ОПІСЛЯ. Святкові рефлексії

Крок вперед. Відчуваючи наближення нового року, прагнення зробити ще один крок вперед посилюється. Одночасно посилюється і страх – не вдасться, не знаю, не можу. Купа «не» і так мало «ну і що?».

Нехай. Хто знає, як воно  - правильно? Тим більше у моєму житті…

Нехай. Чомусь завжди думаю, що в моєму розпорядженні роки… хіба?

Нехай. Сьогодні вирішую не боятися…

Натомість посміхаюся своєму страху, одночасно подаючи йому руку. Адже він теж сприяє моєму кращому розумінню себе.

***

Маленьке створіннячко лежало біля мене… Він так тихо і мирно спав, що наче й мене заколисував… Дивлячись на нього, думалося про ЛЮБОВ. Адже так хотілося її віддавати. Бо це було тим єдиним і можливим, що могла робити зараз.

Думалося про… здоровий індивідуалізм, як не дивно…  Бо в якийсь момент хотілося бути поглинутою цією хвилею любові. Цим дитям, яке могло стати сенсом. АЛЕ - суть в тому, що в щастя через когось і задля когось я не вірю. Я не вірю, що дитя може змінити щось, якщо людина осмислено не прийшла до цієї зміни в собі. Все починається з людини. Саме тому сьогодні вкотре думала про те, що ця дитинка насправді мені не належить (а роблячи її суттю, могла б привласнити) – вона цілісна, самостійна особистість з претензією на визначення себе незалежно від мене, моїх мрій чи прагнень… 

А поки що я можу бути лише підмогою, підтримкою, будучи готовою відпустити в будь-яку хвилину в майбутньому…

***

Свято. Чим би мало бути СВЯТО?

Мабуть, легкістю, любов’ю, теплом і радістю… При цьому часто дивлячись на дивну метушню, підданство канонам (саме підданство, а не прагнення душі), виникало тотальне нерозуміння – за чим ми женемося? Виконання пунктів плану якогось і чийогось. Але чийого?

НАТОМІСТЬ.  Так хотілося прийняття – розуміючи, що хтось має право бути собою і бути не таким. Хотілося любові – в очах, в словам і діях. Хотілося більше справжності – людської, коли «я знаю, хто я, і мене не треба грати ролі».

Часом мені здавалося, що зараз я голосно прокричу: зніміть маски! Але чи готова побачити наслідки, і чи сама не у масці зараз?

А поки що про свято… без масок. Так, воно має бути таким – без масок і манекенів замість людей, які насправді забилися у далеких кутах душі, боячись бути собою.

Чому?..

***

Сніг. Гори. Тиша і небо. Мені хотілося злитися  із цим  всім справжнім, природнім, істинним. Дивлячись на красу навколо,  сили прибували, душа відчувала і ловила політ.  ВГОРУ! Кудись туди, кудись у вись, прагнути, летіти і БУТИ.

Десь там, в клітинах, в тілі була втома – від метушні, від праці, від пошуку. Вона була і мала право бути. Проте зараз все миналося, відступало, проходило…

Гори лікують… таки лікують. Але вони ніколи не вилікують повністю – якщо людина не дасть сама собі потрібні ліки. начастійше цих так званих ліків таки не дають чи уникають лікування, якщо нема цілісності чи принаймні прагнення до неї.

І не варто обманювати себе, що чергова подорож, придбання, раптова дія задля дії комусь допоможе. Комусь. Але собі можна допомогти лише через власну «внутрішню» подорож…

Сніг. Гори. Тиша, небо і я з моїм світом… З моєю подорожжю тривалістю у життя.