про Людей

Спочатку була довгоочікувана зустріч з Людиною, з якою просто було про що поговорити. Бути, думати, ділитися, сулахати і чути  - це було настільки просто, по-справжньому, що іншої цінності, окрім слова і присутності, не могло і бути…

Потім із тим, у кому завжди бачила ЩОСЬ БІЛЬШЕ. Наразі говорило ще щось менше і комфортніше – поки що. Балансування на межі не викликало надмірного подиву – мабуть, є причини – поки що. Більшість усіх причин в голові і лише там. Але навіть для цього елементарного факту потрібен час.  Тому вкотре ловила себе на думці, що очікую такого часу для цієї Людини – тоді мова ітиме про зовсім іншу цінність.  Тоді будемо зовсім інші МИ.

Далі – чергове падіння, безсилля… Сум. Це вже я, знову і знову у своєму доланні власних меж, їх визначенні та осмисленні. Цьому немає крапки, навпаки – у цьому наче заховано вічний двигун! Я ж із вже більшим рівнем осмислення можу лише усміхнено спостерігати за процесом і знати: і це мине. Або залишиться на гранично допустимому рівні, бо… це життя. Так-так, це воно, життя, яке не дає нам втрати остаточного зв’язку із ним… У ньому своє тяжіння…

Згодом ще одна зустріч, чергова, але вражаюча  - з тим, у кого завжди вірила – і людина таки ПРОЯВИЛАСЯ. У кожному таки є оце «щось більше» – лише б шанс. Лише б в інших вистачило мудрості та віри, щоб рано чи пізно побачити. А якщо не побачать, то втратять лише вони…

 Всією глибиною душі розумію, яке щастя  - можливо, неусвідомлене – для цієї людини, що шанс БУВ. Щоб була вона – ЛЮДИНА.

У вирі всього прожитого, відчутого нестримно прагнути миті тишу – щоб подумати, усвідомити, збагнути глибину цього головного і найпрекраснішого провокатора… цього життя.

… Можуть бути чергові зустрічі… Можуть бути чергові падіння та сумніви…  Але оці маленькі зростання становлять основу – світу, нас і тієї маленької людини у нас, яка завжди прагне БУТИ.