Довгожданий

   Весь день було якось парко. Від цього в повітрі «літала» втома та очікування. Чого? Дощу – свіжого, вологого, справжнього і тривалого. В цьому очікуванні люди поволі переміщалися в просторі, не втрачаючи основного бажання – втекти від спеки. Так, хотілося вдихнути повітря, у якому вже не пара, а свіжість. Хотілося відпочити і відчути піднесення. Хотілося зміни.

   Парко… В’ялість наче розніжує, перетворюючи на пасивного шукача чогось та зациклену у своєму очікуванні особу. 

   Не помічаєте нічого схожого? Ні? Це як у житті – часом все навколо стає отаким от «парким», змушуючи відчувати свою пасивність, мізерність, низькість. Людина бореться проти цього відчуття, проте втрата енергії компенсовується дуже повільно, лише нагнітаючи обстановку. Чекання… воно таке солодке, всенаповнююче та рідне, наче вся сутність у ньому, все для нього і про нього. Але є тут і підступність – очікуючи, прагнучи, ми забуваємо про поточний момент, у якуму власне і є життя. Скільки таких втрачених моментів? Скільки їх було перекреслено через очікування – надто сильне і при цьому по-справжньому непотрібне? 

   Життя складається із моментів. Вони часто важкі, часто непередбачувані, часто надто короткі, щоб оцінити їх чи до кінця збагнути. Але вони і творять нас, наші історії, стаючи основою майбуття.  І вкотре можна ловити себе на думці про якісь зміни, полегшення чи ще щось… Але суть у тому, що поки ми «чекаємо дощу» життя проходить. Воно не чекає, бо сприймає  той «дощ» як частину себе, як закономірність, потрібність і необхідність. Воно просто іде, даючи нам вибір – витрачати енергію на думки та очікування чи вкласти усі сили, дії у момент, який згодом у поєднанні із іншими моментами і створить цілісну картину тебе і всього, що було…

   Парко… Хмари насуваються, досягаючи максимальної концентрації похмурості. І ось нарешті він… довгожданий. Це дощ… прохолодний, бажаний, загорнутий у надочікування. Проте він настільки швидко проходить, що залишається одне єдине питання – це все?  Так, усе, бо мабуть така короткочасність і є найлогічнішою.

   Чекайте, бо це у людині. Прагніть, бо цього у нас не забереш… Але не забувайте про поточний момент. Він буде основою для усіх спогадів, дощів, життів…