КОЛИ СУМНІВ

Гарячково закушую губу – може такий вийде весь внутрішній конфлікт?

Банальність ситуації у тому, що сумнів, саме сумнів завжди начебто руйнує усі основи основ… І при цьому він має бути, як стимул, як пошук істини, як підтвердження…

У хаотичній спробі щось пояснити запитую себе: «Що його причина?»

Не знаю… Можливо, світ вкотре не підтверджує мою модель? Можливо, мені вкотре треба щось доводити – часом навіть собі? Можливо, мій аргумент до світу надто мізерний?

Не знаю… Лише відчуваю, як сумнів ЖИВЕ! Він є. Він претендує на керівництво, маніпуляцію, занепад – на ключову роль. І що мені зробити, щоб зрештою викорінити?

А може, прийняти. Отак раптом прийняти … сумнів. Він є, має право бути. Завжди був, часом навіть прияв зростанню. То нехай собі БУДЕ… 

В якийсь момент виникає паралель – я стою навпроти свого… сумніву… У цьому втілюються обличчя безлічі друзів, знайомих, експертів та світил. Обличчя світу. І я маю наважити підняти очі, глянути впритул на це обличчя – і відчути: у мені є сили, щоб дивитися…

 Після миті спостерігання одне за одним (сумнів теж спостерігає за мною, очікуючи…) розумію навіть більше – не все так страшно. Відвертий погляд – чи може таке лякати?

Згодом я наважую подати руку йому, тому ж сумніву!

Він іде мені на зустріч, ми стаємо одним цілим – і раптом величина пізнання досягає межі. На цьому етапі. Якесь гармонійне доповнення одне одного відбулося. Воно було на часі. 

Хвилину тому кожен із нас щось зміг – подолати, збагнути, віддати… БУТИ.

Не боятися. Більше не боятися. Я більше не боюся… і не боятимуся.

Я сумніватимуся, напевне проходитиму через стан сумніву. АЛЕ вже іншою…

Мій рівень пізнання не дасть скотитися знову  у логіку «у мені все помилкове»… навпаки – подібний провокатор ставатиме все меншим і меншим. Натомість мій велет духу зростатиме..