Сила одного дня

   Чи помічали Ви коли-небудь, наскільки потужним, багатогранним та важливим може бути лише або аж один день життя… У ньому часто поєднуються очікування, хвилювання, радість та буря емоцій, яка захоплює, змушуючи ще більше заглибитися в себе, щоб зрозуміти сповна як себе, так і все, що відбувається навколо.

   Один день може продемонструвати  швидкість зміни та плинність часу… Пропонуючи різні досвіди, різні ситуації та моменти, він наче вказує на очевидне – необхідність бути у кожній хвилиній, відчувати кожну мить, бо іншої такої точно вже не буде. Він ставить ставить питання, на якій незавжди є відповіді, натомість пропонує важливі уроки – наше ж завдання зрозуміти та прийняти. Так, саме прийняти. І це вже зовсім інший рівень, виклик та урок зрештою. Бо часто мужності та мудрості прийняти певні ситуації чи події немає… Важко прийняти себе, важко прийняти невідворотність чи неможливість вплинути на. Але без цього подальший рух неможливий.

   Лише один день… Але у ньому може бути стільки цілісності, рішучості і здатності як дитина
радіти простому, людському, малому і прекрасному. У ньому може бути безліч рідних, щирих та дорогих усмішок – без будь-яких масок чи демонстрацій, бо насправді що демонструвати? Все просто: віддавайте  - і отримаєте, вірте – і саме так і буде, а навіть якщо не буде, все одно вірте, бо втрачати немає чого. А ще «любіть – і робіть, що хочете» (Августин)… Відчуваєте глибину цих слів? «Любіть – і робіть, що хочете»… «ЛЮБІТЬ – І РОБІТЬ, ЩО ХОЧЕТЕ»!!!

   Лише один день. День, повний любові, день, повний очікування, але з розумінням моментності, швидкоплинності… А ще своєї відповідальності за все, що робиш, думаєш, кажеш – можливо навіть поглядом… І нехай попереду ще безліч чи набагато менше інших днів із іншим досвідом, динамікаю чи статикою, болями і радостями… Нехай. Проте вірю і  знаю, що сила одного дня може бути трансформаційною, визначальною, дієвою… І часто саме від нас залежить, якою енергією, вірю та зрештою силою наділити цей день. Це наша відповідальність, наші сподівання, наша суть, яка визначає все.  Тому мабуть так важливо думати про силу свого дня, який є або одним із, або саме тим важливим  і потрібним, який змінює…

І знову пошук

   Звичайна кімната. Вже звичне коло людей, які наче мають багато спільного. Усе як завжди. Наче або поки що. Проте вже за кілька годин для когось усе здаватиметься зовсім іншим, в іншому світлі. То що зміниться, спитаєте?

   Суть у діалозі. Вони будуть обговорювати звичні справи, звичні події, якісь переживання. Але один із присутніх буде відчувати відчудження. Що це означає - відчудження? Це коли Ти наче тут, але наче і чужий. Коли все, чим Ти живеш, не вписується у рамки цих людей, яких знаєш роками. Коли Ти навіть точно не можеш пояснити, що не так, але всією душею, всім нутром протестуєш проти ситуації. 

   Відчудження. Це свого роду форма самотності, коли тільки собі можеш пояснити причину. Для інших вона надто абстрактна і незрозуміла. Відчудженість як пошук, боротьба, протест. Чому?

   Для них мала вартість гарантія, для нього – суть. Для них мало вартість сприйняття іншими – для нього – результат та власна оцінка. Для них мала вартість матеріальність і «те, що можна пощупати». Для нього – робота, вдосконалення і пошук. Від різниці логік перебування в кімнаті ставало ще важчим. Що робити? Така своя ж неадекватність лякала, бо  асоціальність здавалася не дуже привабливою опцією. При цьому відчуття неможливості звернути із обраного шляху не відпускало. «Не можу звернути, не можу здатися. Ставлю усе на карту».

   Ризик – ще один критерій, який поглиблював відчудження. Бо чим ризикували вони – нічим по суті, ніякі глобальні принципи чи питання у рішенні та діях не лежали. Від цього не легшало, бо може так і треба? Може така легкість насправді і є порятунком у суворих реаліях?

  Найстрашніше, якщо усе це прагнення до висот і робота над собою виявляться міфом і нічим конкретним. Бо тоді сам виявишся нічим конкретним. А це вже не відчудження, а уподібнення багатьом іншим, які начебто і мали потугу, але не мали сил її трансформувати у дію.

   Звичайна кімната. Таке знайоме коло людей, але така незнайома відчуженість…

«Ну скажіть – невже прагнути чогось, що не вписується у логіку 21 століття – це вже значить бути несприйнятим і відкинутим? Невже це означає ні на що не претендувати? Важко… Як же це все важко».

   Але їм мабуть ще важче – бо перебування у незнанні чи неусвідомленні не звільняє від кінцевої відповідальності. Бо легкі рішення сьогодні – зовсім інші наслідки завтра. Бо питання суті завжди постає. Усе залежить  лише від часу, віку та моменту і усвідомлення. Бо… ще багато чого, що вимагає «вигартовування» принципів, які далі допомагатимуть. А як можна витворити, виростити ці принципи без боротьби?

   Звичайна кімната. Але тут, серед усіх присутніх, лише один відчуває невідворотність свого шляху і неможливість з нього звернути, Він веде діалог, який ніхто не чує… тільки Він. І біль лише від того, що однодумців так мало, що шлях дуже непевний і крутий. Але звернути з нього… ніяк.

   Щоб там не казали – таки хочеться відчувати цю невідворотність. А значить – правильність.

П.с. Колись одна Людина сказала мені, що життя – це свого роду «ходіння по лезу бритви». Чи відчуваєте Ви таке «лезо»?

«На цій землі головне набутися разом»

   Набутися разом… Як же мало часу у нас насправді. У кожному дні багато метушні та прагнень, але так мала оцього «набутися». У кожному дні багато знайомств, вражень, питань та пошуку відповідей, але мало суті. У кожному дні багато опцій та можливостей, але мало сил сказати «Ні». У кожному дні ми та наш простір, який ми ж плануємо, заповнюємо і розставляємо пріоритети. 

 

   Набутися разом… думаю, це не просто часто бачитися. Це проживати разом хвилюючі моменти чи насолоджуватися глибиною розмови, яку можна подолати лише разом. Це бачити блиск дорогих очей і відповідати з вдячністю, теплом та любов’ю. Це часто просто і без причин сказати дорогим людям, які вони важливі. Адже кожному хочеться відчувати свою важливість, будучи надто часто зневаженим чи забутим.

   Набутися разом… Не демонструючи образ, не граючи у роль, а щиро говорячи свою думку з готовністю відчути і зрозуміти іншого.  

   Набутися разом як взаємодія і робота над собою, а значить, і зростання. Мабуть саме по зростанню можна оцінити якість та важливість такого буття. Бо якщо це лише спосіб провести час, чергове враження у картинці чи надавання сенсу собі, то все вище написане нівелюється. Тоді це, на жаль, егоїзм, пристосуванство і мізерність. А ще використання іншого з перетворенням і себе, і цю іншу людину на річ, на об’єкт, щось неживе і механічне, в той час як у всьому важлива органіка, природність, щирість, справжність.

   Це праця – послідовна, бажана і усвідомлена з глибинним розумінням сили та важливості поточного моменту і його швидкоплинності, з дисципліною мислення, адже постійно треба розставляти пріоритети і  робити вибір. Це й характер. Навіть у відносинах і ставленні до інших є характер, який в принципі проявляється у всьому…

   І якщо підійти до «буття з іншими» у такому контексті, то мабуть воно стане набагато якіснішим, ціліснішим, багатограннішими… Ця дорога людина буде потрібна не просто для розмови, для скарг чи «виливання душі»… Ні, маємо мати достатньо внутрішньої сили, щоб управляти собою. Дорога людина потрібна для створення цінності, яка  об’єднує ще довго потому…

  Творіть цінність… разом.

«На цій землі головне набутися разом»  (С) Ліна Костенко

Сьогодні

   Сьогодні було багато питань. Сьогодні діалог не припинявся ні на мить. Сьогодні був пошук у кожній хвилині. Сьогодні був ще один день боротьби за суть.

   Які відчуття і чи є ще після цього хоч якісь відчуття… Здається, що справжнього часто так мало, а те, що є, ставиться під сумнів черговими порівняннями і нормами. Чому? Не знаю. Можливо, для того, щоб щось довести, треба пройти  і прожити багато – часто у конфлікті, перш за все, із собою. Знову ж таки – для прийняття такої бажаної суті.

   Здається, що однодумців мало. Зате достатньо визначених правил, висновків, зроблених за тебе, рішень, прийнятих за тебе, життів, прожитих за тебе. Куди це веде?

   Здається, що люди самі себе обманюють і їм це подобається. Гарантії манять,  відповіді не потрібні. Компроміси – звичайно, будь ласка. Що далі?

   Здається, що світ постійно намагається випробувати тебе задля тебе ж самого. І це треба пройти, пережити, усвідомити, це мабуть і є мистецтво життя.

   І так часто щось в середині ниє і щемить. Що воно? Песимізм, розчарування… та ні. Бо завтра точно знаю, що прокинуся і буду іти цим же шляхом  - аналізу, відкидання, пошуку, провокацій, відповідей і важких питань. З нього, такого шляху неможливо звернути, його можна тільки прожити, прийнявши все.

   Де межа – усвідомлення, пошуку, прийняття? Чи є вона… Щемить… Бо питань все ще багато, бо діалог часто заводить в глухий кут. Бо шукаю сил у собі… Проте глибша, справжня частинка суті говорить, що так і має бути, здаватися не можна, здаватися немає права.  Бо завтра це може бути останнім компромісом… Питання лише задля чого? І часто задля примітивних, прийнятних кимось речей, які абсолютно неприйняті тобою.

   Сьогодні щемить. Але у щемі більше життя і суті, ніж у всіх принадах, якими так і сипле на нас світ. Тому нехай щемить, щоб завтра було суттю, ціллю, істиною. Принаймні для себе, щоб таки почати із себе.

***

Не забудь, не забудь

Юних днів, днів весни,-

Путь життя, темну путь

Проясняють вони.

Золотих снів, тихих втіх,

Щирих сліз і любви,

Чистих поривів всіх

Не встидайсь, не губи!

Бо минуть - далі труд

В самоті і глуші,

Мозолі наростуть

На руках і душі.

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить.

А  добро веселить,-

Той цілий чоловік.

Тож сли всю життя путь

Чоловіком цілим

Не прийдесь тобі буть-

Будь хоч хвилечку ним.

(с) Іван Франко

Про особливе або сила спільноти

   Вчора був особливий день. Чому, спитаєте? Насправді саме вчора кількість преглядів і, сподіваюся, читань перейшли межу 2 тис. По суті це за рік, як я взялася за цю справу більш менш регулярно.

   Я не знаю, чи це мало, чи багато. Мабуть нема у цьому і нічого надзвичайного, бо кількість блогів зростає, а відомі блогери і частіше пишуть, і читачів мають більше. Проте важливе дещо інше. Я раптом задумалася про те, скільки всього вже пов’язано із цим простором для думок, історій, роздумів… Скільки гарних моментів чи спогадів вже є завдяки йому, хоча навіть не йому, а усім, хто так чи інакше з ним  пов’язаний, бо насправді блог – це лише інструмент.

   Часто замислююся, що люди насправді знаходять у цих історія, думках? Хоча мабуть розумію… І вражає, скільки всього нас об’єднує, наскільки схожі прагнення і погляди. Багато спільного. Саме тому важливо про це говорити, розуміти, адже це те, що створює цінність…

Коли мої друзі кажуть, що та чи інша історія "зачепила", чи варто щось додати, чи своїми думками кидають зерно для роздумів і нових творень, які зрештою сформовуються у текст, слова, рядки, я відчуваю, що ми вже разом – не я і клавіатура комп’ютера, а ми, такі різні і в той же час схожі створили цінність.

   Дякую тим дорогим, близьким, які цінують, шукають, діть і мислять… Знайдете, обов’язково знайдете:) Просто трохи віри, часу і наполегливої роботи, а ще щирих людей навколо і відкритості – певне увесь секрет)

  Сподіваюся, що ми продовжимо цей експеримент творення цінності без безпосередньої участі. А ще дуже хочеться, щоб ми усвідомили ту силу спільноти, яка у нас є. І мова не лише про блог… Адже друзі, рідні, близькі – це саме спільнота тих, якій можуть дуже багато, якщо собі це дозволять, наважаться чи просто почнуть діяти, говорити, думати і прагнути, жити і усміхатися… разом. 

   Це лише блог, це лике кілька історій… Але це багато зусиль не тільки того, хто пише… Тут багато СПІЛЬНОГО, тут багато ЦІННОГО саме через взаємодію. Та й насправді так може і мабуть має бути у багатьох інших сферах  і в житті в цілому…

   Хм… людина творить спільноту, а спільнота – країну…)