настрої

   Наше сьогодення переповнене контрастами, і з цим беззаперечним фактом ніхто не посперечається. Бо в той час, коли хтось голодує під Українським домом, відстоюючи ідею, вже інший хтось поспішає у кіно, купує машину чи побутову техніку, планує відпустку чи ще щось… І часто масштаб цих контрастів вражає, змушуючи відчувати життя ще гостріше. Але при цій наявній несумісності всього, що відбувається навколо і вже стало нормою нашого існування, беззаперечне зростання незадоволення починає пронизувати всіх і кожного – тільки методи вираження цього не задоволення, звичайно,  різні. 

   То все ж таки – які настрої панують у суспільстві? Для мене цей стан таки більше схожий на «перед буремний». І останньою краплею у чудово вихованому радянськими часами українському терпінні можуть стати саме жовтневі вибори, що виглядає навіть символічно, зважаючи на те, коли відбувалася всім відома Жовтнева революція. Лише залишається сподіватися, що отримаємо в результаті не комунізм у всій своїй красі чи то диктатуру та авторитаризм, а достойну зміну тому, що ще по звичні називаємо владою. І головне те, що люди розуміють абсурдність дій  теперішнього дискредитованого керівництва. Вони втомилися від подвійних стандартів, які змушують громадян у власній країні відчувати себе безправними та нерозумними, роз’єднаними та загнаними у глухий кут, від маніпуляцій та голосних фраз,за якими ховаються невиправдані амбіції та великі апетити політиків. Люди прагнуть змін. Так, дехто може обурюватися лише на кухні, демонструючи ораторське мистецтво та аналітичні здібності рідним і близьким, хтось вдається до більш радикальних заходів. 

   Та в будь-якому випадку все зводиться до одного – бажання змін. І може здаватися, що ще не час, що терпець ще не увірвався, що не готові. Але коли стоїш біля славнозвісного Українського дому, одразу ж пригадуєш фразу: «Хто, якщо не МИ, коли, якщо не ЗАРАЗ».  Адже юні очі дівчини, яка голодує за рідне і сокровенне, не хочуть бачити терпимість. Ні, вони вже цього набачилися. Вони прагнуть істини і дій. І від такої іншої і не домашньої реальності хтось починає відчувати себе нікчемним, бо зневірився і засумнівався у верховенстві права та істини, бо пристосувався, демонструючи інертність.  Ще інша частина навіть не прагне вникнути і зрозуміти, і тут варто визнати, що це таки більшість.   

   Що ж, питання в тому, наскільки довго ми будемо балансувати на межі пристосуванства ,звички і дії, спротиву, протесту.  Наскільки ми здатні вкотре довести собі, що таки можемо щось змінити.  І час завжди може бути непідходящий, так само, як і ми можемо бути вже не ті. Але ж тоді хто, коли і якою ціною?