Повітряний ліхтар

  Він стрімко піднімався у небо – такий червоний з вогником в середині… Всі завмерли в очікуванні – чи взлетить?.. І ось він вже мерехтить все вище і вище… Гарно, мрійливо і хвилююче. Здавалося, що нічого надзвичайного у запуску ліхтарика ввечері немає. Проте тут був глибокий сенс. Так от…

   Усі з них друзі… Стараються часто бачитися, і їх поєднує трохи більше, ніж «привіт» та «як справи». Є спільні спогади, плани, схожі принципи та думки. Проте при всій цій визначеності життєва метушня часто затягувала, пропонуючи робити все складніші вибори між часто непоєднуваними речима, чи що гірше – людьми. 

   Ліхтар віддалявся, а вони радісно усміхалися…

«Слухайте, чому ми частіше не робимо отакі от маленькі дурнички?»

  А й справді – що заважає? І доходили до висновку, що по факту нічого. Вони самі створювали собі обмеження. Самі себе робили тими, ким вони були. Чомусь найчастіше визначення свого світу закінчувалося на роботі та відпустці, а між тим ще провідати рідних, бо треба чи є ще якась офіційна причина. Хм.. в чому логіка, запитаєте? А в чому?

   Немає тут логіки. Тут просто життя і людина, яка всьому сама надає сенси. Тут зібраність і організованість, навіть у питанні проведення вільного часу, тут робота над собою постійно – навіть у вихідні дні. Тут аналіз – безперервний. І відкритість… бо надто часто закриваємося через безліч причин, які найчастіше самі собі і придумали.

  ... Скоро мерехтливе і вже ледь помітне світло ліхтаря зовсім зникло із горизонту… Отак і життя людини – мерехтить, мерехтить, а потім раз – і немає. Залишається лише сенс, який ти вкладаєш у серця інших і для яких ти набагато більше, ніж просто один із знайомих. 

"Життя  - момент і зложене з моментів. Ми вічність носимо в душі"

Іван Франко