«На цій землі головне набутися разом»

   Набутися разом… Як же мало часу у нас насправді. У кожному дні багато метушні та прагнень, але так мала оцього «набутися». У кожному дні багато знайомств, вражень, питань та пошуку відповідей, але мало суті. У кожному дні багато опцій та можливостей, але мало сил сказати «Ні». У кожному дні ми та наш простір, який ми ж плануємо, заповнюємо і розставляємо пріоритети. 

 

   Набутися разом… думаю, це не просто часто бачитися. Це проживати разом хвилюючі моменти чи насолоджуватися глибиною розмови, яку можна подолати лише разом. Це бачити блиск дорогих очей і відповідати з вдячністю, теплом та любов’ю. Це часто просто і без причин сказати дорогим людям, які вони важливі. Адже кожному хочеться відчувати свою важливість, будучи надто часто зневаженим чи забутим.

   Набутися разом… Не демонструючи образ, не граючи у роль, а щиро говорячи свою думку з готовністю відчути і зрозуміти іншого.  

   Набутися разом як взаємодія і робота над собою, а значить, і зростання. Мабуть саме по зростанню можна оцінити якість та важливість такого буття. Бо якщо це лише спосіб провести час, чергове враження у картинці чи надавання сенсу собі, то все вище написане нівелюється. Тоді це, на жаль, егоїзм, пристосуванство і мізерність. А ще використання іншого з перетворенням і себе, і цю іншу людину на річ, на об’єкт, щось неживе і механічне, в той час як у всьому важлива органіка, природність, щирість, справжність.

   Це праця – послідовна, бажана і усвідомлена з глибинним розумінням сили та важливості поточного моменту і його швидкоплинності, з дисципліною мислення, адже постійно треба розставляти пріоритети і  робити вибір. Це й характер. Навіть у відносинах і ставленні до інших є характер, який в принципі проявляється у всьому…

   І якщо підійти до «буття з іншими» у такому контексті, то мабуть воно стане набагато якіснішим, ціліснішим, багатограннішими… Ця дорога людина буде потрібна не просто для розмови, для скарг чи «виливання душі»… Ні, маємо мати достатньо внутрішньої сили, щоб управляти собою. Дорога людина потрібна для створення цінності, яка  об’єднує ще довго потому…

  Творіть цінність… разом.

«На цій землі головне набутися разом»  (С) Ліна Костенко

Сьогодні

   Сьогодні було багато питань. Сьогодні діалог не припинявся ні на мить. Сьогодні був пошук у кожній хвилині. Сьогодні був ще один день боротьби за суть.

   Які відчуття і чи є ще після цього хоч якісь відчуття… Здається, що справжнього часто так мало, а те, що є, ставиться під сумнів черговими порівняннями і нормами. Чому? Не знаю. Можливо, для того, щоб щось довести, треба пройти  і прожити багато – часто у конфлікті, перш за все, із собою. Знову ж таки – для прийняття такої бажаної суті.

   Здається, що однодумців мало. Зате достатньо визначених правил, висновків, зроблених за тебе, рішень, прийнятих за тебе, життів, прожитих за тебе. Куди це веде?

   Здається, що люди самі себе обманюють і їм це подобається. Гарантії манять,  відповіді не потрібні. Компроміси – звичайно, будь ласка. Що далі?

   Здається, що світ постійно намагається випробувати тебе задля тебе ж самого. І це треба пройти, пережити, усвідомити, це мабуть і є мистецтво життя.

   І так часто щось в середині ниє і щемить. Що воно? Песимізм, розчарування… та ні. Бо завтра точно знаю, що прокинуся і буду іти цим же шляхом  - аналізу, відкидання, пошуку, провокацій, відповідей і важких питань. З нього, такого шляху неможливо звернути, його можна тільки прожити, прийнявши все.

   Де межа – усвідомлення, пошуку, прийняття? Чи є вона… Щемить… Бо питань все ще багато, бо діалог часто заводить в глухий кут. Бо шукаю сил у собі… Проте глибша, справжня частинка суті говорить, що так і має бути, здаватися не можна, здаватися немає права.  Бо завтра це може бути останнім компромісом… Питання лише задля чого? І часто задля примітивних, прийнятних кимось речей, які абсолютно неприйняті тобою.

   Сьогодні щемить. Але у щемі більше життя і суті, ніж у всіх принадах, якими так і сипле на нас світ. Тому нехай щемить, щоб завтра було суттю, ціллю, істиною. Принаймні для себе, щоб таки почати із себе.

***

Не забудь, не забудь

Юних днів, днів весни,-

Путь життя, темну путь

Проясняють вони.

Золотих снів, тихих втіх,

Щирих сліз і любви,

Чистих поривів всіх

Не встидайсь, не губи!

Бо минуть - далі труд

В самоті і глуші,

Мозолі наростуть

На руках і душі.

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить.

А  добро веселить,-

Той цілий чоловік.

Тож сли всю життя путь

Чоловіком цілим

Не прийдесь тобі буть-

Будь хоч хвилечку ним.

(с) Іван Франко

Про особливе або сила спільноти

   Вчора був особливий день. Чому, спитаєте? Насправді саме вчора кількість преглядів і, сподіваюся, читань перейшли межу 2 тис. По суті це за рік, як я взялася за цю справу більш менш регулярно.

   Я не знаю, чи це мало, чи багато. Мабуть нема у цьому і нічого надзвичайного, бо кількість блогів зростає, а відомі блогери і частіше пишуть, і читачів мають більше. Проте важливе дещо інше. Я раптом задумалася про те, скільки всього вже пов’язано із цим простором для думок, історій, роздумів… Скільки гарних моментів чи спогадів вже є завдяки йому, хоча навіть не йому, а усім, хто так чи інакше з ним  пов’язаний, бо насправді блог – це лише інструмент.

   Часто замислююся, що люди насправді знаходять у цих історія, думках? Хоча мабуть розумію… І вражає, скільки всього нас об’єднує, наскільки схожі прагнення і погляди. Багато спільного. Саме тому важливо про це говорити, розуміти, адже це те, що створює цінність…

Коли мої друзі кажуть, що та чи інша історія "зачепила", чи варто щось додати, чи своїми думками кидають зерно для роздумів і нових творень, які зрештою сформовуються у текст, слова, рядки, я відчуваю, що ми вже разом – не я і клавіатура комп’ютера, а ми, такі різні і в той же час схожі створили цінність.

   Дякую тим дорогим, близьким, які цінують, шукають, діть і мислять… Знайдете, обов’язково знайдете:) Просто трохи віри, часу і наполегливої роботи, а ще щирих людей навколо і відкритості – певне увесь секрет)

  Сподіваюся, що ми продовжимо цей експеримент творення цінності без безпосередньої участі. А ще дуже хочеться, щоб ми усвідомили ту силу спільноти, яка у нас є. І мова не лише про блог… Адже друзі, рідні, близькі – це саме спільнота тих, якій можуть дуже багато, якщо собі це дозволять, наважаться чи просто почнуть діяти, говорити, думати і прагнути, жити і усміхатися… разом. 

   Це лише блог, це лике кілька історій… Але це багато зусиль не тільки того, хто пише… Тут багато СПІЛЬНОГО, тут багато ЦІННОГО саме через взаємодію. Та й насправді так може і мабуть має бути у багатьох інших сферах  і в житті в цілому…

   Хм… людина творить спільноту, а спільнота – країну…)

Довгожданий

   Весь день було якось парко. Від цього в повітрі «літала» втома та очікування. Чого? Дощу – свіжого, вологого, справжнього і тривалого. В цьому очікуванні люди поволі переміщалися в просторі, не втрачаючи основного бажання – втекти від спеки. Так, хотілося вдихнути повітря, у якому вже не пара, а свіжість. Хотілося відпочити і відчути піднесення. Хотілося зміни.

   Парко… В’ялість наче розніжує, перетворюючи на пасивного шукача чогось та зациклену у своєму очікуванні особу. 

   Не помічаєте нічого схожого? Ні? Це як у житті – часом все навколо стає отаким от «парким», змушуючи відчувати свою пасивність, мізерність, низькість. Людина бореться проти цього відчуття, проте втрата енергії компенсовується дуже повільно, лише нагнітаючи обстановку. Чекання… воно таке солодке, всенаповнююче та рідне, наче вся сутність у ньому, все для нього і про нього. Але є тут і підступність – очікуючи, прагнучи, ми забуваємо про поточний момент, у якуму власне і є життя. Скільки таких втрачених моментів? Скільки їх було перекреслено через очікування – надто сильне і при цьому по-справжньому непотрібне? 

   Життя складається із моментів. Вони часто важкі, часто непередбачувані, часто надто короткі, щоб оцінити їх чи до кінця збагнути. Але вони і творять нас, наші історії, стаючи основою майбуття.  І вкотре можна ловити себе на думці про якісь зміни, полегшення чи ще щось… Але суть у тому, що поки ми «чекаємо дощу» життя проходить. Воно не чекає, бо сприймає  той «дощ» як частину себе, як закономірність, потрібність і необхідність. Воно просто іде, даючи нам вибір – витрачати енергію на думки та очікування чи вкласти усі сили, дії у момент, який згодом у поєднанні із іншими моментами і створить цілісну картину тебе і всього, що було…

   Парко… Хмари насуваються, досягаючи максимальної концентрації похмурості. І ось нарешті він… довгожданий. Це дощ… прохолодний, бажаний, загорнутий у надочікування. Проте він настільки швидко проходить, що залишається одне єдине питання – це все?  Так, усе, бо мабуть така короткочасність і є найлогічнішою.

   Чекайте, бо це у людині. Прагніть, бо цього у нас не забереш… Але не забувайте про поточний момент. Він буде основою для усіх спогадів, дощів, життів… 

Вечірня хвилина

   Нарешті довгождана вечірня хвилина… Це мить спокою, перебування із собою та прислуховування до пережитого та відчутого за день. Здавалося б – сьогодні нічого особливого не сталося. Звичайний собі день… Але насправді зараз є відчуття приємного виснаження. Чому виснаження? Бо у кожній хвилині сьогодні були думки – глибокі, важливі, потрібні. Бо осмислення супроводжувало весь день, роблячи його не просто «ще одним прожитим», а ще одним відчутим, усвідомленим. Оце мабуть і є якість. Спитаєте – чому приємне виснаження? Бо праця дає сенс, у праці сили, суть, у праці народжується Людина, перемагаючи слабкості, мізерність, невизначеність. І у таку вечірню хвилину вкотре переконуюся – як важливо мати її – цю мить, для того, щоб сповна усвідомити, пригадати, продумати.

   Так, важливо залишати такий простір – для себе, інших, рідни і дорогих, для хорошої книги і просто думок… Так, важливо бути, наповнюючи вартістю кожну хвилину… Може здаватися, що це все наївно, надумано, зациклено. При цьому саме таку наївність у собі допускаю. І іншим цього ж бажаю… Бо такі миттєвості і є поштовхом та каталізатором подальшого розвитку – але не в одному якомусь просторі. Ні, не в одному, а у багатьох важливих і необхідних одночасно. 

"Люди повинні брати близько до серця не стільки те, що вони мають робити, скільки  - власну сутність".

 Мейстер Екхарт

Моя цивілізація

   "Моя цивілізація тримається на культі Людини, що пробивається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само як вчить крізь камінь бачити собор". Екзюпері

   Культ Людини як диференціація. Людина як безперервний пошук, як падіння, поразка і найбільша перемога. Скільки сенсів в одному слові, скільки думок, переживань? І лише одна істина, одна суть.

   Цікаво спостерігати, як усі великі мислителі, особистості шукали її, прагнули до неї у найвищій формі - до Людини... думаючої, мудрої, рішучої, цілісної. Так, саме такої, саме цілісної. Такої, що готова відмовитися від загальновизнаного добра задля чогось вищого, задля боротьби, задля правди, задля майбутнього. Це люди, які жили, живуть без гарантій. Для яких найбільшою гарантією була  чи є віра.  Насправді це одиниці, одиниці могли і можуть ТАК.  Але саме вони робили і роблять той прорив, на якому  тримаються життя, суспільства  й досі. Саме вони міняли і міняють світ. І якщо хто скаже, що світ змінити неможливо, тоді поясніть - як він є таким, яким він є сьогодні? Чому усе все ж набуває інших форм, виражень із плином часу? Бо сили діють. І на ці сили можуть впливати одиниці.

   Часом виникає думка, чому людина не боїться іти на ризик втрати себе, граючи під загальну дудку, слідуючи шаблону чи просто легшому із можливих варіантів,  натомість закриває на це очі.  Закриває очі на самообман, а значить, і на себе. Чому? Це ж зневага – до себе. Це слабкість – в собі. Це мізерність – від страху. Чому такі руйнівні ризики можливі? Чому "споживання" важливіше за якісну зміну? Чому сумнівні гарантіє не лякають, натомість приваблюють? Людина завжди має стільки, скільки їй потрібно. І їй точно не потрібен надмір.

Люди ідуть на "дивні" компроміси, навіть не усвідомлюючи їх. Компроміси із собою, що найгірше. І часом просто цікаво - чи приходить усвідомлення? І якщо так, то що після...

   "Моя цивілізація тримається на культі Людини…"  - на чому  тримається наша цивілізація сьогодні? Який "культ» зараз? Який "культ» у кожного із нас? Культ у сенсі, що для нас має значення, не обмежуючи внутрішню свободу та поступ. Саме поступ  і дії, які ведуть до нього, є життєво необхідними. 

   Цивілізація прагне показати Людину… Чому? – запитаєте Ви, адже це так очевидно. Ні, не очевидно. Бо не було б гітлерів, сталінів, маніпуляцій і обманів. 

   Але, але, але… все повторюється, безперервно повторюється. Люди задовольняють свої амбіції. Шукають себе, знаходять, не знаходять, думають, що знайшли, народжуються і народжують, помирають і втрачають, сміються і плачуть. І так знову і знову.  Хтось будує рай в демократії, називаючи її ідеалом чи допустимим варіантом (знову компроміс), а хтось у будиночку в горах знаходить вже свій інший рай… І таких «раїв» безліч…  Але головне – чому втрачається ГОЛОВНЕ!!! Що? ЛЮДИНА. Ці всі варіанти мають право на існування, якщо в центрі Людина як ціль.

   Проте тут важливо розуміти дещо інше – можливість падіння у крайність. Бо від перекручування ставлення до людини та її сприйняття ми отримали соціалізм, комунізм, незрозумілу соціальну політику, неоправдану благодійність, грантоїдство і підміну понять. Так, Людина як ціль і Людина із великої літери. Але Людина, яка працює над собою, отримуючи за свою працю по заслузі, Людина, яка докладає зусиль і  «не торгує» гучними поняттями. 

   Саме такий культ такої дієвої, спраглої праці, розвитку та проривів Людини має бути у кожному із нас. 

Зустріч і внутрішній голос

     Зустрілися двоє. Вони наче ще були друзями. Проте стандартне питання типу «Як життя» і стандартна відповідь «Нормально» видавали якесь внутрішнє напруження. Не було про що говорити? Цікаво, бо ще зовсім недавно вони пережили разом багато нелегких моментів. Вони навіть створювали щось разом. А тепер усе зійшло до формальності і вимушеності.

-         -  Що нового?

-        -   Усе добре. Працюю, вчуся, планую чергову подорож...

По обличчю пробігла тінь, яка все і видала.

Далі ідуть почергові монологи, що маю, що ще хочу мати… Проте в когось таки здали нерви, і це мабуть було найлогічнішим, що могло статися…

-         -  Щось не те. У Тебе немає відчуття, що говоримо про щось не те?

Така відвертість одразу ж роззброювала…

-         -  Є. Але якась прірва заважає переспутити це «не те» і почати нарешті говорити  по суті. Та й  що таке оця мудра «суть»?

-         -  У цьому випадку це мабуть визнання, що я не там, що я говорю не всю правду, що мене насправді хвилює моє життя і я не знаю, що з ним робити. При цьому коли говорю щось Тобі, то в душі якийсь невідомий голос кричить…

«Не вірю. Спитаєте, чому? Бо не думаю, що імітація життя може мати сенс.  Начебто усе так діяльно, начебто якісь подорожі та враження. А в чому суть?... Мовчанка. І тому не вірю.

Не вірю. Бо що за цим безперервним колекціонуванням досвідів, стилів життя, речей ? Там прихована якась механістична логіка, яка насправді дієва лише до чергової заміни  гвинтика, що обов’язково випаде. 

Не вірю, бо якщо це для того, щоб створити якесь враження, то не вражає. Навпаки – сумно. Бо яким зневаженим має бути «я», щоб була потреба постійно щось доводити.

Не вірю…  бо чому тоді така непослідовність і несталість.

Не вірю, бо чому так страшно бути собою….»

Отже, їх було більше, ніж двоє…

-   - Знаєш, він думає, що мудріший - цей голос, цей хтось чи щось. І боротьба з ним перетворюється на суцільну муку.

-          - То може не варто боротися? Може варто прислухатися.

-         -  Але тоді треба ризикувати, щось міняти. А вже все так стабільно…

-   -  Може саме у цій статиці проблема? Може вона душить внутрішню динаміку?  Внутрішня динаміка… в сенсі роботи над собою,  росту, пошуку себе і зрештою знаходження. Хіба людина не для цього створена?

-        -   Я не знаю. Але знаю напевно, що щось у мені постійно кричить «Не вірю…»  і сил опиратися нема. 

   Не опиратися. Не опиратися, а прислухатися. Не спостерігати, а міняти і творити. Не відсиджуватися, бо завтра Твоє сидіння буде останнім, що Ти зробиш. Не оправдовуватися, бо це означає тільки визнання неправоти… Не бути імітатором, споживачем, тінню, а бути в кожній поточній хвилині свого життя, яке дуже коротке. 

***

   Зустрілися двоє у кафе… Друзі, так здавалося. І по глибині розмови – таки ще друзі. Кожен щось зрозумів для  себе, щось почерпнув. Кожен вийде із цього кафе іншим.

   Усмішки на обличчі і вже справжня радість зустрічі. Бо  сьогодні зробили те, що так часто найскладніше – не шукали пояснень, не бачили одне в одному імідж  чи статус, а враховували суть і намір, зусилля і щирість… А ще  залишилися відкритими одне до одного і прислухалися до себе – і тому виграли… 

Прислухайтеся...