У
руках чашка чаю. В ній втілення тепла, спокою і… думки. Наче в тій чашці не
чай, а саме вони – весь мій мисленнєвий процес, процес думок…
Але
зараз не про чай… Натомість про незавершеність.
Останнім
часом видається, що:
- Геометрична прогресія діє не тільки в математиці;
- Тяжіння повертає нас до життя;
- Процес ніколи не закінчується, а фінішів нема.
Тижні
минають за тижнями. Вмираючи в кожному дні на фізичному рівні, у нас все таки є
шанс відродитися на рівні кращого себе. Тут має значення прагнення – «я насичую свій світ сенсами, дуками,
книгами чи некни гами, сміттям чи роздумами». Тижні минають за тижнями, а … прогресія діє.
Виклики зростають, питань все більше… Виклик росту? Можливо. Вимога часу? Ні.
Правильніше – вимога життя.
Я
борюся із власною прогресією, натомість в якийсь момент розумію, що боротися не
треба – натомість варто перестати давати відповіді на усі питання, тут і зараз.
Потрібно ввімкнути у собі процесність, щоб побачити – крок за кроком – результат.
Але…
тижні минають. У когось вони наче минають яскравіше, бурхливіше, результатніше?
Скочуюся у логіку меншовартості - і
програю. Собі. Бо більше нікому немає діла до цих програшів. Але - як не дивно - в якийсь момент усі приховані програші починають
говорити в людині, не даючи вже можливості їй сказати! І наступає мовчанка…
Важкість.
Це
тяжіння. Це воно, нагадує про світ, людей, все і вимагає сильнішого голосу! Саме
так – сильнішого, щоб заявити про себе. Собі. Більше нікому не треба. Все інше
буде і так.
Тяжіння
повертає нас до життя. Прогресія змушує залищатися в потоці. І ці речі важливо
настільки органічно в собі поєднати, що це вражає!
І
того, що…ТОДІ? Вмикається те, що можна назвати органікою – більше немає
механічного намагання створити враження, показати і довести, відбутися на
якомусь прийнятному для когось рівні. Є я і… я. І це не егоїзм – це альтруїзм
для світу, коли важливо врятувати лишее себе як людину, щоб врятувати світ. Від
себе неприроднього, гіршого, іншого!
Але…
тижні минають. Припущень більшає. Прогресія мчить кудись… І важливо прагнути, не зважаючи ні нащо, важливо бути собою, навіть докінця не усвідомлюючи як - адже це лише питання часу і витримки.
Чому? Уявімо - раптом
все обривається. Кінець. Ти непомітно відходиш у вічність у своїй незваршеності, яка зрештою теж має більшу чи меншу якість, визначену зусиллям.
І
це все – ви скажете? Це все??? Я мав/мала ще і те, й інше…
Мала
чи мав – то й що? Далі буде, але вже із іншими.
Були
тижні, начебто багато часу і… незавершеність. Щось, як і чашка чаю, резонувало у певний
момент, і так мало бути. Світовий процес іде далі - і так має бути.
Але... можна принаймні спробувати бути кращим у цій НЕЗАВЕРШЕНОСТІ. Кращим від себе
вчорашнього.
