момент...

   Якось, повертаючись додому, вкотре усвідомила, що люблю оцю вечірню частину дня, коли ще не остаточно стемніло, але сонце вже далеко на заході тішить нас останнім промінням денного світла.  В ці миті неймовірно загострюється відчуття всього, що оточує тебе навколо.

    Ось проходять школярі із великими ранцями, повними знань та домашнього завдання. В очах стрибають вогники, які хитро намагаються приховати бажання якомога довше гуляти з товаришами…  Ось діти у пісочниці ліплять палаци, вигляд яких повертає тебе на кілька років назад, у солодке дитинство, безтурботне, гарантійне, батьківське. Але вже в наступну мить ти зустрічаєш обличчя матері, сяюче та щасливе при спостеріганні свого маленького карапуза серед іншої братії. І воно вже наштовхує на зовсім інші роздуми – про майбутнє, про продовження, про маленьке життя, яке може пульсувати і в тобі. Саме в таку пору відчуєш всі барви життя, всі його звуки, що зливаються в одну багатогамну симфонію… І вона наповнює тебе сповна, даруючи винагороду за нелегкі трудові будні.   

   Від такого різнопланового досвіду нестримно повертаєшся в бік сонця, ловиш його промені,  і на обличчі з'являється тиха усмішка спокою та миру. Вся суть твоя у такій хвилині, в такій здатності відчувати себе, людей, життя сповна, без страху і болю. Вся віра твоя у прагненні продовжити цю мить, що,без сумніву, нереально, хоча дуже бажано. Вся істина лише у цьому вечорі і картинках, які пройшли і ще довго проходитимуть перед твоїм поглядом. Ти. Життя. І глобальний світ  в тобі, а ти в ньому. Таке поєднання непоєднуваного породжує конфлікт, адже сонце завжди таки заходить за горизонт і вечірні сутінки огортають все таємничістю та прохолодою. 

   І це вже зовсім інша пора, зовсім інші думки, досвід, пізнання.  Але я все одно люблю вечірню пору з її інтерпретацією реалій та моментами. З дитячим сміхом, школярами, сонячним промінням  та відчуттям, що хоча день і прямує до логічного завершення, ти прожив його, відчув та не згаяв жодного моменту.