У вирі життя

  Сьогодні мала унікальну можливість познайомитися з Богданом Дмитровичем Гаврилишиним. Знаєте, такого світла, добра, яке «іде» від цієї людини, можна не надто часто побачити. І від тієї зустрічі ти виходиш не просто окрилений чи щасливий, ти занурюєшся в радісне відчуття, що такі люди є, вони вірять у народ і кожного громадянина, у тебе, в країну, не зважаючи ні на що. І це прекрасно, це дає шанс на виживання і навіть успішне життя у майбутньому. При цьому ще чіткіше починаєш розуміти, що нація не знає своїх героїв, нація не знає своєї інтелігенції, не чує їх і не може почити. Бо для цього не створено ніяких умов, бо ці люди в тіні, і на відміну від багатьох бездарностей не маячать на телебаченні 24 години на добу. Так, правильно казав Ярослав Грицак, що для успішного розвитку нації просто необхідна якісна освіта та доступ до ЗМІ. Натомість у нас відсутні обидва важливих пункти у їх здоровій формі, бо на рівні маніпулювання свідомістю та її наповнення сміттям все іде повним ходом.  І в цьому є певний абсурд, адже в 21 столітті, де існує неймовірна кількість інформаційних ресурсів, люди не можуть отримати одного – правди та істини. Вони чують десь на більш менш надійних сайтах в інтернеті чи ще не дискредитованих каналах щось, що імпонує чи викликає віру і довіру, і на основі почутого самі роблять висновки, додумують. Ми живе в країні власних висновків та додумувань, бо ніхто нікому не довіряє. Бо легше вірити тому, в чому ти сам себе переконав. І це не можна засудити, оскільки такі цілком явні умови диктує нам сьогодення. Це просто вихід. Це самозахист, створення імунітету і бар’єру від негативу і розчарувань.  І воно діє. Воно стає нормою життя. А що стає нормою, стає з часом звичкою, характером, частиною НАС.  І вже виникає питання, чи після всієї цієї еволюції і деформації залишимося МИ, як нація, українці. Ми як господарі своєї землі.  

   Та найдивніше в цьому всьому абсурді, що життя у всіх його проявах бере гору. І в той час, коли хтось створює комітети по захисту мови, думає як би заробити ще більше грошенят, як домовитися з Росією про газ, як виграти вибори, як виставити себе в кращому світлі…в цей час десь жебрак просить милостиню на вокзалі, хтось одружується чи розлучається, кохає і страждає. І життя іде. Воно не чекає, воно спішить, залишаючи аутсайдерів без норм поведінки, без характеру та здорових звичок за бортом.  Чи ми аутсайдери? Хочеться вірити, що з такими людьми як Богдан Дмитрович ми маємо майбутнє. Але хто прийде їм на зміну, хто буде давати НАМ шанс далі, хто буде вірити за всіх інших зневірених. Хто?  І можна ставити під сумнівне все, що написане вище, але одне можна сказати напевно – кожен громадянин творить країну своїми думками, вірами і зневірами, бажаннями і байдужістю.  І якщо відштовхуватися від цього, то 46 мільйонів точно можуть змінити ВСЕ.