У кожній людині свій
конфлікт. Ми то поринаємо у нього, то вириваємося. У намаганні знайти себе та
суть губимося, бо гарячково думаємо, що знайшовши відповіді, все стане ясно... І мабуть маємо на такі пастки думки право. Але
ДОКИ?
Де межа цієї
конфліктності, яка проявляється у невідповідності сказаного і зробленого, подуманого,
у нездатності бути відвертим чи переступити через думку інших, навіть якщо вона
не має логіки, але має статус. Конфліктність у бажанні відповідати – часто не
знаємо до кінця, чому саме, але життєво критично, щоб відповідність БУЛА. Чому
життєво критично – невідомо. Так треба. Начебто все інше не має ніякого сенсу.
Далі більше. Конфлік
сприяє підміні понять – жонглюємо словами, поясненнями і визначення.
Здатність бачити це, розуміти і усвідомлено змінювати хоча б щось втрачається. Навіщо? Адже часто
конфліктність оточення настільки нормальна і звичайна, що розв’язувати її у
собі здається абсурдом. Кому потрібне зовнішнє протистояння, якщо достатньо вже
внутрішнього….
І ми живемо. Навіть нормально,
якось зростаємо, щось собі доводимо. Що зрештою доводимо, кому? Звідки береться оце бажання - довести?
Чи може бути так, що
через неможливість розв’язати свій конфлікт, ми прагнемо довести свою здатність
принаймні ДО ЧОГОСЬ в інший спосіб – здобуваючи те, що дає підтвердження «Я
нормальний. Хороший»? Перетворюючи думку інших на хибний інструмент пояснення
та доведення начебто комусь, але насправді СОБІ, втрачаємо час, сили, енергію… Ми
доводимо, доводимо, поки не настає кртичний момент і потрібно признатися собі,
що то БУЛО? Потрібно назвати речі своїми іменами.
І раптом конфлікт стає
абсолютно явним. Навіть трохи страшно. Бо часу втрачено ж достатньо. Хоч мабуть
то й не була втрата. Просто потрібність – у такий спосіб відбувається
становлення.
Доросли. Доросли до суті. І виявляється, що розв’язати конфлікт сповна насправді дуже
важко та й чи реально взагалі? Як тільки ми починаємо його розв’язувати –
механічно, начебто правильно і начебто із хорошими намірами – він поглиблюється…
Чому поглиблюється?
Просто він частина нас. Він частина цього світу, в якому все одна система. Саме
тому у кожному із нас є щось від доброчинця, вбивці, рятівника чи злочинця… Все
у нас. І конфлікт теж. Він настільки органічний, що вимагає органіки постійно…
Він вимагає простого прийняття.
«Я такий, яким є…».
І все. Більше нічого НЕ ПОТРІБНО. Трансформація відбувається сама собою –
у зростанні, в усвідомленні себе, в прагненні порівнювати себе
лише із собою вчорашнім, в бажанні працювати над собою ще більше.
Конфлікт є у кожному
з нас. І не один. Вони завжди будуть. Але у них наше зростання. І єдине, що потрібно
- почати думати над ними швидше,
поставивши собі питання «А що є моїм конфліктом зараз?»… Почати… щоб зрештою
назвати речі СВОЇМИ іменами.
