На межі

У мені знову відбулося падіння. Із п’єдисталу впало «моє життя-мій світ-мій, моя, моє…».

Десь там, далеко, були втрати, які  зараз чомусь так голосно говорили у мені. Наче у дзеркалі, у мені зростав біль, який насправді був десь поза мною. Чи можна зрештою відчувати біль поза собою? Сьогодні здавалося, що таки можна…

Сьогодні знову впало щось, що завжди існувало як начебто більше за мене – а, здавалося б, що останніх подій було достатньо для того, щоб змінитися, оновитися, щоб стати іншою, кращою, але не глухою, сліпою…

Не достаньо…  У мені теж своя система, яка чинить опір – частково для співжиття із світом, мабуть. Тому часом задумуюся, чому ми настільки дивуємося опору державного апарату як системи, коли натомість самі такі майстерні у питання опору всьому і багато чому… Але не про це…

Завжди настільки комфортно було залишатися у логіці «я» і «мій світ». А тут раптом зовнішні обставити занурюють мене у купу інших світів та контекстів, які теж прагнуть свого вираження. Можливо, сьогодні, вони мають бути почуті?

Я гарячково аналізую, чому людина настільки занурена в себе і настільки прагне комфортної гарантії? Де межа між власним життям і суспільним поступом, між солідарністю та індивідуалізмом? Для мене раптом усе трагічне, що відбувається, видається саме тим найлогічнішим, що могло статитися – заклик до зростання, до людяності, хай навіть у такій формі?

Натомість десь у мені зростає заклик до більшої солідарності, до більшої праці. До більшої мовчанки та суму, щоб збагнути зрештою усю мою глухоту та пустослів’я!

У мені зростає заклик  та запит до мене – ЗМІНА, ПРАЦЯ і ще раз ПРАЦЯ… щоб почати із себе! Так, може бути гнів на когось, щось, чиїсь вчинки та їх наслідки – але мені завжди залишатиметься одне: необхідність почати із себе через зміну і працю, зміну і працю...

Ти  не знала цього раніше? Смішно! То, може, почуй нарешті, зрозумій, що то основа всього! Адже якщо раптом, отак свідомо кожен… почне із себе? На рівні свого впливу, але із бажанням бути по-іншому… Бо чомусь же дано мені, тобі, нам цей дар ЖИТИ, який варто цінити лише за ту легкість, з якою його можна втратити, а легкість ця незбагненна та проста… Мить -  і все, фініш…

Сьогодні, ще поки що, а може, все ще у мені… падіння – падіння когось, чогось, винних і правих, голосів і визначень. У мені біль, сум… Але там, в середині, не зважаючи ні на що, залишається щось неймовірно людське, що змушує завтра таки подумати про мій світ, про життя і мою роль. Я буду усміхатися, рухатися далі – але на межі балансу і хаосу, де баланс як реальність, яка наче сила тяжіння настановляє на простоту існування, щоб світ таки був, а хаос як беліч контекстів та вимірів, інших людей, суспільства, країни, світу, які таки витягують мене з мого індивідуалізму… І я приймаю цей дивний баланс чи то -  його межу – тонку, але таку потрібну!

Завтра чогось черговий раз буде не достатньо, але я таки починатиму із себе – знову і знову, щоб робити трохи більше… Рухатимуть на межі і відчуватиму її із кожним кроком...