, якщо більшість не знали, який у татар прапор… Не знали і багато іншого. А тут так неочікувано потрібно проявити солідарність до 200-тисячного народу, який завжди був з нами! Та чи ми дозволяли йому не просто бути географічно, а співіснувати по-справжньому з українцями…?

Майдан та події опісля вимагають самовизначення як запоруку здобуття народної зрілості – адже скільки часу можна закривати очі, вуха на історичні штампи, невизначеність понять, незнання історії? Маємо знати, щоб мати думку та позицію, захистити свої цінності та землю. Маємо знати, щоб БУТИ. А не спостерігати те, що відбувається на Сході… Страшна хвороба, яка там пульсує, частково насаджена, але частково така, що отримала грунт небезпідставно…  Нехай –  у цьому і наша вина.  У цьому,мабуть, буде і наше прощення… Задля майбутніх поколінь.

Майдан і все, що маємо зараз, закликають називати речі своїми іменами.
Наївно буде думати, що Майданом чи тими жертвами, які вже є, все закінчиться – це було б надто просто в масштабі історії та питань нашого часу, а ще трохи по-споживацьки.  Це лише старт.

Пора здобувати – себе і країну.

Це той час, коли важливо розбиратися із поняттями, коли виклики все більші. Але в якийсь момент точка неповернення пройдена – ми уже не будемо таки, як були.

Натомість будемо зростати до прощення. Лише сповна прийнявши себе, можна прийняти іншого.  Лише подолавши власну гордість, віднайшовши віру, можна простити. Прощення вимагає сили духу, воно вимагає зусилля в часі, зрілості та ДОВІРИ.

Ми вже зростаємо до солідарності. Лише простивши та, знову ж таки, прийнявши, зможемо бути підмогою одне одному, працювати спільно, не ділитися на схід та захід. І те, що зараз відбувається у деяких областях, є власне доланням цієї антисолідарності, міфів та стереотипів. Колись це мало статися.

Ми зростаємо до громадянської відповідальності. Адже простивши  і відчувши важливість підставити плече побратиму, можемо збагнути усю величину особистої відповідальності, яка перед нами є – у думці, у слові, у дії.

Який це інший масштаб мислення, його якість та дисципліна! Це абсолютно інша складність, яку важливо усвідомити, аналізувати. Ми на новому порозі нашого розвитку – як народ в цілому, і як кожен громадянин, людина зокрема. Наша роль -  кожного із нас -  тут величезна, як незбагненна роль України у світовій системі – визначаємо вектор, не лише свій?

Україна відроджується. Вона вирішує у собі питання, які часто вирішує у собі людина в такому віці, як незалежна Україна.  Ці рішення важливі, вони неможливі без кожного окремого індивіда і критично необхідні світу.

За кілька років нащадки оцінять весь багаж та спадок того, що відбулося… на все свій час. Проте якщо будемо розраховувати на моментну вигоду – не оцінимо ніколи. Якщо мислитимемо у масштабі поколінь, історії – збагнемо суть.

Зараз вже не можемо бути тими, якими були – ціна інша, як і інша, вища планка для нас.  Не можемо дозволити собі знову лише фіксувати статистику втрат чи обговорювати ситуацію країні на кухні, нівелюючи усе, що сталося і продовжує ставатися.  Для багатьох це мить істини, народження, становлення, зростання. Саме тому маємо знайти сили на прощення, мудрість на солідарність та усвідомлення величини відповідальності.



Україна відроджується – відроджуємося ми. 


воскресенье, 1 февраля 2015 г.

Думки дня_1.02

Як важливо НАВАЖИТИСЯ впустити себе в своє життя. 

***
Патерналізм. Його форма - усталені піходи, принципи. Статика? 
чи може релігія стати патерналізмом? і де межа?

*** 
Гумор, який допомагає бачити суть - дуже потрібний. Що там, за словами і усмішками? ...правда?

*** 
Відчуття: я є для іншої України. Але цю іншу, цілісну Україну ще треба збудувати. Почавши із себе. 

***
Моя найбільша молитва - поза храмом...

*** 
В кожному дні має бути ТВОРЧА НАПРУГА. Коли гарячково шукаєш папір, ручку, щоб записати думки... Коли обдумуєш і систематизуєш обдумуване, щоб завтра воно стало дією, цінністю - стало життям. 

*** 
Моя втомлена душа зрештою впускає в себе СПОКІЙ. Здавалося б, чи може бути втома, якщо ідеш своїм шляхом? Може. Навіть більше - має бути. Щоб випробувати себе на віру, щоб не стати крайністю. Абсолютом, який відірваний від контексту. Втома іде на межі із сумнівом: "Чи  варто?". Але дуже швидко "чи варто" стає - "не можу відмовитися від"... (паралель  із молитвою Ісуса на Оливній горі - як сенс пошуку сили для реалізації покликання). 
Тому варто пройти крізь усе - щоб зрештою зрозуміти контекст, щоб зрештою отримати право говорити про нього. Щоб не втрати відчуття реальності...

*** 
Простягни мені свою руку. Крізь свою образу - простягни мені руку!
Адже саме зараз так потрібно, щоб хтось втримав. Нехай на мить я втрачу свою суб'єктність. Нехай... нехай впаду в типову форму слабкості і потребд іншого... Але сьогодні, будь ласка, подай  мені руку - щоб я залишилася собою завтра.

п.с. сьоголні вийшла із костелу під час служби - виникла потреба ПОВІТРЯ... Було сонячно і тепло - 1 лютого, а на дворі наче весна... Знайшла в сумці довгий чек (єдине, на чому можна було написати те, що подумалося....) і почала записувати... так от - ця мить: вихід, ковток повітря, соце, небо - це як переступити контекст, щоб створити щось... Але суть в тому, що потім знову треба повернутися в нього (мова про контекст), щоб не відірватися і БУТИ частиною світу, розуміючи його...

За 10 хв я повернулася в храм... У той контекст.

четверг, 8 января 2015 г.

ОПІСЛЯ. Святкові рефлексії

Крок вперед. Відчуваючи наближення нового року, прагнення зробити ще один крок вперед посилюється. Одночасно посилюється і страх – не вдасться, не знаю, не можу. Купа «не» і так мало «ну і що?».
Нехай. Хто знає, як воно  - правильно? Тим більше у моєму житті…
Нехай. Чомусь завжди думаю, що в моєму розпорядженні роки… хіба?
Нехай. Сьогодні вирішую не боятися…
Натомість посміхаюся своєму страху, одночасно подаючи йому руку. Адже він теж сприяє моєму кращому розумінню себе.
***
Маленьке створіннячко лежало біля мене… Він так тихо і мирно спав, що наче й мене заколисував… Дивлячись на нього, думалося про ЛЮБОВ. Адже так хотілося її віддавати. Бо це було тим єдиним і можливим, що могла робити зараз.
Думалося про… здоровий індивідуалізм, як не дивно…  Бо в якийсь момент хотілося бути поглинутою цією хвилею любові. Цим дитям, яке могло стати сенсом. АЛЕ - суть в тому, що в щастя через когось і задля когось я не вірю. Я не вірю, що дитя може змінити щось, якщо людина осмислено не прийшла до цієї зміни в собі. Все починається з людини. Саме тому сьогодні вкотре думала про те, що ця дитинка насправді мені не належить (а роблячи її суттю, могла б привласнити) – вона цілісна, самостійна особистість з претензією на визначення себе незалежно від мене, моїх мрій чи прагнень… 

А поки що я можу бути лише підмогою, підтримкою, будучи готовою відпустити в будь-яку хвилину в майбутньому…
***
Свято. Чим би мало бути СВЯТО?
Мабуть, легкістю, любовю, теплом і радістю… При цьому часто дивлячись на дивну метушню, підданство канонам (саме підданство, а не прагнення душі), виникало тотальне нерозуміння – за чим ми женемося? Виконання пунктів плану якогось і чийогось. Але чийого?
НАТОМІСТЬ.  Так хотілося прийняття – розуміючи, що хтось має право бути собою і бути не таким. Хотілося любові – в очах, в словам і діях. Хотілося більше справжності – людської, коли «я знаю, хто я, і мене не треба грати ролі».
Часом мені здавалося, що зараз я голосно прокричу: зніміть маски! Але чи готова побачити наслідки, і чи сама не у масці зараз?
А поки що про свято… без масок. Так, воно має бути таким – без масок і манекенів замість людей, які насправді забилися у далеких кутах душі, боячись бути собою.
Чому?..
***
Сніг. Гори. Тиша і небо. Мені хотілося злитися  із цим  всім справжнім, природнім, істинним. Дивлячись на красу навколо,  сили прибували, душа відчувала і ловила політ.  ВГОРУ! Кудись туди, кудись у вись, прагнути, летіти і БУТИ.
Десь там, в клітинах, в тілі була втома – від метушні, від праці, від пошуку. Вона була і мала право бути. Проте зараз все миналося, відступало, проходило…
Гори лікують… таки лікують. Але вони ніколи не вилікують повністю – якщо людина не дасть сама собі потрібні ліки. начастійше цих так званих ліків таки не дають чи уникають лікування, якщо нема цілісності чи принаймні прагнення до неї.
І не варто обманювати себе, що чергова подорож, придбання, раптова дія задля дії комусь допоможе. Комусь. Але собі можна допомогти лише через власну «внутрішню» подорож…
Сніг. Гори. Тиша, небо і я з моїм світом… З моєю подорожжю тривалістю у життя.