Зустріч у купе або ще один урок життя

  Ми сиділи у купе. Незнайомцю було вже за шістдесят, і він виявився говірким та веселим. Розповідав про себе, життя, досвід. Здавалося, хотів розказати про все, що на думці і в душі, немовби в словах він віднаходив суть і цінність – власного життя, існування, пережитого  та й взагалі - цінність себе. Дивно – невже для підтвердження правдивості та вартості свого пройденого шляху потрібен Хтось? Навіть якщо цей Хтось випадкова людина у поїзді. А можливо саме такій випадковій людині і можна розказати найбільше…

   Він говорив – а його очі сяяли чи то від радості, чи то від суму. Говорив про спортивну молодість, про дітей, які виросли і вже не так часто забігають до батька, про дружину, яка без сумніву хороша людина,але… і про безліч іншого… Проте найбільше боліло певно не це… Боліло питання часу.

- "Потрібно поспішати…" -  сказав усміхаючись.

- "Цікаво – чому ж?"

-"Бо ніколи не знаєш, коли підеш, а ще стільки всього хочеться зробити, стільки не зроблено". 

-"А що б Ви зробили по-іншому чи що ще хочеться зробити?"

- "Хотілося б залишити щось, що поза часом. Хотілося б таки стрибнути із парашута і поїхати в Латинську Америку. Це єдина частина світу, де я ще не був. Хотілося б побачити онуків і хоч трохи їх поростити.  Хотілося б частіше бачити доню та сина, але вони такі заняті… "

   Він усе говорив, а я слухала. Думки крутилися в голові. У чому таки цінність? І наскільки сфокусовано її треба створювати, щоб потім не говорити про життя -  своє життя -  як про втрачену можливість. І швидше за все, що багато років тому цей цікавий дядечко, будучи ще юнаком, дивися на шлях попереду, як на широкий горизонт, повен яскравих подій, досягнень, радості… То що змінилося, в який момент? 

   Мабуть не варто чекати абсолютного щастя у форматі постійної радості, свят і приємних спогадів. Життя тим і цінне, що багатогранне, а найважчий досвід чи біль приносять набільший розвиток і поступ. Мабуть не варто розпорошуватися на безліч пропозицій, опцій, які особливо відчутні у глобалізованому світі. Мабуть варто частіше бувати «із собою», працювати над собою. Варто «довбати скалу життя» поступово, не забуваючи при цьому про мрії та прагнення, озвучені у 17, 18… років. Є відчуття, що вони були справжніми. Бо то вже були не дитячі мрії, а якийсь осмислений внутрішнім голосом поштовх.  

***

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні. 

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі. 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи! 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(с) Василь Симоненко