І знову пошук

   Звичайна кімната. Вже звичне коло людей, які наче мають багато спільного. Усе як завжди. Наче або поки що. Проте вже за кілька годин для когось усе здаватиметься зовсім іншим, в іншому світлі. То що зміниться, спитаєте?

   Суть у діалозі. Вони будуть обговорювати звичні справи, звичні події, якісь переживання. Але один із присутніх буде відчувати відчудження. Що це означає - відчудження? Це коли Ти наче тут, але наче і чужий. Коли все, чим Ти живеш, не вписується у рамки цих людей, яких знаєш роками. Коли Ти навіть точно не можеш пояснити, що не так, але всією душею, всім нутром протестуєш проти ситуації. 

   Відчудження. Це свого роду форма самотності, коли тільки собі можеш пояснити причину. Для інших вона надто абстрактна і незрозуміла. Відчудженість як пошук, боротьба, протест. Чому?

   Для них мала вартість гарантія, для нього – суть. Для них мало вартість сприйняття іншими – для нього – результат та власна оцінка. Для них мала вартість матеріальність і «те, що можна пощупати». Для нього – робота, вдосконалення і пошук. Від різниці логік перебування в кімнаті ставало ще важчим. Що робити? Така своя ж неадекватність лякала, бо  асоціальність здавалася не дуже привабливою опцією. При цьому відчуття неможливості звернути із обраного шляху не відпускало. «Не можу звернути, не можу здатися. Ставлю усе на карту».

   Ризик – ще один критерій, який поглиблював відчудження. Бо чим ризикували вони – нічим по суті, ніякі глобальні принципи чи питання у рішенні та діях не лежали. Від цього не легшало, бо може так і треба? Може така легкість насправді і є порятунком у суворих реаліях?

  Найстрашніше, якщо усе це прагнення до висот і робота над собою виявляться міфом і нічим конкретним. Бо тоді сам виявишся нічим конкретним. А це вже не відчудження, а уподібнення багатьом іншим, які начебто і мали потугу, але не мали сил її трансформувати у дію.

   Звичайна кімната. Таке знайоме коло людей, але така незнайома відчуженість…

«Ну скажіть – невже прагнути чогось, що не вписується у логіку 21 століття – це вже значить бути несприйнятим і відкинутим? Невже це означає ні на що не претендувати? Важко… Як же це все важко».

   Але їм мабуть ще важче – бо перебування у незнанні чи неусвідомленні не звільняє від кінцевої відповідальності. Бо легкі рішення сьогодні – зовсім інші наслідки завтра. Бо питання суті завжди постає. Усе залежить  лише від часу, віку та моменту і усвідомлення. Бо… ще багато чого, що вимагає «вигартовування» принципів, які далі допомагатимуть. А як можна витворити, виростити ці принципи без боротьби?

   Звичайна кімната. Але тут, серед усіх присутніх, лише один відчуває невідворотність свого шляху і неможливість з нього звернути, Він веде діалог, який ніхто не чує… тільки Він. І біль лише від того, що однодумців так мало, що шлях дуже непевний і крутий. Але звернути з нього… ніяк.

   Щоб там не казали – таки хочеться відчувати цю невідворотність. А значить – правильність.

П.с. Колись одна Людина сказала мені, що життя – це свого роду «ходіння по лезу бритви». Чи відчуваєте Ви таке «лезо»?