Про наше ВІДРОДЖЕННЯ

Україна відроджується. Саме такими словами хочеться назвати той процес, який відбувається останні місяці. Можна почути, що мабуть, нашій країні надто легко здобулася незалежність – і якась рація у цьому є. Легко в контексті осмислення того, що відбулося  в нашій історії в цілому чи у момент здобуття незалежності, та усвідомлення відповідальності кожного окремого громадянина за  процеси, які проходять.  З іншої сторони відчуття, що ми долаємо міфи, долаємо власне юнацтво та незрілість, історичні обмеження, які накладалися роками та століттями, не покидає.  Навіть більше – обмеження та виклики долаємо не тільки ми як нація: з нами в одному човні, в одній системі Росія, Європа, світ…  Тому можна стверджувати, що відбувається щось більше, ніж ми можемо осягнути, і нам  із цим важливо працювати, жити, зростати.  Ідуть зміни, які завжди межують із хаосом, але десь на межі хаосу та конкретики або визначеності народжується істина.

Проте які б процеси не відбувалися зараз в Україні, вони апелюють, перш за все, до Людини.

У якийсь момент, у потоці подій, процесів, життя як такого ми втратили основне – Людину. Виглядає доволі логічно – 70-річна спадщина СРСР не залишила нас без наслідків. У радянському союзі всі були рівні, однакові та шаблонні. Повага до особистості, точки зору, думки і слова втрачена. Натомість все зводилося до виживання, «своєї хати», містячковості та примітивності мислення.

«Я живу, я споживаю, я існую» - цього достатньо… було.

Проте 21 століття ставить зовсім інші завдання перед країнами та людьми. Потік інформації вражає, як і швидкість її генерування – як наслідок, потрібна велика сила духу, характер, дисципліна мислення, щоб бути по-іншому, приймати свої рішення, не втратити себе зрештою. Глобалізація робить світ пласким – більш залежним, більш цілісним, пов’язаним. Ми давним-давно в одному човні – човні різних націй, країн, інтересів, потужних корпорацій, парадигм мислення,  який все одно пливе в одному напрямку. Це зовсім інший масштаб мислення.

21 століття прагне людини нової якості… Воно дає запит, не чекаючи поки хтось його почує – а почути має. Почути має кожна окрема людина, громадянин, бо це основа особистісної культури та країни як такої. Адже саме з людини починається прощення,солідарність, громадянська відповідальність. Це яскраво показав Майдан, загостривши для нас необхідність самовизначення, самоусвідомлення вже сьогодні.

Що власне ТАМ відбулося?

 Усе геніально просто - проявилася Людина.

Кожна по-своєму важлива та унікальна. У кожної свій всесвіт, свої болі, але одне чітке прагнення – бути гідними. Там кожен по-своєму проявляв турботу, людську гідність, себе, при цьому настільки органічно та природно, що істинність та щирість не викликали сумніву. Чи не мало б це бути у нашому кожному дні?  Майдан дав нам можливість відчути альтернативу, зміну та побачити перед собою ЛЮДИНУ.

Збагнувши це, можна по-новому подивитися на перехожого, друга чи знайомого. Можна по-новому побачити країну, її потенціал, можливості та  перспективи.  При цьому по-іншому прийняти загрози та перешкоди.

Так, Майдан закликав нас побачити – більше, ніж ми бачили усі ці роки, поглиблюючи усім НЕбаченням власну сліпоту, обмеженість.  Це настільки органічний процес, настільки природна потреба, що опиратися цьому було б протестом проти суті людини. Навпаки – рухатися за покликом важливо.

Майдан та події вже після закликають побачити тих, які насправді серед нас і такі ж важливі, проте які були надто неважливими досі. Яскравий приклад кримські татари. Хто насправді задумувався про їх минуле, реалі сьогодні? Яка толерантність та увага, якщо більшість не знали, який у татар прапор… Не знали і багато іншого. А тут так неочікувано потрібно проявити солідарність до 200-тисячного народу, який завжди був з нами! Та чи ми дозволяли йому не просто бути географічно, а співіснувати по-справжньому з українцями…?

Майдан та події опісля вимагають самовизначення як запоруку здобуття народної зрілості – адже скільки часу можна закривати очі, вуха на історичні штампи, невизначеність понять, незнання історії? Маємо знати, щоб мати думку та позицію, захистити свої цінності та землю. Маємо знати, щоб БУТИ. А не спостерігати те, що відбувається на Сході… Страшна хвороба, яка там пульсує, частково насаджена, але частково така, що отримала грунт небезпідставно…  Нехай –  у цьому і наша вина.  У цьому,мабуть, буде і наше прощення… Задля майбутніх поколінь.

Майдан і все, що маємо зараз, закликають називати речі своїми іменами.

Наївно буде думати, що Майданом чи тими жертвами, які вже є, все закінчиться – це було б надто просто в масштабі історії та питань нашого часу, а ще трохи по-споживацьки.  Це лише старт.

Пора здобувати – себе і країну.

Це той час, коли важливо розбиратися із поняттями, коли виклики все більші. Але в якийсь момент точка неповернення пройдена – ми уже не будемо таки, як були.

Натомість будемо зростати до прощення. Лише сповна прийнявши себе, можна прийняти іншого.  Лише подолавши власну гордість, віднайшовши віру, можна простити. Прощення вимагає сили духу, воно вимагає зусилля в часі, зрілості та ДОВІРИ.

Ми вже зростаємо до солідарності. Лише простивши та, знову ж таки, прийнявши, зможемо бути підмогою одне одному, працювати спільно, не ділитися на схід та захід. І те, що зараз відбувається у деяких областях, є власне доланням цієї антисолідарності, міфів та стереотипів. Колись це мало статися.

Ми зростаємо до громадянської відповідальності. Адже простивши  і відчувши важливість підставити плече побратиму, можемо збагнути усю величину особистої відповідальності, яка перед нами є – у думці, у слові, у дії.

Який це інший масштаб мислення, його якість та дисципліна! Це абсолютно інша складність, яку важливо усвідомити, аналізувати. Ми на новому порозі нашого розвитку – як народ в цілому, і як кожен громадянин, людина зокрема. Наша роль -  кожного із нас -  тут величезна, як незбагненна роль України у світовій системі – визначаємо вектор, не лише свій?

Україна відроджується. Вона вирішує у собі питання, які часто вирішує у собі людина в такому віці, як незалежна Україна.  Ці рішення важливі, вони неможливі без кожного окремого індивіда і критично необхідні світу.

За кілька років нащадки оцінять весь багаж та спадок того, що відбулося… на все свій час. Проте якщо будемо розраховувати на моментну вигоду – не оцінимо ніколи. Якщо мислитимемо у масштабі поколінь, історії – збагнемо суть.

Зараз вже не можемо бути тими, якими були – ціна інша, як і інша, вища планка для нас.  Не можемо дозволити собі знову лише фіксувати статистику втрат чи обговорювати ситуацію країні на кухні, нівелюючи усе, що сталося і продовжує ставатися.  Для багатьох це мить істини, народження, становлення, зростання. Саме тому маємо знайти сили на прощення, мудрість на солідарність та усвідомлення величини відповідальності.

Україна відроджується – відроджуємося ми.