Довгожданий

   Весь день було якось парко. Від цього в повітрі «літала» втома та очікування. Чого? Дощу – свіжого, вологого, справжнього і тривалого. В цьому очікуванні люди поволі переміщалися в просторі, не втрачаючи основного бажання – втекти від спеки. Так, хотілося вдихнути повітря, у якому вже не пара, а свіжість. Хотілося відпочити і відчути піднесення. Хотілося зміни.

   Парко… В’ялість наче розніжує, перетворюючи на пасивного шукача чогось та зациклену у своєму очікуванні особу. 

   Не помічаєте нічого схожого? Ні? Це як у житті – часом все навколо стає отаким от «парким», змушуючи відчувати свою пасивність, мізерність, низькість. Людина бореться проти цього відчуття, проте втрата енергії компенсовується дуже повільно, лише нагнітаючи обстановку. Чекання… воно таке солодке, всенаповнююче та рідне, наче вся сутність у ньому, все для нього і про нього. Але є тут і підступність – очікуючи, прагнучи, ми забуваємо про поточний момент, у якуму власне і є життя. Скільки таких втрачених моментів? Скільки їх було перекреслено через очікування – надто сильне і при цьому по-справжньому непотрібне? 

   Життя складається із моментів. Вони часто важкі, часто непередбачувані, часто надто короткі, щоб оцінити їх чи до кінця збагнути. Але вони і творять нас, наші історії, стаючи основою майбуття.  І вкотре можна ловити себе на думці про якісь зміни, полегшення чи ще щось… Але суть у тому, що поки ми «чекаємо дощу» життя проходить. Воно не чекає, бо сприймає  той «дощ» як частину себе, як закономірність, потрібність і необхідність. Воно просто іде, даючи нам вибір – витрачати енергію на думки та очікування чи вкласти усі сили, дії у момент, який згодом у поєднанні із іншими моментами і створить цілісну картину тебе і всього, що було…

   Парко… Хмари насуваються, досягаючи максимальної концентрації похмурості. І ось нарешті він… довгожданий. Це дощ… прохолодний, бажаний, загорнутий у надочікування. Проте він настільки швидко проходить, що залишається одне єдине питання – це все?  Так, усе, бо мабуть така короткочасність і є найлогічнішою.

   Чекайте, бо це у людині. Прагніть, бо цього у нас не забереш… Але не забувайте про поточний момент. Він буде основою для усіх спогадів, дощів, життів… 

Вечірня хвилина

   Нарешті довгождана вечірня хвилина… Це мить спокою, перебування із собою та прислуховування до пережитого та відчутого за день. Здавалося б – сьогодні нічого особливого не сталося. Звичайний собі день… Але насправді зараз є відчуття приємного виснаження. Чому виснаження? Бо у кожній хвилині сьогодні були думки – глибокі, важливі, потрібні. Бо осмислення супроводжувало весь день, роблячи його не просто «ще одним прожитим», а ще одним відчутим, усвідомленим. Оце мабуть і є якість. Спитаєте – чому приємне виснаження? Бо праця дає сенс, у праці сили, суть, у праці народжується Людина, перемагаючи слабкості, мізерність, невизначеність. І у таку вечірню хвилину вкотре переконуюся – як важливо мати її – цю мить, для того, щоб сповна усвідомити, пригадати, продумати.

   Так, важливо залишати такий простір – для себе, інших, рідни і дорогих, для хорошої книги і просто думок… Так, важливо бути, наповнюючи вартістю кожну хвилину… Може здаватися, що це все наївно, надумано, зациклено. При цьому саме таку наївність у собі допускаю. І іншим цього ж бажаю… Бо такі миттєвості і є поштовхом та каталізатором подальшого розвитку – але не в одному якомусь просторі. Ні, не в одному, а у багатьох важливих і необхідних одночасно. 

"Люди повинні брати близько до серця не стільки те, що вони мають робити, скільки  - власну сутність".

 Мейстер Екхарт

Моя цивілізація

   "Моя цивілізація тримається на культі Людини, що пробивається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само як вчить крізь камінь бачити собор". Екзюпері

   Культ Людини як диференціація. Людина як безперервний пошук, як падіння, поразка і найбільша перемога. Скільки сенсів в одному слові, скільки думок, переживань? І лише одна істина, одна суть.

   Цікаво спостерігати, як усі великі мислителі, особистості шукали її, прагнули до неї у найвищій формі - до Людини... думаючої, мудрої, рішучої, цілісної. Так, саме такої, саме цілісної. Такої, що готова відмовитися від загальновизнаного добра задля чогось вищого, задля боротьби, задля правди, задля майбутнього. Це люди, які жили, живуть без гарантій. Для яких найбільшою гарантією була  чи є віра.  Насправді це одиниці, одиниці могли і можуть ТАК.  Але саме вони робили і роблять той прорив, на якому  тримаються життя, суспільства  й досі. Саме вони міняли і міняють світ. І якщо хто скаже, що світ змінити неможливо, тоді поясніть - як він є таким, яким він є сьогодні? Чому усе все ж набуває інших форм, виражень із плином часу? Бо сили діють. І на ці сили можуть впливати одиниці.

   Часом виникає думка, чому людина не боїться іти на ризик втрати себе, граючи під загальну дудку, слідуючи шаблону чи просто легшому із можливих варіантів,  натомість закриває на це очі.  Закриває очі на самообман, а значить, і на себе. Чому? Це ж зневага – до себе. Це слабкість – в собі. Це мізерність – від страху. Чому такі руйнівні ризики можливі? Чому "споживання" важливіше за якісну зміну? Чому сумнівні гарантіє не лякають, натомість приваблюють? Людина завжди має стільки, скільки їй потрібно. І їй точно не потрібен надмір.

Люди ідуть на "дивні" компроміси, навіть не усвідомлюючи їх. Компроміси із собою, що найгірше. І часом просто цікаво - чи приходить усвідомлення? І якщо так, то що після...

   "Моя цивілізація тримається на культі Людини…"  - на чому  тримається наша цивілізація сьогодні? Який "культ» зараз? Який "культ» у кожного із нас? Культ у сенсі, що для нас має значення, не обмежуючи внутрішню свободу та поступ. Саме поступ  і дії, які ведуть до нього, є життєво необхідними. 

   Цивілізація прагне показати Людину… Чому? – запитаєте Ви, адже це так очевидно. Ні, не очевидно. Бо не було б гітлерів, сталінів, маніпуляцій і обманів. 

   Але, але, але… все повторюється, безперервно повторюється. Люди задовольняють свої амбіції. Шукають себе, знаходять, не знаходять, думають, що знайшли, народжуються і народжують, помирають і втрачають, сміються і плачуть. І так знову і знову.  Хтось будує рай в демократії, називаючи її ідеалом чи допустимим варіантом (знову компроміс), а хтось у будиночку в горах знаходить вже свій інший рай… І таких «раїв» безліч…  Але головне – чому втрачається ГОЛОВНЕ!!! Що? ЛЮДИНА. Ці всі варіанти мають право на існування, якщо в центрі Людина як ціль.

   Проте тут важливо розуміти дещо інше – можливість падіння у крайність. Бо від перекручування ставлення до людини та її сприйняття ми отримали соціалізм, комунізм, незрозумілу соціальну політику, неоправдану благодійність, грантоїдство і підміну понять. Так, Людина як ціль і Людина із великої літери. Але Людина, яка працює над собою, отримуючи за свою працю по заслузі, Людина, яка докладає зусиль і  «не торгує» гучними поняттями. 

   Саме такий культ такої дієвої, спраглої праці, розвитку та проривів Людини має бути у кожному із нас. 

Зустріч і внутрішній голос

     Зустрілися двоє. Вони наче ще були друзями. Проте стандартне питання типу «Як життя» і стандартна відповідь «Нормально» видавали якесь внутрішнє напруження. Не було про що говорити? Цікаво, бо ще зовсім недавно вони пережили разом багато нелегких моментів. Вони навіть створювали щось разом. А тепер усе зійшло до формальності і вимушеності.

-         -  Що нового?

-        -   Усе добре. Працюю, вчуся, планую чергову подорож...

По обличчю пробігла тінь, яка все і видала.

Далі ідуть почергові монологи, що маю, що ще хочу мати… Проте в когось таки здали нерви, і це мабуть було найлогічнішим, що могло статися…

-         -  Щось не те. У Тебе немає відчуття, що говоримо про щось не те?

Така відвертість одразу ж роззброювала…

-         -  Є. Але якась прірва заважає переспутити це «не те» і почати нарешті говорити  по суті. Та й  що таке оця мудра «суть»?

-         -  У цьому випадку це мабуть визнання, що я не там, що я говорю не всю правду, що мене насправді хвилює моє життя і я не знаю, що з ним робити. При цьому коли говорю щось Тобі, то в душі якийсь невідомий голос кричить…

«Не вірю. Спитаєте, чому? Бо не думаю, що імітація життя може мати сенс.  Начебто усе так діяльно, начебто якісь подорожі та враження. А в чому суть?... Мовчанка. І тому не вірю.

Не вірю. Бо що за цим безперервним колекціонуванням досвідів, стилів життя, речей ? Там прихована якась механістична логіка, яка насправді дієва лише до чергової заміни  гвинтика, що обов’язково випаде. 

Не вірю, бо якщо це для того, щоб створити якесь враження, то не вражає. Навпаки – сумно. Бо яким зневаженим має бути «я», щоб була потреба постійно щось доводити.

Не вірю…  бо чому тоді така непослідовність і несталість.

Не вірю, бо чому так страшно бути собою….»

Отже, їх було більше, ніж двоє…

-   - Знаєш, він думає, що мудріший - цей голос, цей хтось чи щось. І боротьба з ним перетворюється на суцільну муку.

-          - То може не варто боротися? Може варто прислухатися.

-         -  Але тоді треба ризикувати, щось міняти. А вже все так стабільно…

-   -  Може саме у цій статиці проблема? Може вона душить внутрішню динаміку?  Внутрішня динаміка… в сенсі роботи над собою,  росту, пошуку себе і зрештою знаходження. Хіба людина не для цього створена?

-        -   Я не знаю. Але знаю напевно, що щось у мені постійно кричить «Не вірю…»  і сил опиратися нема. 

   Не опиратися. Не опиратися, а прислухатися. Не спостерігати, а міняти і творити. Не відсиджуватися, бо завтра Твоє сидіння буде останнім, що Ти зробиш. Не оправдовуватися, бо це означає тільки визнання неправоти… Не бути імітатором, споживачем, тінню, а бути в кожній поточній хвилині свого життя, яке дуже коротке. 

***

   Зустрілися двоє у кафе… Друзі, так здавалося. І по глибині розмови – таки ще друзі. Кожен щось зрозумів для  себе, щось почерпнув. Кожен вийде із цього кафе іншим.

   Усмішки на обличчі і вже справжня радість зустрічі. Бо  сьогодні зробили те, що так часто найскладніше – не шукали пояснень, не бачили одне в одному імідж  чи статус, а враховували суть і намір, зусилля і щирість… А ще  залишилися відкритими одне до одного і прислухалися до себе – і тому виграли… 

Прислухайтеся...

my thoughts: акценти

my thoughts: акценти:     Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Ав...

акценти

    Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Автор і хотів звернути увагу – на обличчя та руки, на мудрість та працю. Здаєть, що жінка наче жива, що зараз вона щось скаже чи підніметься, підійде… Проте основна увага прикована до рук і обличчя… Промайнула думка - як важливо правильно розставити акценти, як важливо донести головний задум, притримуватися його, показати суть. І мова не тільки про мистецтво. Ні, тут все як у житті – важливо розставити акценти: точно, вчасно і продумано. Мабуть, коли Художник починав малювати цю картину, Він вже мав задум, окреслив результат. Він мав бачення. А ще Він був тотально, повністю включений у процес на кожному із його етапів – був у кожній хвилині - від мазків, фарб, пензлів і до споглядання вже зі сторони, оцінюючи…

   Чи думали Ви коли небуть про картину свого життя? От на приклад, що б Ви хотіли розповісти дітям і онукам у 60? Ось  вони (онучата), такі галасливі і кумедні, деруться Вам на коліна, щось кричать, але за хвилину вже замовкають в очікуванні – історії, досвіду, Вашого мудрого, врівноваженого голосу… Вони допитливо дивитимуться, і очі виказуватимуть головне у головці: «Він/вона щось знає і зараз буде…». Що буде, що  будете казати цим малятам? Які акценти будете розставляти? Чи пояснювати акценти, розставлені раніше? У чому була суть? Вони дивитимуться вже на Вашу картину, на якій, попри безліч деталей та нюансів, буде виділятися щось основне. І чомусь здається, що можливо саме по якості такої історії можна оцінити себе – зі сторони, як слухач серед дітвори, як автор і критик,як творець. 

   Питання лише в  тому,що картина пишеться один раз. Акценти розставляють один раз. Фарби обираються один раз. Розповідати онукам свою історію вперше Ви будете один раз… Далі вже будуть повтори, але не так як отого першого разу…

   Дивлюся на картину. Проте вже не на жіночку в українському одязі. Ні, на свою картину. Хм… Мабуть тут потрібно ще додати кольорів, тут ще нема фінального акценту, але є цілісне бачення, є відчуття і  прагнення таки створити щось вартісне, що вже напевно може гарантувати досягнення мети. Але основне, що вже точно є – це грубий мазок свободи – в думці, дії, творенні…

(с) Опанас Рокачевський

п.с. цю картину варто побачити вживу...

Зустріч у купе або ще один урок життя

  Ми сиділи у купе. Незнайомцю було вже за шістдесят, і він виявився говірким та веселим. Розповідав про себе, життя, досвід. Здавалося, хотів розказати про все, що на думці і в душі, немовби в словах він віднаходив суть і цінність – власного життя, існування, пережитого  та й взагалі - цінність себе. Дивно – невже для підтвердження правдивості та вартості свого пройденого шляху потрібен Хтось? Навіть якщо цей Хтось випадкова людина у поїзді. А можливо саме такій випадковій людині і можна розказати найбільше…

   Він говорив – а його очі сяяли чи то від радості, чи то від суму. Говорив про спортивну молодість, про дітей, які виросли і вже не так часто забігають до батька, про дружину, яка без сумніву хороша людина,але… і про безліч іншого… Проте найбільше боліло певно не це… Боліло питання часу.

- "Потрібно поспішати…" -  сказав усміхаючись.

- "Цікаво – чому ж?"

-"Бо ніколи не знаєш, коли підеш, а ще стільки всього хочеться зробити, стільки не зроблено". 

-"А що б Ви зробили по-іншому чи що ще хочеться зробити?"

- "Хотілося б залишити щось, що поза часом. Хотілося б таки стрибнути із парашута і поїхати в Латинську Америку. Це єдина частина світу, де я ще не був. Хотілося б побачити онуків і хоч трохи їх поростити.  Хотілося б частіше бачити доню та сина, але вони такі заняті… "

   Він усе говорив, а я слухала. Думки крутилися в голові. У чому таки цінність? І наскільки сфокусовано її треба створювати, щоб потім не говорити про життя -  своє життя -  як про втрачену можливість. І швидше за все, що багато років тому цей цікавий дядечко, будучи ще юнаком, дивися на шлях попереду, як на широкий горизонт, повен яскравих подій, досягнень, радості… То що змінилося, в який момент? 

   Мабуть не варто чекати абсолютного щастя у форматі постійної радості, свят і приємних спогадів. Життя тим і цінне, що багатогранне, а найважчий досвід чи біль приносять набільший розвиток і поступ. Мабуть не варто розпорошуватися на безліч пропозицій, опцій, які особливо відчутні у глобалізованому світі. Мабуть варто частіше бувати «із собою», працювати над собою. Варто «довбати скалу життя» поступово, не забуваючи при цьому про мрії та прагнення, озвучені у 17, 18… років. Є відчуття, що вони були справжніми. Бо то вже були не дитячі мрії, а якийсь осмислений внутрішнім голосом поштовх.  

***

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні. 

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі. 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи! 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(с) Василь Симоненко