"То - шлях правдивий..."

Як неймовірно точно може передати вірш переживання, суть, життя…

   «Крізь сотні сумнівів я йду до Тебе, добро і правдо віку»…

   Сумнів… Безперервний сумнів  -це мабуть те, що характеризує процес пошуку, коли кожна наступна ситуація, опція намагається довести щось протилежне, інше, не таке, як ти обдумував до… Проте незважаючи на усі сумніви іти потрібно, потрібно приймати рішення і діяти. В іншому випадку рішення все одно приймаються, питання лише ким?

   «Моя душа, запрагла неба, всерозкриленна, держить путь на стовпи веселого вогню, що осіяний одним Твоїм бажанням – аж туди, де не ступали ще людські сліди…»

   Душа. Це так прекрасно відчувати у собі ці душевні пульсування, особливо у хвилини цілісності, коли начебто осягаєш усіх відповідей, знаєш, куди, для чого, навіщо?  Душа – фантастична річ, бо поєднує в собі стільки всього непоєднуваного… І саме так і має бути, бо ця різнобарвність визначає глибину пізнання… Звичайно, непросто в цьому розібратися, але мабуть це ціна мудрості. Саме мудрості як способу життя.

   «…аж за смертельні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні горі, ні біди…». Дерзання, сумнів, а сумнів спричинений пошуком… Людина прагне до відповідей – і це так природньо… Вона їх не знаходить – одразу, або знаходить частково. І це те, що треба прийняти… Але помимо усіх дерзань душа, її внутрішній голос показує, що крок потрібно зробити. Мабуть у напрямку, який більше резонує…

   І зрештою людина наважується. Вона наважується, покладаючись на голос, який зрештою стає єдиною опорою… Він сатє силою в людині – силою у собі.

   «… і врочить порив: не спиняйся, йди»… Не спиняйся, не спиняйся, не можна зупинятися, адеж стільки сумнівів вже подолано! Стільки сил докладено, стільки переговорів – з  собою – відбулося… Стільки всього в одній душі, яка така багатогранна, незбагнена і безмежна…

   Сумніви не покидають. Вони мабуть ніколи і не покинуть. Проте є щось більше…

   «То -  шлях правдивий. Ти  - його предтеча»…

   Той шлях правдивий – відчуття, що ВІН ПРАВДИВИЙ додає сил. Це лише відчуття, не розраховане математично, не підкріплене теоремами… Воно основане на…чому? На собі, на внутрішній суті себе…

   «То - шлях правдивий… Я йду до тебе… крізь сотні сумнівів…»

І так було і буде завжди для багатьох минулих і майбутніх. Проте йти потрібно. До себе йти потрібно. 

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

(с) Василь Стус, чиї вірші - це справжня філософія життя

"Твої" люди

   Один день із життя. Наче звичний день. Проте ні… Він починається із вже доволі звичного приїзду в рідне місто. Ранкового приїзду, коли довколишні пейзажі ще окутані ніччю та темнотою… Із вагонів на перон «висипаються» сонні пасажири… Все начебто як завжди. Але незовсім…

   Далі вже львівські вулички із тією ж львівською бруківкою. В далині видніється освітлений готичний собор, і в цю ще нічну пору його величність вражає, підживлюючи внутрішнє пранення Неба… свого Неба.

  Перші маршрутки з першими пасажирами. Все знайоме і дороге. Ось рідний будинок, знайомі стіни. Наче звичайний день починається… Проте таки не звичайний.

  Попереду зустріч із дорогими людьми, із найріднішими друзями, з якими можна говорити довго, про різне, про цінне. Можна говорити про проблеми і радості, про бажане і очікуване, омріяне. Можна говорити про себе – відверто і не маскуючись.

   Але основне навіть не ці розмови, не ти і прагнення наговоритися чи виговоритися. Ні. Основне – це той стан, вир, хвиля щастя і радості, яка окутує тебе, коли чуєш про кардинальні, щасливі зміни у житті цих найрідніших. Коли розумієш, наскільки вони прекрасні у  своїх життєвих доланнях, прагненнях і хвилюванні. Вони прекрасні у своєму щасті. І вся твоя суть прагне розділити цю радість сповна, хоч і слова видаються надто мізерними, щоб передати справжні почуття. Передати глибину вдячності за щирість, любов і правдивість…

   Ось двоє такий дорогих сидять навпроти тебе. Щасливі, усміхнені, справжні. Часом у чомусь непевні, та й багато ще попереду. Але це такі ТВОЇ люди, чиє життя насправді велика частинка тебе. І вже від одного цього факту усмішка з’являється на обличчі, а в душі спокій…

   Таких «твоїх» людей насправді дуже мало… Та й мабуть їх і не може бути багато… У цьому цінність і правда. Саме тому так важливо вміти їх любити, вміти будувати відносити і створювати потік, синергію РАЗОМ. Не забувати і не нехтувати. Творити спільне щастя миті, годин, днів…життя.

   Це праця. Вкотре повертаюся до відчування того, яка ж це праця!!!

Лише один день із життя… І, здавалося б, звичайний  - без надвражень, феєрверків чи ще чогось… Але він все таки особливий, бо у ньому були ті, які навчили ЛЮБИТИ, ТВОРИТИ, ЦІНУВАТИ.

   Дякую ВАМ.

Знову думки... про ЖИТТЯ

   В якийсь момент ти просто до глибини душі починаєш відчувати, як стоїш на краю прірви. Точніше стоїть твоє маленьке «я». Натомість десь позаду, за плечима є щось більше за тебе, яке ніколи не дасть впасти у цю прірву. Не дасть переступити через все набуте, пережите, обдумане і трансформоване в ідеали…

   Десь позаду завжди є тінь справжнього тебе, який пробивається рано чи пізно назовні, не залишаючи вибору. І тут потрібно лише звикнути до цієї висоти. Навчитися бачити щось більше за свій страх. Зневажити всі голосні фрази в собі та амбіції, часто вирощені самозакоханістю та оточенням. Бути поза межами світу, який споживає і лише цим і живе, при цьому залишатися його частиною, зберегти мінімально необхідну дозу інструменталізму, щоб вижити, адаптувати і все таки діяти по-іншому. Діяти по-іншому, демонструючи зміну, якість ... дію.

   Свідомість викохує і сприймає цього справжнього тебе. Вона мов ставить його на ноги через осмислення і відчування. А нова глибина пізнання поглиблює відчування світу навколо.

   Тоді починається інший етап – здобування сил у собі, лише в собі. Це тотальна війна мізерності, яка прагне поскаржитися, відчути себе потрібною чи ще безліч проявів необхідності когось, чогось і для чогось. Проте по мірі здобування цієї сили покладатися на себе відкривається джерело енергії, любові для інших. Починається віддача, бо рівень свідомості показує, що за поверхнею видимого є щось більше, ніж я,моє життя, мій світ, мої бажання…

   Що таке твої бажання, коли таких як ти мільйони і мільярди? Що таке твоє життя, коли воно в масштабі історії лише жменька кількох років, коли цей свій існує набагато довше?

   Приходить зневаження того, чим так важить загал… Ні, мова не про те, що життя не має цінності. Воно має цінність. Але цінність як зусилля, як пізнання, як намагання бути кращим, ніж ти є, намагання віддавати більше, а не акумулювати все для себе і в собі… Воно має значення як цінності і їх дотримання, як любов, як віра… Воно має значення, коли ти відкриваєш себе і нарешті створюєш інші речі відповідно до усього зібраного в собі…

Життя – це щось набагато більше, ніж ми можемо осягнути… Проте ми можемо це відчути.

Повітряний ліхтар

  Він стрімко піднімався у небо – такий червоний з вогником в середині… Всі завмерли в очікуванні – чи взлетить?.. І ось він вже мерехтить все вище і вище… Гарно, мрійливо і хвилююче. Здавалося, що нічого надзвичайного у запуску ліхтарика ввечері немає. Проте тут був глибокий сенс. Так от…

   Усі з них друзі… Стараються часто бачитися, і їх поєднує трохи більше, ніж «привіт» та «як справи». Є спільні спогади, плани, схожі принципи та думки. Проте при всій цій визначеності життєва метушня часто затягувала, пропонуючи робити все складніші вибори між часто непоєднуваними речима, чи що гірше – людьми. 

   Ліхтар віддалявся, а вони радісно усміхалися…

«Слухайте, чому ми частіше не робимо отакі от маленькі дурнички?»

  А й справді – що заважає? І доходили до висновку, що по факту нічого. Вони самі створювали собі обмеження. Самі себе робили тими, ким вони були. Чомусь найчастіше визначення свого світу закінчувалося на роботі та відпустці, а між тим ще провідати рідних, бо треба чи є ще якась офіційна причина. Хм.. в чому логіка, запитаєте? А в чому?

   Немає тут логіки. Тут просто життя і людина, яка всьому сама надає сенси. Тут зібраність і організованість, навіть у питанні проведення вільного часу, тут робота над собою постійно – навіть у вихідні дні. Тут аналіз – безперервний. І відкритість… бо надто часто закриваємося через безліч причин, які найчастіше самі собі і придумали.

  ... Скоро мерехтливе і вже ледь помітне світло ліхтаря зовсім зникло із горизонту… Отак і життя людини – мерехтить, мерехтить, а потім раз – і немає. Залишається лише сенс, який ти вкладаєш у серця інших і для яких ти набагато більше, ніж просто один із знайомих. 

"Життя  - момент і зложене з моментів. Ми вічність носимо в душі"

Іван Франко

Здобути НЕзалежність у собі

Незалежна людина, не залежати… Чи можливо?

   Ми завжди до цього прагнемо абстрактного поняття, дотримуючись свого визначення та встановлючи свою межу цій незалежності. І мабуть це нормально, навіть природньо.

Проте… чи можливо?

   Якщо взяти світ – велику систему всього різного і багатогранного – то розумієш, що насправді зв’язки як форма залежності потрібні і невід’ємні. Ми знаходимося у постійній взаємодії із оточенням, середовищем, які прямо впливають на нас, даючи посили. Справжні чи несправжні, але вони ідуть, і нам, як людям розумним, потрібно із цим розбиратися – розбиратися із поняттями. Тут вже і включається оця «НЕзалежність».

   Вона проявляється у здатності аналізувати, сумніватися, робити виновки. Тобто в тому, що називаємо, «мислити критично». Вона проявляється у силі трансформувати усе обдумане в дію, яка матиме суть, продовження і сенс. Вона проявляється у якісних взаємовідносинах з іншими – коли можемо бути чесними із собою, а відповідно і з оточуючими. Проте усе перераховане не відміняє твоєї присутності у світі, в країні, в середовищі – серед людей.

   Це часто сіє конфлікт, сумніви, роздуми… Але лише у такому поєднанні різного можна знайти себе. Зрозуміти себе і усвідомити свою ж «НЕзалежність».

   Це чітко прослідковується, коли дивимося на відомих історичних осіб… Франко, Шевченко, Кобилянська, Костомаров, Березовський, Марко Вовчок, Мономах чи Мазепа і ще безліч інших, але непересічних… Ці люди точно усвідомлювали себе, розуміючи усю невідворотність певних явищ, які часто треба прийняти. Вони наважувалися мислити по-іншому. Вони жили вищими ідеалами,які вигартовувалися роками. Це був їх особистий подвих в умовах часто тотальної залежності. Проте на диво – саме у цій залежності, яка ішла з різних сторін і в різних формах, вони проявляли найбільшу НЕзалежність, якої часто не побачиш сьогодні.

   Тому варто подумати про це поняття не у форматі «роблю, що хочу, і все можна», а в сенсі «НЕзалежної залежності». Обставини завжди будуть. Обмеження завжди існують. Не все вдається. Але і не все оправдовується. Час іде, ми міняємося, все змінюється – і це нормально. Питання лише в тому, як усе коло залежностей впливає на нас?

   Ми прагнемо незалежності – якої? В масштабі держави – формально – ми її здобули. А в масштабі особи, людини? Може саме цього особистісного ривка, стрибка нам і не вистачає для поступу – навіть державного.

   Не знаю напевно, але можу це відчувати… Як і відчуваю, що ті відомі, історичні та далекі були справді НЕЗАЛЕЖНИМИ. Не зважаючи ні на що. 

"В собі самому шукай справжніх благ" Григорій Сковорода

Мислення як відповідальність

  Риторика або те, що ми говоримо, часто визначає наші дії. Саме тому важливість як риторики, так і дій потужна. По суті у тому, що ми говоримо, проявляється якість нашого мислення, рівень культури, людяність та глибина. Так, саме глибина. Саме суть. І тут важливо, щоб це говоріння не мало розриву із діями. Мислити-озвучувати-діяти. Нерозривний процес, який вимагає тотальної якості на кожному із етапів.

  Мислити. Сьогодні часто складається враження, що ми розівчилися думати – критично, глибоко. Можливо це свого роду захист, адже який масив даних із різних джерел нам потрібно обробляти. Проте здається, що це звучить як оправдання. Усе можна пояснити, але часто важко виправдати.

   Озвучувати. Після обдумування, генерування ідей і думок приходить етап їх дозрівання, синтезу та зрештою виявлення. Критично, щоб не було розриву між першим і другим етапами. Бо яка тоді ціна мислення, яке не реалізоване у думці? А особливо у дієвій думці. Так, саме дія, як третій етап процесу. Вона ставить фінальні крапки, визначає, що далі, творить і увіковічнює.

   Але якість можлива лише як безперервний процес, осмислений і потрібний.

І Ви спитаєте, для чого ці слова? Бо є відчуття, що сьогодні ми просто переміщаємо, викидаємо чи забуваємо про ті чи інші етапи. Ми перестрибуємо, оправдовуючи себе часом, його браком і ще безліччю причин. То як?

   Пропоную повернутися до процесу, яким він насправді є. А це означає аналізувати свої думки, що їх спричинило. Це означає погоджувати свої думки з принципами та цінностями, а далі відповідно із тим, що комунікується людям, близьким, оточенню. Це означає відповідальність за своє мислення, бо є розуміння, що воно переростає у щось більше, впливаючи вже на дорогих людей, людей, для яких ми важливі.

   Це означає діяти. Бо якщо дія не узгодженна ні з думками, ні зі словами, то гріш ціна Людині. Це повна дезорганізація, мізерність, якої варто уникати, яку потрібно викорінювати, з якою важливо працювати.

   Спробуймо підійти до себе, свого мислення отак – цілісно, відповідально, перш за все перед собою, бо якщо є відповідальність перед собою, вона є і перед іншими.

  Слово часто визначає наші дії. Але йому передує процес, який вже точно визначаємо, формуємо МИ. 

Важливо бути відповідальним… навіть у мисленні. 

Навіяно морем

   Хвилі одна за одною накочувалися на берег… Здавалося, за цим можна спостерігати вічно. Якась магічна сила спокою, життєвості приховувалася в процесі. Складолося враження, що життя зупинилося, проте насправді вир усього перемістився у думки…

   Вони накочувалися наче хвилі. І не сила була їх стримати.

  Мабуть це саме та мить, коли можна подумати про, над і зрештою все систематизувати. Проте думалося як завжди про конфлікти, контрасти, людей і життя…

   Сьогодні бачила чоловіка, який активно створював «рух» навколо себе через голосні фрази, купівлю чергового враження, демонстрацію статусності і влади… Він настільки самореалізовувався у цьому, що наче загубився як дитина у свої вже й недитячі роки. Велася якась дивна гра, яку б міг зупинити тільки він. Та чи варто вже тратити на це сили?

   Думалося про можливий діалог, у якому б варто було запитати… 

«Навіщо Вам це?»…

«Так я є тим, ким хочу бути. Так я показую, що вартий багато чого»

«Але навіщо?»

«Це спосіб відчувати свою важливість. Невже це злочин, невже це неправильно?»

«Можливо це вихід та й мабуть не злочин. Але навіщо? Невже це Ваше життя? Невже це Ви - справжні? Так, багато чого можна купити, показати, але… навіщо»

   Діалог зупинився… Розгублений образ чоловіка зникає. Він не зміг би відповісти, думаю. Бо надто довго йшла театральна вистава, коли будь-який інший варіант себе, свого життя, справжності зрештою вже неможливий.

   Він далі купуватиме, споживатиме і демонструватиме. Але це все буде просто гра. А життя надто цінне, щоб бути отакою розмінною монетою… Воно проходить – кожної години, хвилини і секунди…

  Хвилі одна за одною накочувалися на берег… А в голові питання – скільки таких розміняних життів, які начебто маючи все, насправді не мали нічого. Що варто змінити в собі, щоб повністю викорінити подібну дріб’язковість? У чому суть Людини розумної, справжньої, дієвої…?