У вирі життя

  Сьогодні мала унікальну можливість познайомитися з Богданом Дмитровичем Гаврилишиним. Знаєте, такого світла, добра, яке «іде» від цієї людини, можна не надто часто побачити. І від тієї зустрічі ти виходиш не просто окрилений чи щасливий, ти занурюєшся в радісне відчуття, що такі люди є, вони вірять у народ і кожного громадянина, у тебе, в країну, не зважаючи ні на що. І це прекрасно, це дає шанс на виживання і навіть успішне життя у майбутньому. При цьому ще чіткіше починаєш розуміти, що нація не знає своїх героїв, нація не знає своєї інтелігенції, не чує їх і не може почити. Бо для цього не створено ніяких умов, бо ці люди в тіні, і на відміну від багатьох бездарностей не маячать на телебаченні 24 години на добу. Так, правильно казав Ярослав Грицак, що для успішного розвитку нації просто необхідна якісна освіта та доступ до ЗМІ. Натомість у нас відсутні обидва важливих пункти у їх здоровій формі, бо на рівні маніпулювання свідомістю та її наповнення сміттям все іде повним ходом.  І в цьому є певний абсурд, адже в 21 столітті, де існує неймовірна кількість інформаційних ресурсів, люди не можуть отримати одного – правди та істини. Вони чують десь на більш менш надійних сайтах в інтернеті чи ще не дискредитованих каналах щось, що імпонує чи викликає віру і довіру, і на основі почутого самі роблять висновки, додумують. Ми живе в країні власних висновків та додумувань, бо ніхто нікому не довіряє. Бо легше вірити тому, в чому ти сам себе переконав. І це не можна засудити, оскільки такі цілком явні умови диктує нам сьогодення. Це просто вихід. Це самозахист, створення імунітету і бар’єру від негативу і розчарувань.  І воно діє. Воно стає нормою життя. А що стає нормою, стає з часом звичкою, характером, частиною НАС.  І вже виникає питання, чи після всієї цієї еволюції і деформації залишимося МИ, як нація, українці. Ми як господарі своєї землі.  

   Та найдивніше в цьому всьому абсурді, що життя у всіх його проявах бере гору. І в той час, коли хтось створює комітети по захисту мови, думає як би заробити ще більше грошенят, як домовитися з Росією про газ, як виграти вибори, як виставити себе в кращому світлі…в цей час десь жебрак просить милостиню на вокзалі, хтось одружується чи розлучається, кохає і страждає. І життя іде. Воно не чекає, воно спішить, залишаючи аутсайдерів без норм поведінки, без характеру та здорових звичок за бортом.  Чи ми аутсайдери? Хочеться вірити, що з такими людьми як Богдан Дмитрович ми маємо майбутнє. Але хто прийде їм на зміну, хто буде давати НАМ шанс далі, хто буде вірити за всіх інших зневірених. Хто?  І можна ставити під сумнівне все, що написане вище, але одне можна сказати напевно – кожен громадянин творить країну своїми думками, вірами і зневірами, бажаннями і байдужістю.  І якщо відштовхуватися від цього, то 46 мільйонів точно можуть змінити ВСЕ.

 

коли буде злам ...

   Все частіше задумуєшся, де ж межа… Все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?»… І насправді слабкий у своїх передбаченнях, бо як можна що-небудь прогнозувати у країні контрастів, країні емоційній у певні хвилини і такій байдужій вже в інший момент…  Колись Фрідріх Хаєк сказав, що прагнення спокійного життя є сильнішим за прагнення до свободи. І його слова десь перегукуються з думкою історика Ярослава Грицака про те, що найбільша цінність для людей в Україні – це безпека, що зумовлено історичними подіями, війнами, репресіями, голодом і вже є свого роду безумовним рефлексом на все, що відбувається.   Насправді ці фрази підтверджуються ходом подій останніх років, а може і десятиліть.  Люди проявляють байдужість до всього, що безпосередньо не стосується їхньої хати. Якщо вона залишається з краю, то реакції на негатив чи неправду може і не бути. І тут нема кого звинувачувати – людей навчили поводитися саме так. Бо яку іншу стратегію можна було обрати в радянські часи, як не «моя хата з краю» і «залягання на дно», щоб вже завтра у твої двері раптом не постукали відповідні служби? Без сумніву, це було найлогічнішим, але тепер вже набуває певної форми трагізму. Бо простежується надмірне домінування споживацького суспільства, яке пропонує все більше нових вітрин, більше різних товарів, перетворюючи часто поняття свободи і щастя на можливість купи собі чергову сукню чи взуття. Чи це погано, якщо є попит? Могло б бути і непогано, але коли заходиш у «Глобус», то якось дуже чітко відчувається надмір, який явно здоровій людині не потрібен.  І при цьому цей надмір не вирішує питання людей, які сплять на тому ж київському вокзалі недалеко від центру і прекрасного «Глобуса». Звичайно, подібні процеси відбуваються не тільки в Україні. Вже в 60тих роках в Америці сфера послуг зайняла чільну позицію у порівнянні з іншими. А незабаром вона стала домінувати і в багатьох інших країнах. І цей факт нагадує мені частково рух з крайності в крайність, бо після війни, де людина не могла собі дозволити жити по-людськи, радіти, харчуватися нормально, купувати, витрачати гроші,  зрештою просто існувала і виживала, абсолютно обґрунтованим було просте бажання надолужити втрачене. І ми досі надолужуємо, і ефект якийсь незворотній. 

  

   Але питання залишається таким же – як в країні з таким рівнем конформізму можливий злам і коли? Бо все таки поріг чутливості нації досить значний. Можливо не до тих речей, до яких треба. Адже чомусь фото хлопчика на стадіоні як найактивнішого вболівальника перший день після матчу викликало захват і усмішку, а вже у наступні  - коментарі про те, що це депутатський син і фото було замовлене. Ну такі речі точно показують не надто хороше здоров’я нації. Бо чому вони мають привертати увагу? А те, що приблизно в ті ж самі дні відбуваються вибухи в трамваї та обвал будинку – це вже якось нормально. При цьому українська збірна вже в при першій поразці може очікувати на обсвистування тих же людей, які кілька днів тому  співали гімн і  кричали «Слава Україні». І хтось в соціальних мережах може назвати це все гучним поняттям як от тренд патріотизму.  Але суті це не міняє. Це не патріотизм, це радше пристосуванство, бо патріотизм на тиждень – це якось, м’яко кажучи, сумно. І все частіше задумуєшся, де ж межа… І все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?».