четверг, 23 мая 2013 г.

my thoughts: акценти

my thoughts: акценти:     Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Ав...

акценти

    Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Автор і хотів звернути увагу – на обличчя та руки, на мудрість та працю. Здаєть, що жінка наче жива, що зараз вона щось скаже чи підніметься, підійде… Проте основна увага прикована до рук і обличчя… Промайнула думка - як важливо правильно розставити акценти, як важливо донести головний задум, притримуватися його, показати суть. І мова не тільки про мистецтво. Ні, тут все як у житті – важливо розставити акценти: точно, вчасно і продумано. Мабуть, коли Художник починав малювати цю картину, Він вже мав задум, окреслив результат. Він мав бачення. А ще Він був тотально, повністю включений у процес на кожному із його етапів – був у кожній хвилині - від мазків, фарб, пензлів і до споглядання вже зі сторони, оцінюючи…

   Чи думали Ви коли небуть про картину свого життя? От на приклад, що б Ви хотіли розповісти дітям і онукам у 60? Ось  вони (онучата), такі галасливі і кумедні, деруться Вам на коліна, щось кричать, але за хвилину вже замовкають в очікуванні – історії, досвіду, Вашого мудрого, врівноваженого голосу… Вони допитливо дивитимуться, і очі виказуватимуть головне у головці: «Він/вона щось знає і зараз буде…». Що буде, що  будете казати цим малятам? Які акценти будете розставляти? Чи пояснювати акценти, розставлені раніше? У чому була суть? Вони дивитимуться вже на Вашу картину, на якій, попри безліч деталей та нюансів, буде виділятися щось основне. І чомусь здається, що можливо саме по якості такої історії можна оцінити себе – зі сторони, як слухач серед дітвори, як автор і критик,як творець. 

   Питання лише в  тому,що картина пишеться один раз. Акценти розставляють один раз. Фарби обираються один раз. Розповідати онукам свою історію вперше Ви будете один раз… Далі вже будуть повтори, але не так як отого першого разу…

   Дивлюся на картину. Проте вже не на жіночку в українському одязі. Ні, на свою картину. Хм… Мабуть тут потрібно ще додати кольорів, тут ще нема фінального акценту, але є цілісне бачення, є відчуття і  прагнення таки створити щось вартісне, що вже напевно може гарантувати досягнення мети. Але основне, що вже точно є – це грубий мазок свободи – в думці, дії, творенні…


(с) Опанас Рокачевський
п.с. цю картину варто побачити вживу...




среда, 8 мая 2013 г.

Зустріч у купе або ще один урок життя


  Ми сиділи у купе. Незнайомцю було вже за шістдесят, і він виявився говірким та веселим. Розповідав про себе, життя, досвід. Здавалося, хотів розказати про все, що на думці і в душі, немовби в словах він віднаходив суть і цінність – власного життя, існування, пережитого  та й взагалі - цінність себе. Дивно – невже для підтвердження правдивості та вартості свого пройденого шляху потрібен Хтось? Навіть якщо цей Хтось випадкова людина у поїзді. А можливо саме такій випадковій людині і можна розказати найбільше…

   Він говорив – а його очі сяяли чи то від радості, чи то від суму. Говорив про спортивну молодість, про дітей, які виросли і вже не так часто забігають до батька, про дружину, яка без сумніву хороша людина,але… і про безліч іншого… Проте найбільше боліло певно не це… Боліло питання часу.

- "Потрібно поспішати…" -  сказав усміхаючись.
- "Цікаво – чому ж?"
-"Бо ніколи не знаєш, коли підеш, а ще стільки всього хочеться зробити, стільки не зроблено". 
-"А що б Ви зробили по-іншому чи що ще хочеться зробити?"
- "Хотілося б залишити щось, що поза часом. Хотілося б таки стрибнути із парашута і поїхати в Латинську Америку. Це єдина частина світу, де я ще не був. Хотілося б побачити онуків і хоч трохи їх поростити.  Хотілося б частіше бачити доню та сина, але вони такі заняті… "

   Він усе говорив, а я слухала. Думки крутилися в голові. У чому таки цінність? І наскільки сфокусовано її треба створювати, щоб потім не говорити про життя -  своє життя -  як про втрачену можливість. І швидше за все, що багато років тому цей цікавий дядечко, будучи ще юнаком, дивися на шлях попереду, як на широкий горизонт, повен яскравих подій, досягнень, радості… То що змінилося, в який момент? 

   Мабуть не варто чекати абсолютного щастя у форматі постійної радості, свят і приємних спогадів. Життя тим і цінне, що багатогранне, а найважчий досвід чи біль приносять набільший розвиток і поступ. Мабуть не варто розпорошуватися на безліч пропозицій, опцій, які особливо відчутні у глобалізованому світі. Мабуть варто частіше бувати «із собою», працювати над собою. Варто «довбати скалу життя» поступово, не забуваючи при цьому про мрії та прагнення, озвучені у 17, 18… років. Є відчуття, що вони були справжніми. Бо то вже були не дитячі мрії, а якийсь осмислений внутрішнім голосом поштовх.  



***

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні. 

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі. 

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи! 

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

(с) Василь Симоненко