А поки що… вірю.

Нестримно вірити у ЩОСЬ.  Усією суттю прагнути КУДИСЬ.

В якийсь момент  опиняєшся біля величезної кількості невизначених понять "щось" і "кудись", які підкріпленні прагненням. Але що далі?

А далі точка, в якій «кипіння» як необхідність почути одне конкретне «навіщо» більше не покидає.

Навіщо?

Коли кажу собі «вірю», що за цим? Вірю чому? Бо немає більше у що вірити? Бо хочеться надмірно визначити себе рамками, які зможу пояснити іншим? Бо надто складно залишатися не пояснюваною…? НАВІЩО? Навіщо…вірю?

Пронизує страх – невже чергове прагнення перестрахуватися від відсутності гарантій.

Тобто питання насправді в тому, наскільки дана внутрішня віра істинна. Чи можу жити нею?

Не знаю, а тим більше не знаю, як її визначити чи то перевірити на істинність… Я НЕ ЗНАЮ.

Дайте мені якийсь інструмент, комп’ютер, техніку, лакмусовий папірець! Дайте щось, що визначить мою віру, її межу, її суть та істину… Дайте щось, що визначить мене!!!

Дайте… але проблема в тому, що подібного інструменту, механізму немає.

Я одно у цій вірі, з нею і в ній, як і вона в мені.

Ми приглядаємося одне до одного, намагаючись зрозуміти, хто є хто.

Підозра, сумнів, біль… І так по колу, так знову і знову…

АЛЕ. Ми не відпускаємо одне одного. Навпаки – міцно тримаємося одне за одного і живемо одне одним. ДОКИ?

Або ж черговий раз ЧОМУ? 

Не знаю. Але дозволі собі трохи більше довіритися цій вірі.

Може, саме цього мені і не вистачає – довіри у вірі. Може, саме це стане фінальною краплею. Може…  

А поки що… вірю.