Різне...

   «Я сподіваюся». Ще Сенека сказав цю фразу, яка є справжньою істиною для багатьох. Адже суть в тому, що абсолютного спокою, комфорту, щастя не існує. Найважчі моменти ідуть паралелньо із хвилинами радості та приємними відкриттями, найбільший досвід ти отримуєш у найжорстокішій боротьбі. Найбільші зміни відбуваються після найбільших потрясінь. Шукати спокою це те саме, що займатися свідомим самообманом. Його нема. Він може бути тільки у твоєму сприйнятті. У тобі. А зовнішній світ його не дасть. Саме тому ніхто нікому нічого не винен, саме тому можна розраховувати лише на себе. Саме тому треба приймати, сподіватися і при цьому діяти.

******************************************************************************

   Я думаю, що кожна людина певною мірою діє інтуїтивно, і доволі часто. А вже згодом приходить таке бажане усвідомлення. І коли це стається, то вимальовується точка незворотності – по-іншому вже не буде. Все ітиме своїм ходом відповідно до осмисленого усвідомлення «Що?» і «Навіщо?», ходом, який був на рівні підсвідомості, а тапер став явним.  І найважче дочекатися цієї  «явності». Бо її настання зрештою визначається готовністю прийняти всю повноту самого себе і глобальності завдань, які можуть постати.

    Чому саме цим? Бо за прийняттям прихована величезна відповідальність. По суті воно показує, в чому ж полягає твоє призначення, якою має бути кінцева мета. І якщо ти отримав можливість зрозуміти, в чому твоя найвища сутність, то шляхів до відступу нема, оправдання не дозволені. Починається новий етап – конкретні дії та боротьба. Боротьба за себе, за право жити відповідно до свого Я і свого потенціалу, за кінцеву ціль, ще далеку, але вже окреслену. З ким іде ця боротьба? З собою, лише з собою. Напевно все життя – це одна велика і суцільна боротьба…  з собою. І важливо це зрозуміти, прийняти, щоб підготуватися хоча б морально, адже будь-які інші види підготовки тут неприйнятні.
 
    Проте напевне існує й інший шлях… І мабуть він таки легший, принаймні на перших етапах, бо пропонує відповіді набагато швидше. Звичайно, якість цих відповідей дуже сумнівна. Простіший шлях показує дорогу, яка здається більше гарантійною, яка показує перспективу і не змушує проводити довгі години у самоаналізі та роздумах. І на який час така політика підходить, навіть оправдовує себе, бо приносить короткочасне полегшення. Та чи надовго? Для людини думаючої, відповідальної за своє життя це не вихід. Адже зрештою ти можеш опинитися біля розбитого корита, тільки коритом виявиться твоє ж існування як індивіда на землі. Такий шлях означає бути не собою, а продуктом чиїхось думок, бажань, трендів та сучасності. А це не завжди істина в останній інстанції, та й  найчастіше не істина взагалі. І біль розчарування може бути надзвичайно сильним.  При цьому найбільшим ворогом чи найжорстокішим суддею виявиться час, бо він біжить, не зважаючи на наш стан чи реалії. Він безкомпромісний. І усвідомлення факту втрати цього найбільшого золота і ресурсу, яким повною мірою ніколи не зможеш заволодіти, відверто лякає. Після такого потрібна справді велика мужність на відвертий діалог і, знову ж таки, прийняття. Себе – неідеального, загубленого і в кінцевому випадку знайденого. Мужність рухатися вперед вже іншою, не протоптаною дорогою. І навіть така глибина думки та розуміння ситуації не гарантує 100% наявність відповідей на всі питання. Ти все ще знаходишся у зоні ризику. Питання лише одне – прийняти цей ризик чи залишитися в стані інертності?

    Ризики потрібно приймати. І можливо вони означатимуть відмову від чогось дуже принадного. Але в цьому і є суть цілісності – в здатності казати «Ні» та відчувати, де «Так» не є лише набором звуків, а дійсно виявляє твоє прагнення або ж навіть необхідність. Цілісність – ось винагорода, отримана за змагання, поразки, здобутий довід та бачення.

******************************************************************************

   Я починаю розумію, чому лише одиниці стають «обраними» чи не такими, як усі. Бо це насправді велика праця – перш за все, внутрішня. Набагато простіше не шукати, не думати. Діяти, але не по-іншому, по-шаблонному. Набагато простіше бути простим у сприйнятті інших. І це компроміс, який можна зрозуміти. Але який тотально не підходить мені. Я допускаю компроміси, але не із собою. Бо такого роду речі ведуть до смерті, не фізичної, але точно внутрішньої.

******************************************************************************

    Людина – ось найбільша необхідність. І якщо Ніцше казав, що «Людина – це те, що треба подолати», то напевне мав на увазі усю ту дріб’язковість, з якою ми стикаємося, усі упередження, оправдання, мізерність та компомісність, які наче навмисне постійно супроводжує кожного. Ні, не можна допустити компромісів, а тим більше - мізерності. Адже їх і так надто багато навколо. Це переворот. Внутрішній переворот. 

******************************************************************************

   Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це була б рожева утопія. 

******************************************************************************

   Як важливо давати шанс… Щоб отримати колись його самому. Все повертається. Думки трансформуються, відчуття стають явними. Давайте - і отримаєте. Вірте - і повірять. Дійте - і за вами підуть. Шанс для себе, інших і світу.