коли буде злам ...

   Все частіше задумуєшся, де ж межа… Все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?»… І насправді слабкий у своїх передбаченнях, бо як можна що-небудь прогнозувати у країні контрастів, країні емоційній у певні хвилини і такій байдужій вже в інший момент…  Колись Фрідріх Хаєк сказав, що прагнення спокійного життя є сильнішим за прагнення до свободи. І його слова десь перегукуються з думкою історика Ярослава Грицака про те, що найбільша цінність для людей в Україні – це безпека, що зумовлено історичними подіями, війнами, репресіями, голодом і вже є свого роду безумовним рефлексом на все, що відбувається.   Насправді ці фрази підтверджуються ходом подій останніх років, а може і десятиліть.  Люди проявляють байдужість до всього, що безпосередньо не стосується їхньої хати. Якщо вона залишається з краю, то реакції на негатив чи неправду може і не бути. І тут нема кого звинувачувати – людей навчили поводитися саме так. Бо яку іншу стратегію можна було обрати в радянські часи, як не «моя хата з краю» і «залягання на дно», щоб вже завтра у твої двері раптом не постукали відповідні служби? Без сумніву, це було найлогічнішим, але тепер вже набуває певної форми трагізму. Бо простежується надмірне домінування споживацького суспільства, яке пропонує все більше нових вітрин, більше різних товарів, перетворюючи часто поняття свободи і щастя на можливість купи собі чергову сукню чи взуття. Чи це погано, якщо є попит? Могло б бути і непогано, але коли заходиш у «Глобус», то якось дуже чітко відчувається надмір, який явно здоровій людині не потрібен.  І при цьому цей надмір не вирішує питання людей, які сплять на тому ж київському вокзалі недалеко від центру і прекрасного «Глобуса». Звичайно, подібні процеси відбуваються не тільки в Україні. Вже в 60тих роках в Америці сфера послуг зайняла чільну позицію у порівнянні з іншими. А незабаром вона стала домінувати і в багатьох інших країнах. І цей факт нагадує мені частково рух з крайності в крайність, бо після війни, де людина не могла собі дозволити жити по-людськи, радіти, харчуватися нормально, купувати, витрачати гроші,  зрештою просто існувала і виживала, абсолютно обґрунтованим було просте бажання надолужити втрачене. І ми досі надолужуємо, і ефект якийсь незворотній. 

  

   Але питання залишається таким же – як в країні з таким рівнем конформізму можливий злам і коли? Бо все таки поріг чутливості нації досить значний. Можливо не до тих речей, до яких треба. Адже чомусь фото хлопчика на стадіоні як найактивнішого вболівальника перший день після матчу викликало захват і усмішку, а вже у наступні  - коментарі про те, що це депутатський син і фото було замовлене. Ну такі речі точно показують не надто хороше здоров’я нації. Бо чому вони мають привертати увагу? А те, що приблизно в ті ж самі дні відбуваються вибухи в трамваї та обвал будинку – це вже якось нормально. При цьому українська збірна вже в при першій поразці може очікувати на обсвистування тих же людей, які кілька днів тому  співали гімн і  кричали «Слава Україні». І хтось в соціальних мережах може назвати це все гучним поняттям як от тренд патріотизму.  Але суті це не міняє. Це не патріотизм, це радше пристосуванство, бо патріотизм на тиждень – це якось, м’яко кажучи, сумно. І все частіше задумуєшся, де ж межа… І все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?».