суббота, 28 марта 2015 г.

Про.Світ: коли люди відкривають себе

Якось в одному місці зібралося багато незнайомих людей і почали говорити про… ЗМІНИ. Боязко, з недовірою і упередженням, але почали… За місяць-другий рівень недовіри зменшувався, залученість зростала, мрія вимальовувалася. Момент переходу від закритості та «світу в собі» був доволі непомітним. Натомість відкриття одне одного щоразу вражало, часом вимагаючи зусилля, щоб розібратися і дати шанс.. Як воно буде?  - крутилося в голові і підкріплювалося лише неможливістю відмовитися від…

Важко, з невідомістю, але великим зусиллям щось вдавалося, щось ні. Все як завжди і все  таки доволі по-іншому. Тоді, рік тому, те, що вже досить коро стало можливим було далеким і нереальним. Тоді. Але сьогодні про інше – сьогодні про реальність. Іншу, хоч і щоденну.

перша група дітей закінчила навчання.  Саме сьогодні була остання зустріч разом із батьками, саме в такому складі.  Діти презентували свої проекти, напрацювання, роботи – сьогодні ВОНИ БУЛИ ВАЖЛИВІ. Вони були в центрі уваги.  Сьогодні відчувалося, що багато хто ТАКИ РОЗКРИВСЯ, в той час, як ми  вже кільканадцять місяців думаємо, як це зробити, вишукуючи тести, методики, досвід і пробуючи, пробуючи і знову ПРОБУЮЧИ… Може, саме сьогодні була одна із відповідей – все простіше?

Сьогодні вчителі говорили ДЯКУЮ і просто БУЛИ, думками, усмішками, спогадами, почуттями… БУЛИ – і все думалося, що може змусити людину піти в повну невідомість, щоб працювати на доволі непевну, хоч і таку гарну мрію? Що змусило наших вчителів рік тому повірити і  ввійти в цей процес?  Рік відомої невідомості…  Може, це воно – прагнення БУТИ і СТВОРЮВАТИ, що так хочеться бачити  в нашій освіті. І тут не потрібно придумувати над стратегії – треба дати людині бути людиною.

Сьогодні тих, хто організаційно зробив це все реальність хотілося обійняти і сказати: «Ви чудові! Памятайте про це…»… Дівчата, Ви ЧУДОВІ…)

Цікаво те, що якийсь етап пройдено, але попереду все та ж глиба праці. Попереду багато труднощів – але гарантією, мабуть, має бути усмішка кожної дитини сьогодні і вдячне слово батьків. Гарантією має бути відсутність гарантій і постійні зміни як основа всього. Інший рівень складності?

Не інший, а життєвий. Бо все простіше -  у якийсь момент ти береш відповідальність і не оглядаєшся назад, прагнучи зробити якнайкраще з усвідомленням можливості провалу.
Все простіше…

… це лише початок. Але точно можна сказати, що без одного маленького елементу він був би не можливим…  -  без ДОВІРИ, хоч, можливо, і підсвідомої  чи усвідомленої з часом. Просто якось в одному місці зібралося багато людей і… довірилися одне одному. Не всі дійшли до кінця, хто дійшов набагато далі – перш за все, в собі.  І це головне.

Бо все простіше… В той момент, коли людина відкидає маски і проявляє себе – свою божественну ідею :)

Для Вас, чудові людиська..)

Щиро,
Юля

п.с. Трохи у наш особистий розвиток :) 

"Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Ми виражаємо себе лише наполовину і соромимося тієї божественної ідеї, яка відображена у кожному з нас. Її можна без побоювань прийняти як ідею благотворну і вигідну, інакше її не можна було б довірити нам; проте боягуз не заслужив того, щоб всевишній відкрив у ньому свої плани. Людині легко і весело, коли в роботу вона вклала усю свою душу і зробила усе, що могла. Але якщо вона поступила по-іншому — їй не відшукати спокою: це звільнення, яке не звільняє. Геній покидає її і муза залишається до неї байдужою; жодної сміливої думки, ніякої надії.

Довіряй собі! Немає серця, яке не відгукнулося б на поклик цієї струни".   

Р.У.Емерсон



понедельник, 23 марта 2015 г.

Як вступ... ПРО ДОВІРУ

Вступ до того, що з часом хотілося б назвати Книгою... побачимо. А поки що...

***

Що є причина недовіри до себе? 

 Коли десь там, глибоко у нас закрадається червячок, який дуже майстерно прокладає собі шлях, підкошуючи натомість нашу основу… Коли дивишся на себе, розуміючи, що не приймаєш, не віриш, не хочеш бачити це обличчя… Натомість тотальне незадоволення та незрозуміле прагнення ЗМІНИ, лише не зрозуміло, якої саме.

Є й інший момент. Як можна довіряти собі зрештою, коли навколо суспільство непідтверджених прагнень?

Як от: «Я б хотів вивчати мистецтво. Але я ніде не знайду роботу. Тому буду економістом». 
АБО: «Я думаю по-іншому, але мене не зрозуміють. Навіщо тратити сили  у поясненнях та пошуках однодумців?».

Типово, усталено, звичайно.

Одиниці вириваються із такого кола, показуючи альтернативу. Хтось до болю відчуває контрасти, намагаючись їх зрівноважити в собі, щоб ВИЖИТИ. Хтось пристосовується. Усе іде – ЯКОСЬ, якимось своїм незрозумілим або навпаки – дуже чітко зрозумілим ходом. Питання, що далі?

А далі багато людей, які не довіряють собі, які отримали ген недовіри від матері, які в подальшому підтверджують силу цього гену, стикаючись із сьогоденням. І так потрібно, щоб хтось просто показав альтернативу, просто повірив – у тебе чи світ. Потрібні сили ззовні, але лише тимчасово, щоб знайти їх в собі!

Десь там глибоко назовні пробирається СУТЬ, шлях якої завжди незвідано небезпечний та важкий…

І вона - суть - є у кожному. ЇЇ важливо підтримувати в одне одному. Ми маємо бачити її в ближньому  і казати йому, що ВІН, ЦЕЙ БЛИЖНІЙ Є, ВІН МАЄ ПРАВО БУТИ, ВІН МОЖЕ ДОВІРИТИСЯ І ДОВІРЯТИ! 

У кожному із нас є деформований ген, бо ми всі в одній системі, ми всі в одному суспільстві – непідтвердженому, незрозумілому та нереалізованому… Поки що. Але колись це суспільство створили ЛЮДИ – такі ж, як ми, смертні, грішні, прості та прагнучі… Питання лише прагнучі ЧОГО  і в якому контексті?

Тобто ген має шанс на зміну – тривалу, болісну. Це праця, як і в усьому іншому. Але праця ЗАДЛЯ ЖИТТЯ, а не просто, бо треба їсти, пити, ВИЖИТИ.

ЖИТИ і ВИЖИВАТИ – ось ключова різниця. У сенсі, у слові, яке завжди творить все. Недаремно ж воно було СПОЧАТКУ цього всього, що тепер звемо світом…
Причина недовіри у нас – як обмеження і можливість. Як здатність подивитися навколо по-іншому.

Недовіра творить похибку, у якій похибкою стає ВСЕ, і людина теж. А це вже злочин проти людства. Тому не дозволяймо собі сприймати як похибку себе, інших та світ.