Знову думки... про ЖИТТЯ

   В якийсь момент ти просто до глибини душі починаєш відчувати, як стоїш на краю прірви. Точніше стоїть твоє маленьке «я». Натомість десь позаду, за плечима є щось більше за тебе, яке ніколи не дасть впасти у цю прірву. Не дасть переступити через все набуте, пережите, обдумане і трансформоване в ідеали…

   Десь позаду завжди є тінь справжнього тебе, який пробивається рано чи пізно назовні, не залишаючи вибору. І тут потрібно лише звикнути до цієї висоти. Навчитися бачити щось більше за свій страх. Зневажити всі голосні фрази в собі та амбіції, часто вирощені самозакоханістю та оточенням. Бути поза межами світу, який споживає і лише цим і живе, при цьому залишатися його частиною, зберегти мінімально необхідну дозу інструменталізму, щоб вижити, адаптувати і все таки діяти по-іншому. Діяти по-іншому, демонструючи зміну, якість ... дію.

   Свідомість викохує і сприймає цього справжнього тебе. Вона мов ставить його на ноги через осмислення і відчування. А нова глибина пізнання поглиблює відчування світу навколо.

   Тоді починається інший етап – здобування сил у собі, лише в собі. Це тотальна війна мізерності, яка прагне поскаржитися, відчути себе потрібною чи ще безліч проявів необхідності когось, чогось і для чогось. Проте по мірі здобування цієї сили покладатися на себе відкривається джерело енергії, любові для інших. Починається віддача, бо рівень свідомості показує, що за поверхнею видимого є щось більше, ніж я,моє життя, мій світ, мої бажання…

   Що таке твої бажання, коли таких як ти мільйони і мільярди? Що таке твоє життя, коли воно в масштабі історії лише жменька кількох років, коли цей свій існує набагато довше?

   Приходить зневаження того, чим так важить загал… Ні, мова не про те, що життя не має цінності. Воно має цінність. Але цінність як зусилля, як пізнання, як намагання бути кращим, ніж ти є, намагання віддавати більше, а не акумулювати все для себе і в собі… Воно має значення як цінності і їх дотримання, як любов, як віра… Воно має значення, коли ти відкриваєш себе і нарешті створюєш інші речі відповідно до усього зібраного в собі…

Життя – це щось набагато більше, ніж ми можемо осягнути… Проте ми можемо це відчути.

Повітряний ліхтар

  Він стрімко піднімався у небо – такий червоний з вогником в середині… Всі завмерли в очікуванні – чи взлетить?.. І ось він вже мерехтить все вище і вище… Гарно, мрійливо і хвилююче. Здавалося, що нічого надзвичайного у запуску ліхтарика ввечері немає. Проте тут був глибокий сенс. Так от…

   Усі з них друзі… Стараються часто бачитися, і їх поєднує трохи більше, ніж «привіт» та «як справи». Є спільні спогади, плани, схожі принципи та думки. Проте при всій цій визначеності життєва метушня часто затягувала, пропонуючи робити все складніші вибори між часто непоєднуваними речима, чи що гірше – людьми. 

   Ліхтар віддалявся, а вони радісно усміхалися…

«Слухайте, чому ми частіше не робимо отакі от маленькі дурнички?»

  А й справді – що заважає? І доходили до висновку, що по факту нічого. Вони самі створювали собі обмеження. Самі себе робили тими, ким вони були. Чомусь найчастіше визначення свого світу закінчувалося на роботі та відпустці, а між тим ще провідати рідних, бо треба чи є ще якась офіційна причина. Хм.. в чому логіка, запитаєте? А в чому?

   Немає тут логіки. Тут просто життя і людина, яка всьому сама надає сенси. Тут зібраність і організованість, навіть у питанні проведення вільного часу, тут робота над собою постійно – навіть у вихідні дні. Тут аналіз – безперервний. І відкритість… бо надто часто закриваємося через безліч причин, які найчастіше самі собі і придумали.

  ... Скоро мерехтливе і вже ледь помітне світло ліхтаря зовсім зникло із горизонту… Отак і життя людини – мерехтить, мерехтить, а потім раз – і немає. Залишається лише сенс, який ти вкладаєш у серця інших і для яких ти набагато більше, ніж просто один із знайомих. 

"Життя  - момент і зложене з моментів. Ми вічність носимо в душі"

Іван Франко

Здобути НЕзалежність у собі

Незалежна людина, не залежати… Чи можливо?

   Ми завжди до цього прагнемо абстрактного поняття, дотримуючись свого визначення та встановлючи свою межу цій незалежності. І мабуть це нормально, навіть природньо.

Проте… чи можливо?

   Якщо взяти світ – велику систему всього різного і багатогранного – то розумієш, що насправді зв’язки як форма залежності потрібні і невід’ємні. Ми знаходимося у постійній взаємодії із оточенням, середовищем, які прямо впливають на нас, даючи посили. Справжні чи несправжні, але вони ідуть, і нам, як людям розумним, потрібно із цим розбиратися – розбиратися із поняттями. Тут вже і включається оця «НЕзалежність».

   Вона проявляється у здатності аналізувати, сумніватися, робити виновки. Тобто в тому, що називаємо, «мислити критично». Вона проявляється у силі трансформувати усе обдумане в дію, яка матиме суть, продовження і сенс. Вона проявляється у якісних взаємовідносинах з іншими – коли можемо бути чесними із собою, а відповідно і з оточуючими. Проте усе перераховане не відміняє твоєї присутності у світі, в країні, в середовищі – серед людей.

   Це часто сіє конфлікт, сумніви, роздуми… Але лише у такому поєднанні різного можна знайти себе. Зрозуміти себе і усвідомити свою ж «НЕзалежність».

   Це чітко прослідковується, коли дивимося на відомих історичних осіб… Франко, Шевченко, Кобилянська, Костомаров, Березовський, Марко Вовчок, Мономах чи Мазепа і ще безліч інших, але непересічних… Ці люди точно усвідомлювали себе, розуміючи усю невідворотність певних явищ, які часто треба прийняти. Вони наважувалися мислити по-іншому. Вони жили вищими ідеалами,які вигартовувалися роками. Це був їх особистий подвих в умовах часто тотальної залежності. Проте на диво – саме у цій залежності, яка ішла з різних сторін і в різних формах, вони проявляли найбільшу НЕзалежність, якої часто не побачиш сьогодні.

   Тому варто подумати про це поняття не у форматі «роблю, що хочу, і все можна», а в сенсі «НЕзалежної залежності». Обставини завжди будуть. Обмеження завжди існують. Не все вдається. Але і не все оправдовується. Час іде, ми міняємося, все змінюється – і це нормально. Питання лише в тому, як усе коло залежностей впливає на нас?

   Ми прагнемо незалежності – якої? В масштабі держави – формально – ми її здобули. А в масштабі особи, людини? Може саме цього особистісного ривка, стрибка нам і не вистачає для поступу – навіть державного.

   Не знаю напевно, але можу це відчувати… Як і відчуваю, що ті відомі, історичні та далекі були справді НЕЗАЛЕЖНИМИ. Не зважаючи ні на що. 

"В собі самому шукай справжніх благ" Григорій Сковорода

Мислення як відповідальність

  Риторика або те, що ми говоримо, часто визначає наші дії. Саме тому важливість як риторики, так і дій потужна. По суті у тому, що ми говоримо, проявляється якість нашого мислення, рівень культури, людяність та глибина. Так, саме глибина. Саме суть. І тут важливо, щоб це говоріння не мало розриву із діями. Мислити-озвучувати-діяти. Нерозривний процес, який вимагає тотальної якості на кожному із етапів.

  Мислити. Сьогодні часто складається враження, що ми розівчилися думати – критично, глибоко. Можливо це свого роду захист, адже який масив даних із різних джерел нам потрібно обробляти. Проте здається, що це звучить як оправдання. Усе можна пояснити, але часто важко виправдати.

   Озвучувати. Після обдумування, генерування ідей і думок приходить етап їх дозрівання, синтезу та зрештою виявлення. Критично, щоб не було розриву між першим і другим етапами. Бо яка тоді ціна мислення, яке не реалізоване у думці? А особливо у дієвій думці. Так, саме дія, як третій етап процесу. Вона ставить фінальні крапки, визначає, що далі, творить і увіковічнює.

   Але якість можлива лише як безперервний процес, осмислений і потрібний.

І Ви спитаєте, для чого ці слова? Бо є відчуття, що сьогодні ми просто переміщаємо, викидаємо чи забуваємо про ті чи інші етапи. Ми перестрибуємо, оправдовуючи себе часом, його браком і ще безліччю причин. То як?

   Пропоную повернутися до процесу, яким він насправді є. А це означає аналізувати свої думки, що їх спричинило. Це означає погоджувати свої думки з принципами та цінностями, а далі відповідно із тим, що комунікується людям, близьким, оточенню. Це означає відповідальність за своє мислення, бо є розуміння, що воно переростає у щось більше, впливаючи вже на дорогих людей, людей, для яких ми важливі.

   Це означає діяти. Бо якщо дія не узгодженна ні з думками, ні зі словами, то гріш ціна Людині. Це повна дезорганізація, мізерність, якої варто уникати, яку потрібно викорінювати, з якою важливо працювати.

   Спробуймо підійти до себе, свого мислення отак – цілісно, відповідально, перш за все перед собою, бо якщо є відповідальність перед собою, вона є і перед іншими.

  Слово часто визначає наші дії. Але йому передує процес, який вже точно визначаємо, формуємо МИ. 

Важливо бути відповідальним… навіть у мисленні. 

Навіяно морем

   Хвилі одна за одною накочувалися на берег… Здавалося, за цим можна спостерігати вічно. Якась магічна сила спокою, життєвості приховувалася в процесі. Складолося враження, що життя зупинилося, проте насправді вир усього перемістився у думки…

   Вони накочувалися наче хвилі. І не сила була їх стримати.

  Мабуть це саме та мить, коли можна подумати про, над і зрештою все систематизувати. Проте думалося як завжди про конфлікти, контрасти, людей і життя…

   Сьогодні бачила чоловіка, який активно створював «рух» навколо себе через голосні фрази, купівлю чергового враження, демонстрацію статусності і влади… Він настільки самореалізовувався у цьому, що наче загубився як дитина у свої вже й недитячі роки. Велася якась дивна гра, яку б міг зупинити тільки він. Та чи варто вже тратити на це сили?

   Думалося про можливий діалог, у якому б варто було запитати… 

«Навіщо Вам це?»…

«Так я є тим, ким хочу бути. Так я показую, що вартий багато чого»

«Але навіщо?»

«Це спосіб відчувати свою важливість. Невже це злочин, невже це неправильно?»

«Можливо це вихід та й мабуть не злочин. Але навіщо? Невже це Ваше життя? Невже це Ви - справжні? Так, багато чого можна купити, показати, але… навіщо»

   Діалог зупинився… Розгублений образ чоловіка зникає. Він не зміг би відповісти, думаю. Бо надто довго йшла театральна вистава, коли будь-який інший варіант себе, свого життя, справжності зрештою вже неможливий.

   Він далі купуватиме, споживатиме і демонструватиме. Але це все буде просто гра. А життя надто цінне, щоб бути отакою розмінною монетою… Воно проходить – кожної години, хвилини і секунди…

  Хвилі одна за одною накочувалися на берег… А в голові питання – скільки таких розміняних життів, які начебто маючи все, насправді не мали нічого. Що варто змінити в собі, щоб повністю викорінити подібну дріб’язковість? У чому суть Людини розумної, справжньої, дієвої…?

Сила одного дня

   Чи помічали Ви коли-небудь, наскільки потужним, багатогранним та важливим може бути лише або аж один день життя… У ньому часто поєднуються очікування, хвилювання, радість та буря емоцій, яка захоплює, змушуючи ще більше заглибитися в себе, щоб зрозуміти сповна як себе, так і все, що відбувається навколо.

   Один день може продемонструвати  швидкість зміни та плинність часу… Пропонуючи різні досвіди, різні ситуації та моменти, він наче вказує на очевидне – необхідність бути у кожній хвилиній, відчувати кожну мить, бо іншої такої точно вже не буде. Він ставить ставить питання, на якій незавжди є відповіді, натомість пропонує важливі уроки – наше ж завдання зрозуміти та прийняти. Так, саме прийняти. І це вже зовсім інший рівень, виклик та урок зрештою. Бо часто мужності та мудрості прийняти певні ситуації чи події немає… Важко прийняти себе, важко прийняти невідворотність чи неможливість вплинути на. Але без цього подальший рух неможливий.

   Лише один день… Але у ньому може бути стільки цілісності, рішучості і здатності як дитина
радіти простому, людському, малому і прекрасному. У ньому може бути безліч рідних, щирих та дорогих усмішок – без будь-яких масок чи демонстрацій, бо насправді що демонструвати? Все просто: віддавайте  - і отримаєте, вірте – і саме так і буде, а навіть якщо не буде, все одно вірте, бо втрачати немає чого. А ще «любіть – і робіть, що хочете» (Августин)… Відчуваєте глибину цих слів? «Любіть – і робіть, що хочете»… «ЛЮБІТЬ – І РОБІТЬ, ЩО ХОЧЕТЕ»!!!

   Лише один день. День, повний любові, день, повний очікування, але з розумінням моментності, швидкоплинності… А ще своєї відповідальності за все, що робиш, думаєш, кажеш – можливо навіть поглядом… І нехай попереду ще безліч чи набагато менше інших днів із іншим досвідом, динамікаю чи статикою, болями і радостями… Нехай. Проте вірю і  знаю, що сила одного дня може бути трансформаційною, визначальною, дієвою… І часто саме від нас залежить, якою енергією, вірю та зрештою силою наділити цей день. Це наша відповідальність, наші сподівання, наша суть, яка визначає все.  Тому мабуть так важливо думати про силу свого дня, який є або одним із, або саме тим важливим  і потрібним, який змінює…

І знову пошук

   Звичайна кімната. Вже звичне коло людей, які наче мають багато спільного. Усе як завжди. Наче або поки що. Проте вже за кілька годин для когось усе здаватиметься зовсім іншим, в іншому світлі. То що зміниться, спитаєте?

   Суть у діалозі. Вони будуть обговорювати звичні справи, звичні події, якісь переживання. Але один із присутніх буде відчувати відчудження. Що це означає - відчудження? Це коли Ти наче тут, але наче і чужий. Коли все, чим Ти живеш, не вписується у рамки цих людей, яких знаєш роками. Коли Ти навіть точно не можеш пояснити, що не так, але всією душею, всім нутром протестуєш проти ситуації. 

   Відчудження. Це свого роду форма самотності, коли тільки собі можеш пояснити причину. Для інших вона надто абстрактна і незрозуміла. Відчудженість як пошук, боротьба, протест. Чому?

   Для них мала вартість гарантія, для нього – суть. Для них мало вартість сприйняття іншими – для нього – результат та власна оцінка. Для них мала вартість матеріальність і «те, що можна пощупати». Для нього – робота, вдосконалення і пошук. Від різниці логік перебування в кімнаті ставало ще важчим. Що робити? Така своя ж неадекватність лякала, бо  асоціальність здавалася не дуже привабливою опцією. При цьому відчуття неможливості звернути із обраного шляху не відпускало. «Не можу звернути, не можу здатися. Ставлю усе на карту».

   Ризик – ще один критерій, який поглиблював відчудження. Бо чим ризикували вони – нічим по суті, ніякі глобальні принципи чи питання у рішенні та діях не лежали. Від цього не легшало, бо може так і треба? Може така легкість насправді і є порятунком у суворих реаліях?

  Найстрашніше, якщо усе це прагнення до висот і робота над собою виявляться міфом і нічим конкретним. Бо тоді сам виявишся нічим конкретним. А це вже не відчудження, а уподібнення багатьом іншим, які начебто і мали потугу, але не мали сил її трансформувати у дію.

   Звичайна кімната. Таке знайоме коло людей, але така незнайома відчуженість…

«Ну скажіть – невже прагнути чогось, що не вписується у логіку 21 століття – це вже значить бути несприйнятим і відкинутим? Невже це означає ні на що не претендувати? Важко… Як же це все важко».

   Але їм мабуть ще важче – бо перебування у незнанні чи неусвідомленні не звільняє від кінцевої відповідальності. Бо легкі рішення сьогодні – зовсім інші наслідки завтра. Бо питання суті завжди постає. Усе залежить  лише від часу, віку та моменту і усвідомлення. Бо… ще багато чого, що вимагає «вигартовування» принципів, які далі допомагатимуть. А як можна витворити, виростити ці принципи без боротьби?

   Звичайна кімната. Але тут, серед усіх присутніх, лише один відчуває невідворотність свого шляху і неможливість з нього звернути, Він веде діалог, який ніхто не чує… тільки Він. І біль лише від того, що однодумців так мало, що шлях дуже непевний і крутий. Але звернути з нього… ніяк.

   Щоб там не казали – таки хочеться відчувати цю невідворотність. А значить – правильність.

П.с. Колись одна Людина сказала мені, що життя – це свого роду «ходіння по лезу бритви». Чи відчуваєте Ви таке «лезо»?