пошук у собі

   Шукати сил у собі. Мабуть саме цього так часто не вистачає, бо завжди думаємо, що вони є десь зовні…  І щоб приховати відсутність чи недостатність, намагаємося задовільнитися підмінами понять – думка інших, опора в іншій людині, швидкі відповіді на важкі питання...  Багато компромісів, які насправді лише відтерміновують гловне – прийняття рішення. А це рішення передбачатиме покладання на себе,  відповідальність за свої ж дії, несприйняття чи нерозуміння інших.  Виникатимуть питання буття, бо найважче таки бути собою.

   Шукати сил у собі -  означає не скаржитися. Не винити когось. Не зациклюватися, а через постійних аналіз рухатися далі.

   Так, шукати сил  – це безперервно аналізувати – чому, звідки така думка, таке бажання, такий погляд…  Це безперервний діалог із собою. Це провокативні питання, на які є мужність дати відверту відповідь – собі ж. Це мислення про себе і свої думки.  Це можливо багато «себе» на перший погляд, але це відкриття світу, осягнення його через такий фокус.

   Шукати сил в собі – це змога сказати: «Вибачте, але мені байдуже», розуміючи, що за цим стоїть не просто «показую характер», а прийняття, усвідомлення – цілісність.  Це часто відмова від багатьох речей, які є надміром  чи чимось другорядним і непотрібним.  Це відчуття себе, свого сенсу існування і відкидання лишнього.

   Шукати сил у собі – це постійно навчатися, розвиватися і працювати над собою. Це зрештою усвідомлення себе. Це  не лише слова, а й дія, не тільки мрія, але й реальність. Це самодостатність із знанням усіх своїх слабкостей, точок болю чи розвитку. Це багато праці, яка мабуть ніколи і не закінчується. Але це й потужна опора в собі, яка дає сил, віри, мужності. Вона допомагає діяти.

   І насправді у наш час та й у будь-який інший мабуть це і є той єдиний спосіб, що стає свого роду компасом – спосіб пошуку, безперервного і наполегливого. Адже скільки опцій навколо,  скільки думок, історій успіху чи неуспіху, а тобі треба у цьому всьому витворити себе, знайти себе, почути себе - і не розпорошитися на безліч всього гарного, цікавого, нового, популярного, рекомендованого.  

«І скаже світ:  -Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов  - на грані маячні.

І віра – унаївності на грані»

   Так, крихта, лише крихта. Але все із чогось починалося – слова, краплі, крихти…  із пошуку.  Тому шукаю, шукаю сил у собі, вірю та люблю – можливо на грані, може й маячні… Але що тоді не маячня? І що ще має сказати світ, щоб людина усвідомила, ким є вона? Скільки ще треба доводити щось світу, щоб зрозуміти, що насправді нічого доводити не треба, бо світ вже забув, що ти щось доводиш.

   Шукати сил у собі - не розпорошуючись, не обманюючи себе, не доводячи… це потужний посил, який виводить життя на якісно новий рівень…

ПОЗА часом...

   Задумливо дивлюся на траєкторію літака… В дитинстві я вилазила на підвіконня і сиділа там, поки не заходило сонце – я рахувала ці траєкторії… Вони завжди здавалися такими загадковими, такими бажаними. Тоді хотілося полетіти кудись, далеко…. Давно то було, а я все ще захоплююся білими лініями на небі…

   За останній період часу в голові пролітали, створюючи свої траєкторії, різні думки… Деякі з них нижче…

   Про швидкість. З кожним роком життя наче набуває темпу, прискорення. Все просто пролітає. І частіше думаю – як у цьому темпі не загубитися? Як зберегти баланс і при цьому рухатися вперед?  Все більше викликів, які вимагають швидкості думки, дії, реакції. І можна стверджувати, що все спрямовує людину до фокусу, до цілісності, до безперервного діалогу із собою – щоб зрозуміти, де суть і що є правдою для неї. В іншому випадку можна лише розпорошуватися та іти на сумнівні компроміси на тлі тієї ж швидкості…

   Про мрію… Ще кілька років тому друзі озвучували мені яскраві мрії, які тоді здавалися цілком реальними. Все було досяжним і лише питанням часу та праці. Але… час іде, з’являються інші завдання, часто дрібні проблеми та питання. І начебто життя вирує, начебто щось відбувається, начебто і час іде… Але вже ніхто не озвучує тих мрій… А я на диво пам’ятаю, як горіли тоді очі…у вірі, надії, прагненні. Тепер вони теж горять, тільки вогонь уже не той – тьмяний. Ще один компроміс? Можливо… А може самозахист і можливо від тієї ж швидкості…  І питання лише у тому, коли ж з’являється ця доросла поміркованість?  Ех, чомусь більше імпонують  слова Лесі Українки «Мріє, не зрадь!»…

   Про опору… Люди шукають собі опору – в дружбі, в любові, в оточенні, в досягненнях… Який же це самообман. Бо тільки ставши собі опорою, тільки зрозумівши себе, можна стати опорою комусь, можна досягнути цілісності та самодостатності. Тільки розраховуючи на себе, можна вийти з будь-якої ситуації НЕ жертвою…  Завжди потрібно бути суб’єктом, а не об’єктом… Не шукати легких шляхів – шукати себе…  І це найчастіше найскладніше, але з найбільшою віддачею…

    І про вже згадану віддачу… Важливо віддавати – щирість, людяність, справжність, справедливість, віру…тепло. Важливо любити, щоб віддавати. Важливо бачити у Людині Людину, зберігаючи при цьому баланс між правдою, маніпуляцією та підміною понять. 

   Ех, скільки ж тих думок… як траєкторій на небі)  І нехай весь світ та люди у ньому мчать шалено кудись… нехай. Головне – пам’ятати, що найважливіше -  у Тобі. Там усі небеса, глибини, суті.  Там траєкторії, старти і фініші. Там межі і горизонти.  Там мрії і дії, які можуть стати чимось більшим, чимось ПОЗА часом…

Довершеність і натхнення

    Він знову прийшов сюди. Знову ця вершина, ранішнє місто, яке ще не прокинулося і не відчуло літної спеки, що так впевнено огортала його. Все спить. Все, крім Художника і його невтомного пензля. 

   Цей, здавалося б, малий інструмент і зараз, в безлюдну хвилину був його єдиним другом, порадником. І що найдивніше -  так було завжди: у найважчі моменти життя пензель залишався найбільшою реальністю, мірилом буття, опорою та істиною.  

   Художник ніколи не вимагав визнання, підтвердження таланту, гарантій чи заробітку. Навіщо та й від кого - від тих, які самі шукали визнання і одобрення? Він же вимагав лише невтомної праці та фарб для того, щоб творити. У творінні й було  життя - все, таке мізерне для сучасності, але таке вартісне і багатозначне життя Художника.  І в цій "мізерності" була якась романтика, геройство…

  Десь проїжджав трамвай, люди проходили повз, з цікавості намагаючись заглянути за мольберт, гавкав собака. Місто прокидалося, занурюючись у гамір, метушню та пошук. Але це була наче інша реальність. Бо в реальності Художника були тільки він, він і пензель, а ще пейзаж, фарби і натхнення...

   Ось на папері зявилися перші будівлі, бруківка, старовинний собор… Художник малював і не міг відірватися, допоки праця не набула ознак завершеності. Тоді пензель було опущено, і він одиноко, але так задоволено, повис у повітрі.  Відчуття самодостатності та радості після важкого трудового дня охопило і Художника. Та лише на мить. Бо вже в наступну хвилину цей малюнок здавався мізерним і несправжнім… Особливо на фоні неймовірного заходу сонця, який надавав пейзажу таємничої загадковості та краси… І все ж це були його внутрішній подвиг, пізнання, бачення, його праця...

   Художник зачаровано вдихнув повітря, кожною своєю клітиною відчуваючи цей момент.  Опісля почав складати інструменти, протер свого вірного помічника, згорнув своє дітище і почовгав додому. І можливо за цілий день у нього не було і крихти в роті, можливо завтра він вже сюди не повернеться, можливо ніхто ніколи цю картину, як і багато інших, не побачить… Але він чітко відчував, що цей день, кожна його хвилина були довершеністю. І від такої цілісності погляд ставав яснішим, а рухи впевненіші…

А що для Вас є довершеністю, реальністю, суттю? ...Вашого життя.

якби

   Якби я була художником і малювала Людину чи то її суть... то це б було небо - голубе і широке, безкрає і глибоке. Бо у кожній людині є її небо, часом похмуре, але від того неменш прекрасне.
   Якби я була художником і малювала суть Людини, я б зобразила дитя, яке вперше схопило пальчик матері. Я б намалювала теплий літній дощ, який пронизує хвилюванням та тихим щастям. Я б намалювала сонце, яке ніжно огортає своїм промінням.
   Якби я була художником, я б намалювала смерть і втрату, як один із етапів. Сльози - щастя і горя, болю і радості. Намалювала б сонячного зайчика на стіні, який завжди уміло "тікає" від мисливця. Я б намалювала траву і гори, росу і вітер.  Рідних і дорогих, далеких і незбагненних. Я малювала і малювала б .... і весь світ все одно б не вмістився на папері. Який же він багатограний, який же він складно-простий, різнорівневий та мудрий. Він не може вміститися на папері. Але він може вміститися у Людині.
  Якби я була художником і малювала світ, то намалювала б Людину  з піднятою головую, з усмішкою та проникливим поглядом, глибоким і далекоглядним... я б намалювала Людину понад усім  - незламну, сильну і при цьому людяну, справжню... усміхнену, задуману... мислячу, глибоку та складну і від цього ще прекраснішу...   Я б намалювала Людину, яка сподівається і чарівна у цьому сподіванні. Сподівається всього...

   Світ у Людині і Людина у світі - невід'ємні суті одне одного.

Напередодні свята...

   Усі в очікуванні - свята. Хтось відпочинку та короткого спокою, затишку та щастя. У кожного свої мотиви та мотивація. Але суть одна - чекання іншого, нового, хвилюючого... Чогось. Що це? Чому потрібне? Чому очікування так загострюється саме в такий період? Чому? Адже це свого роду показник нездоровості. Бо - відпочивати від чого? Чи тікати від чого? З однієї сторони це небезпечний період підміни понять. Шукати спокою,значить, жити весь час у стані протилежному, не своєму і не такому. Втома від чого? Від твого життя, яке є значною частиною тебе, тобою по суті. Духовний чи моральний занепад - від чого? Де була помилка, похибка, самообман? 

     І людина гарячково намагається виправити факт чи то  - наслідок, "не докопуючись" до суті. Далі  - проблема залишається, подразник продовжує домінування з короткими паузами, які, знову ж таки,  є лише тимчасовим затишшям. Жаль, якщо таки перед бурею... 

  То що насправді є твоє життя? Що насправді формує твоє сприйняття, думки, тебе? Що лижить в основі тієї чи іншої дії? Що? 

   Мабуть перед початком нового року варто таки спробувати дати собі відповіді на ці важливі питання, якщо таких відповідей ще нема. Може це й страшно, і вже напевно це ризик та вихід з комфортної зони. Але це вже точно не замилювання зору собі ж, не обман та маніпуляція - собою ж. Це кардинально інший підхід, кардинально інший розвиток подій. Це крок на зустріч істині, а, отже, і собі.

   

   Не варто шукати спокою, чекати канікул чи відпусток. Бо це більше схоже на втечу, як не дивно - від себе. Варто розібратися із суттю, мотивами та собою ж. Не ходити по колу. Не закривати очі. Не відвертатися від, а дивитися у вічі. Аналізувати, аналізувати і ще раз аналізувати - себе із постійним питанням чому.  Хм.. Це може стати хорошою звичкою, а з часом може й точкою перелому... 

   Так, свята повні надій, прагнень, тепла та мрій - це прекрасний період. Та чи не краще зустріти його здоровим у непрямому сенсі слова? Чи не краще збагнути, прийняти і діяти, а не ховатися та ходити по колу?  Чи не краще бути собою - справжнім. 

   Краще. Це в суті людини, тому рано чи пізно питання постануть, а відчуття виявиться у формі необхідності до іншого. Нехай цей прекрасний період, який вже літає у повітрі, не буде просто черговим святом із надлишком та самообманом, втечею - черговою. Нехай це буде щось більше, глибше і вже точно кардинально інше... Цілісне і якісне. Щасливе і справжнє. 

Різне...

   «Я сподіваюся». Ще Сенека сказав цю фразу, яка є справжньою істиною для багатьох. Адже суть в тому, що абсолютного спокою, комфорту, щастя не існує. Найважчі моменти ідуть паралелньо із хвилинами радості та приємними відкриттями, найбільший досвід ти отримуєш у найжорстокішій боротьбі. Найбільші зміни відбуваються після найбільших потрясінь. Шукати спокою це те саме, що займатися свідомим самообманом. Його нема. Він може бути тільки у твоєму сприйнятті. У тобі. А зовнішній світ його не дасть. Саме тому ніхто нікому нічого не винен, саме тому можна розраховувати лише на себе. Саме тому треба приймати, сподіватися і при цьому діяти.

******************************************************************************

   Я думаю, що кожна людина певною мірою діє інтуїтивно, і доволі часто. А вже згодом приходить таке бажане усвідомлення. І коли це стається, то вимальовується точка незворотності – по-іншому вже не буде. Все ітиме своїм ходом відповідно до осмисленого усвідомлення «Що?» і «Навіщо?», ходом, який був на рівні підсвідомості, а тапер став явним.  І найважче дочекатися цієї  «явності». Бо її настання зрештою визначається готовністю прийняти всю повноту самого себе і глобальності завдань, які можуть постати.

    Чому саме цим? Бо за прийняттям прихована величезна відповідальність. По суті воно показує, в чому ж полягає твоє призначення, якою має бути кінцева мета. І якщо ти отримав можливість зрозуміти, в чому твоя найвища сутність, то шляхів до відступу нема, оправдання не дозволені. Починається новий етап – конкретні дії та боротьба. Боротьба за себе, за право жити відповідно до свого Я і свого потенціалу, за кінцеву ціль, ще далеку, але вже окреслену. З ким іде ця боротьба? З собою, лише з собою. Напевно все життя – це одна велика і суцільна боротьба…  з собою. І важливо це зрозуміти, прийняти, щоб підготуватися хоча б морально, адже будь-які інші види підготовки тут неприйнятні.
 
    Проте напевне існує й інший шлях… І мабуть він таки легший, принаймні на перших етапах, бо пропонує відповіді набагато швидше. Звичайно, якість цих відповідей дуже сумнівна. Простіший шлях показує дорогу, яка здається більше гарантійною, яка показує перспективу і не змушує проводити довгі години у самоаналізі та роздумах. І на який час така політика підходить, навіть оправдовує себе, бо приносить короткочасне полегшення. Та чи надовго? Для людини думаючої, відповідальної за своє життя це не вихід. Адже зрештою ти можеш опинитися біля розбитого корита, тільки коритом виявиться твоє ж існування як індивіда на землі. Такий шлях означає бути не собою, а продуктом чиїхось думок, бажань, трендів та сучасності. А це не завжди істина в останній інстанції, та й  найчастіше не істина взагалі. І біль розчарування може бути надзвичайно сильним.  При цьому найбільшим ворогом чи найжорстокішим суддею виявиться час, бо він біжить, не зважаючи на наш стан чи реалії. Він безкомпромісний. І усвідомлення факту втрати цього найбільшого золота і ресурсу, яким повною мірою ніколи не зможеш заволодіти, відверто лякає. Після такого потрібна справді велика мужність на відвертий діалог і, знову ж таки, прийняття. Себе – неідеального, загубленого і в кінцевому випадку знайденого. Мужність рухатися вперед вже іншою, не протоптаною дорогою. І навіть така глибина думки та розуміння ситуації не гарантує 100% наявність відповідей на всі питання. Ти все ще знаходишся у зоні ризику. Питання лише одне – прийняти цей ризик чи залишитися в стані інертності?

    Ризики потрібно приймати. І можливо вони означатимуть відмову від чогось дуже принадного. Але в цьому і є суть цілісності – в здатності казати «Ні» та відчувати, де «Так» не є лише набором звуків, а дійсно виявляє твоє прагнення або ж навіть необхідність. Цілісність – ось винагорода, отримана за змагання, поразки, здобутий довід та бачення.

******************************************************************************

   Я починаю розумію, чому лише одиниці стають «обраними» чи не такими, як усі. Бо це насправді велика праця – перш за все, внутрішня. Набагато простіше не шукати, не думати. Діяти, але не по-іншому, по-шаблонному. Набагато простіше бути простим у сприйнятті інших. І це компроміс, який можна зрозуміти. Але який тотально не підходить мені. Я допускаю компроміси, але не із собою. Бо такого роду речі ведуть до смерті, не фізичної, але точно внутрішньої.

******************************************************************************

    Людина – ось найбільша необхідність. І якщо Ніцше казав, що «Людина – це те, що треба подолати», то напевне мав на увазі усю ту дріб’язковість, з якою ми стикаємося, усі упередження, оправдання, мізерність та компомісність, які наче навмисне постійно супроводжує кожного. Ні, не можна допустити компромісів, а тим більше - мізерності. Адже їх і так надто багато навколо. Це переворот. Внутрішній переворот. 

******************************************************************************

   Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це була б рожева утопія. 

******************************************************************************

   Як важливо давати шанс… Щоб отримати колись його самому. Все повертається. Думки трансформуються, відчуття стають явними. Давайте - і отримаєте. Вірте - і повірять. Дійте - і за вами підуть. Шанс для себе, інших і світу.  

спроба відповісти

    Піднімаю очі до неба… Людино, ти відчуваєш цю мить? Навіщо усі чудеса світу, якщо це прекрасне небо є в кожному дні, в тобі, в цій миті. Чому завжди розмінюємося на далекі закордони, забуваючи про «своє одне неповториме», про рідне і таке до болю знайоме та необхідне. Чому?  Чому не даєш собі жити вже… тут і зараз? Чому насмілюєшся думати, що в тебе попереду безмежність? Чи маєш десь таку проштамповану гарантію? Чому не можеш радіти малому, а коли отримуєш щось більше, то і того не здатна оцінити? Чому забуваєш про головне, натомість колекціонуєш другорядне, матеріальне? Чому боїшся сказати собі правду, яка вже давно на умі? Чому прагнеш визнання серед людей, які самі того ж шукають? Чому не можеш сама визнати себе, прийняти, цінувати і присвятити своє Я цінності та істині? Чому?... 

   Чому у тобі такий нерозгадайни космос, в якому можна загубитися? Чому усе настільки конфліктно? Чому не можеш знайти гармонії? Чому найпростіше і найприродніше є найскладнішим? Чому ти як Людина, як особистість, як індивідуальність є однією великою складністю? Спроба відповісти... зрозуміти... осягнути...

   І ця спроба таки веде до бажаного результату, адже не зважаючи на всі питання, розпрямляєш крила і починаєш відчувати смак буття. Іншої форми його, окрім такої вільної, потужної та справжньої вже не може бути. Більше не буде компромісів із собою, що наражає на виклики і дає тотальну свободу одночасно. Більше не буде страху, бо не потрібні гарантії. Більше не буде самовпевненості та зневіри, бо нема надпереоцінювання себе. Більше не буде так. Буде ще складніше…спочатку. Але єдиноправельний шлях був обраний інтуїтивно і лише зараз усвідомлений як такий. Іншого більше не буде. 

    Є лише один шлях до себе. І що найпарадоксальніше – він лежить через себе самого. Пошук себе через усвідомлення, роздуми та аналіз.  Після цього починається вдосконалення, впровадження. Починається дія. Дія, яка визначена якістю. Дія, яка вимагає результату – якісного. Дія, яка викликана поривом душі та необхідністю. Якісною.

    А що за цим? А що ще там, за поверхнею видимого?....

Не знаю достеменно… Дослідження себе, осмислення себе через себе, інших, через світ… Цікава та захоплююча подорож… Критично важлива і неймовірно складна. Шлях до себе істинної і від себе шаблонної. Пошук відповідей та постановка нових питань.  

   Мабуть це і є щастя. Ще ледь відчутне і тривке, але вже усвідомлене і справжнє. А далі - відсутність гарантій, але життєво важлива присутність себе. Людини.