Зустріч і внутрішній голос

     Зустрілися двоє. Вони наче ще були друзями. Проте стандартне питання типу «Як життя» і стандартна відповідь «Нормально» видавали якесь внутрішнє напруження. Не було про що говорити? Цікаво, бо ще зовсім недавно вони пережили разом багато нелегких моментів. Вони навіть створювали щось разом. А тепер усе зійшло до формальності і вимушеності.

-         -  Що нового?

-        -   Усе добре. Працюю, вчуся, планую чергову подорож...

По обличчю пробігла тінь, яка все і видала.

Далі ідуть почергові монологи, що маю, що ще хочу мати… Проте в когось таки здали нерви, і це мабуть було найлогічнішим, що могло статися…

-         -  Щось не те. У Тебе немає відчуття, що говоримо про щось не те?

Така відвертість одразу ж роззброювала…

-         -  Є. Але якась прірва заважає переспутити це «не те» і почати нарешті говорити  по суті. Та й  що таке оця мудра «суть»?

-         -  У цьому випадку це мабуть визнання, що я не там, що я говорю не всю правду, що мене насправді хвилює моє життя і я не знаю, що з ним робити. При цьому коли говорю щось Тобі, то в душі якийсь невідомий голос кричить…

«Не вірю. Спитаєте, чому? Бо не думаю, що імітація життя може мати сенс.  Начебто усе так діяльно, начебто якісь подорожі та враження. А в чому суть?... Мовчанка. І тому не вірю.

Не вірю. Бо що за цим безперервним колекціонуванням досвідів, стилів життя, речей ? Там прихована якась механістична логіка, яка насправді дієва лише до чергової заміни  гвинтика, що обов’язково випаде. 

Не вірю, бо якщо це для того, щоб створити якесь враження, то не вражає. Навпаки – сумно. Бо яким зневаженим має бути «я», щоб була потреба постійно щось доводити.

Не вірю…  бо чому тоді така непослідовність і несталість.

Не вірю, бо чому так страшно бути собою….»

Отже, їх було більше, ніж двоє…

-   - Знаєш, він думає, що мудріший - цей голос, цей хтось чи щось. І боротьба з ним перетворюється на суцільну муку.

-          - То може не варто боротися? Може варто прислухатися.

-         -  Але тоді треба ризикувати, щось міняти. А вже все так стабільно…

-   -  Може саме у цій статиці проблема? Може вона душить внутрішню динаміку?  Внутрішня динаміка… в сенсі роботи над собою,  росту, пошуку себе і зрештою знаходження. Хіба людина не для цього створена?

-        -   Я не знаю. Але знаю напевно, що щось у мені постійно кричить «Не вірю…»  і сил опиратися нема. 

   Не опиратися. Не опиратися, а прислухатися. Не спостерігати, а міняти і творити. Не відсиджуватися, бо завтра Твоє сидіння буде останнім, що Ти зробиш. Не оправдовуватися, бо це означає тільки визнання неправоти… Не бути імітатором, споживачем, тінню, а бути в кожній поточній хвилині свого життя, яке дуже коротке. 

***

   Зустрілися двоє у кафе… Друзі, так здавалося. І по глибині розмови – таки ще друзі. Кожен щось зрозумів для  себе, щось почерпнув. Кожен вийде із цього кафе іншим.

   Усмішки на обличчі і вже справжня радість зустрічі. Бо  сьогодні зробили те, що так часто найскладніше – не шукали пояснень, не бачили одне в одному імідж  чи статус, а враховували суть і намір, зусилля і щирість… А ще  залишилися відкритими одне до одного і прислухалися до себе – і тому виграли… 

Прислухайтеся...