ВІЧНА НЕЗАВЕРШЕНІСТЬ: вирок чи…?

У руках чашка чаю. В ній втілення тепла, спокою і… думки. Наче в тій чашці не чай, а саме вони – весь мій мисленнєвий процес, процес думок…

Але зараз не про чай… Натомість про незавершеність.

Останнім часом видається, що:

•      Геометрична прогресія діє не тільки в математиці;
•      Тяжіння повертає нас до життя;
•       Процес ніколи не закінчується, а фінішів нема.

Тижні минають за тижнями. Вмираючи в кожному дні на фізичному рівні, у нас все таки є шанс відродитися на рівні кращого себе. Тут має значення прагнення – «я насичую свій світ сенсами, дуками, книгами чи некни гами, сміттям чи роздумами».  Тижні минають за тижнями, а … прогресія діє. Виклики зростають, питань все більше… Виклик росту? Можливо. Вимога часу? Ні. Правильніше – вимога життя.

Я борюся із власною прогресією, натомість в якийсь момент розумію, що боротися не треба – натомість варто перестати давати відповіді на усі питання, тут і зараз. Потрібно ввімкнути у собі процесність, щоб побачити – крок за  кроком – результат.

Але… тижні минають. У когось вони наче минають яскравіше, бурхливіше, результатніше? Скочуюся у логіку меншовартості -  і програю. Собі. Бо більше нікому немає діла до цих програшів. Але  - як не дивно -  в якийсь момент усі приховані програші починають говорити в людині, не даючи вже можливості їй сказати! І наступає мовчанка… Важкість.

Це тяжіння. Це воно, нагадує про світ, людей, все і вимагає сильнішого голосу! Саме так – сильнішого, щоб заявити про себе. Собі. Більше нікому не треба. Все інше буде і так.

Тяжіння повертає нас до життя. Прогресія змушує залищатися в потоці. І ці речі важливо настільки органічно в собі поєднати, що це вражає!

І того, що…ТОДІ? Вмикається те, що можна назвати органікою – більше немає механічного намагання створити враження, показати і довести, відбутися на якомусь прийнятному для когось рівні. Є я і… я. І це не егоїзм – це альтруїзм для світу, коли важливо врятувати лишее себе як людину, щоб врятувати світ. Від себе неприроднього, гіршого, іншого!

Але… тижні минають. Припущень більшає. Прогресія мчить кудись… І важливо прагнути, не зважаючи ні нащо, важливо бути собою, навіть докінця не усвідомлюючи як - адже це лише питання часу і витримки.

Чому? Уявімо - раптом все обривається. Кінець. Ти непомітно відходиш у вічність у своїй незваршеності, яка зрештою теж має більшу чи меншу якість, визначену зусиллям.

І це все – ви скажете? Це все??? Я мав/мала ще і те, й інше…

Мала чи мав – то й що? Далі буде, але вже із іншими.

Були тижні, начебто багато часу і… незавершеність. Щось, як і чашка чаю, резонувало у певний момент, і так мало бути. Світовий процес іде далі - і так має бути.

Але... можна принаймні спробувати бути кращим у цій НЕЗАВЕРШЕНОСТІ. Кращим від себе вчорашнього.