Бачити у людині щось більше

Віра дає сили. Коли у Тебе вірять – це дає сили…

Часто задумуюся, що власне можуть знати про нас інші? Адже стільки всього в людині відбувається кожного дня, стільки бурь та емоцій, які розширюють горизонти, провокують шукати нові рішення, пропонують нелегкі шляхи та вимагають мужності.

У кожного свій особливий  і незбагненний шлях. У кожного своя причина і свій наслідок. Але кожному потрібна віра, підтримка.

Це не просто похвала чи приписування лаврів. Це можливість як побачити у людині щось більше, ніж є зараз, так і донести це до неї. У щоденному вихорі подій ми забуваємо за себе, губимося і шукаємо щось невідоме. Знову і знову наштовхуємося на нерозуміння, натомість так цінуємо щирість, любов, справжність. І тому важливо, щоб часом хтось показав альтернативу – навіть у надії. 

Ми всі надто заклопотані для гарних жестів, глибоких слів чи часу для одне одного. Але ми можемо принаймні давати сили у вірі, давати шанс у такий спосіб, демонструючи, що разом можна бути по-іншому.

Ми надто заклопотані, щоб думати про інших чи вірити у когось, крім себе, на жаль… Але нам точно потрібно, щоб вірили у нас. Тому важливо вірити першими…

надумалося...

  Людина завжди піддаватиметься різним впливам, тенденціям, авторитетам. Потім намагатиметься зрівноважити це все в собі. І так знову і знову, рік у рік… Мабуть із цього складається історія людства -  із намагання подолати невідомість, яка незмінно стоїть перед нами.

  Мабуть пройде ще багато часу, багато чого винайдуть, придумають, змінять, раціоналізують. Прогрес думки, життя, роботи ітиме впевнено вперед, проте  завжди будуть ті, хто казатиме, що все насправді регрес і ми обманюємо себе.

   Пройде ще багато часу, протягом якого людина буде далі усвідомлювати себе і зростатиме у цьому усвідомленні. Вона шукатиме шляхи для реалізації свої свободи і вирішуватиме свої екзистенціальні проблеми.

  В душі ітиме боротьба, яка пропонуватиме нові вирішення, шляхи, механізми. Вона розвиватиме думку, розкриватиме нові рівні розвитку.

  Мабуть світ теж тяжіє до більшого самоусвідомлення – процес, тривалістю у роки, покоління, епохи… Все начебто повторюється на трохи іншому, більшому рівні складності, в якому людина продовжує пошук – знову і знову, для того, щоб забезпечити і досягнути цей рівень складності.

   Яка ж роль в цьому глобально-світовому, життєвому процесі відведена людині? 

Роль, яка поєднує безліч всього в собі: спроби і помилки, віра у свої ідеали і слідування їм, джерело любові та підтримки для інших, незалежне мислення і сумнів як плати за це мислення, болі і усмішоки, віри та зневіри. У людини насправді багатогранність, що з’єднується воєдино, творячи цілісність.

  У людини в її ролі є ще одне важливе завдання – пізнати мудрість життя, прийняти невизначеність, рухатися маленькими кроками до мети.

  Крихта у світі. Мить у часовому масштабі історії – але скільки сенсу в середині, скільки переживань, думок, прагнень і пошуку?!

  Масштаб цього всесвіту – внутрішнього – вражає. Ми ж зусиллям намагаємося перенести його в реальність.

   У нас безліч різних завдань, ролей, які об’єднані в Людині. Успішні чи неуспішні – головне, щоб вони відбулися і мали чистий намір у собі. Адже кожне зусилля для чогось здійснюється, а значить – воно потрібне. 

як життя нас вчить

   Мабуть життя людини  - це свого роду боротьба за себе. І тут мається на увазі не якийсь необґрунтований індивідуалізм чи крайні його прояви. Адже правдиво сказав Гете, що людина усвідомлює себе в собі, а пізнає - у світі. Тому відмежовуватися не можна і треба. А от шукати себе – мабуть таки варто…

   Для того, щоб говорти щось подібне, є достатньо прикладів у житті. Отак от.

  Мій Тато  - по професії фізик. Життя закинуло його у бізнес, де власне пройшов весь найпродуктивніший період. Проте за два роки до смерті він активно почав займатися… дизайном. Для цього пішов на курси, вивчав комп’ютер. Тоді вдома ми якось не надавали цьому великого значення – захоплення.

 Проте з часом стало очевидним, що це його. Бо почали з’являтися чудові дизайни приміщень, просторів, інше… Він створював їх для рідних – часто просто так, щоб щось «своє» віддати оточенню…  Він був прекрасним у прагненні творити, у цьому сміливому пошуці вже у доволі зрілому  віці. І зараз жаль, що такий продуктивний період тривав лише два роки, а потім різко обірвався. Але з іншої сторони ті роки можна трактувати і як урок іншим, і як велику мужність, і як велику радість…

   Ще одна не менш важлива особистість: мій Дідусь – людина, яка все життя працювала на заводі, технічна робота. Проте його завжди можна було віднести до розряду «активістів, комсомольців». І от у свої 60 із маленьким хвостиком він… почав фотографувати! І це немовірна радість спостерігати, як він на ПЛІВКОВИЙ фотоапарат робить знимки, без яких вже не обходяться сімейні події, роздає їх згодом усім. Хобі? Можливо. Але це точно та справа, яка розкрила нові ресурси і дає багато тепла, любові іншим… Тепер усі члени родини дарують йому альбоми та фото реквізити J І це теж урок  - любові, дії, пошуку, підтримки одне одного…

   Дивно, як, здавалося б, в абсурдниз спробах і діях розкривається Людина. Розкривається по-іншому.

   Мабуть у кожного в житті є такі приклади… І це прекрасно. Вони доводять, що пошуки потрібні і немарні. Важливо рухатися – помаленьку, у гармонії із собою і світом, але рухатися. Важливо посилати питання до себе – і відповіді будуть.

:)

НЕкомфортні рішення

  Про що важливо сказати сьогодні? Не знаю…

   Якщо відверто,  то протягом дня було багато думок про … комфорт. Що мається на увазі?

Як часто ми приймає малокомфортні нам рішення? Мабуть частіше уникаємо. Звикнувши до усталеного режиму, звичного стану, типової ситуації, так важко вийти за рамки і спробувати по-іншому. При цьому, коли зрештою наважуєшся, то виявляється, що це був найлогічніший крок.

   І от некомфортне рішення прийняте. Відчуття полегшення і навіть свободи огортає тебе… Чому ж тоді було стільки спротиву? Адже те, що сприяє рішучості, цілісності, має бути природнім та потрібним, а не відкиненим…  

   Мабуть така людська природа. І можливо це навіть до певної межі правильно – тоді рішення, які пройшли детальний аналіз, будуть більш виважені. Але можна сказати напевне, що часом цей «створений комфорт» важливо таки відкидати, розуміючи усі наслідки після.

   Нехай, що зміниться? Все основне зі мною… І це таки так. Як і те, що я все більше починаю розуміти слова Сковороди «Світ ловив мене і не спіймав»… Це власне ж про некомфортні рішення. В той час, коли все навколо прагне до усталеності та пропонує саме стабільність, тобі заманулося по-іншому… І це по-іншому насправді відповідно до твого внутрішнього світу, твоєї суті, твого Я.

   Тому можливо у некомфортних рішеннях взагалі набагато більше правди і комфорту як такого, ніж ми звикли думати…

   Сьогодні знову і знову багато думок… Проте вони якось магічно влягаються в голові у цю вечірню пору,коли сонце заходить за горизонт, а небо стає спокійним і чистим. І дуже хочеться насолодитися цим спокоєм, передавши частинку його оточенню, іншим… щоб завтра знову і знову приймати «некомфортні», але потрібні рішення.

п.с. ... і все частіше думаю про Філософа, якого "не спіймав світ". 

http://incognita.day.kiev.ua/filosof-yakogo-ne-spijmav-svit.html

"То - шлях правдивий..."

Як неймовірно точно може передати вірш переживання, суть, життя…

   «Крізь сотні сумнівів я йду до Тебе, добро і правдо віку»…

   Сумнів… Безперервний сумнів  -це мабуть те, що характеризує процес пошуку, коли кожна наступна ситуація, опція намагається довести щось протилежне, інше, не таке, як ти обдумував до… Проте незважаючи на усі сумніви іти потрібно, потрібно приймати рішення і діяти. В іншому випадку рішення все одно приймаються, питання лише ким?

   «Моя душа, запрагла неба, всерозкриленна, держить путь на стовпи веселого вогню, що осіяний одним Твоїм бажанням – аж туди, де не ступали ще людські сліди…»

   Душа. Це так прекрасно відчувати у собі ці душевні пульсування, особливо у хвилини цілісності, коли начебто осягаєш усіх відповідей, знаєш, куди, для чого, навіщо?  Душа – фантастична річ, бо поєднує в собі стільки всього непоєднуваного… І саме так і має бути, бо ця різнобарвність визначає глибину пізнання… Звичайно, непросто в цьому розібратися, але мабуть це ціна мудрості. Саме мудрості як способу життя.

   «…аж за смертельні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні горі, ні біди…». Дерзання, сумнів, а сумнів спричинений пошуком… Людина прагне до відповідей – і це так природньо… Вона їх не знаходить – одразу, або знаходить частково. І це те, що треба прийняти… Але помимо усіх дерзань душа, її внутрішній голос показує, що крок потрібно зробити. Мабуть у напрямку, який більше резонує…

   І зрештою людина наважується. Вона наважується, покладаючись на голос, який зрештою стає єдиною опорою… Він сатє силою в людині – силою у собі.

   «… і врочить порив: не спиняйся, йди»… Не спиняйся, не спиняйся, не можна зупинятися, адеж стільки сумнівів вже подолано! Стільки сил докладено, стільки переговорів – з  собою – відбулося… Стільки всього в одній душі, яка така багатогранна, незбагнена і безмежна…

   Сумніви не покидають. Вони мабуть ніколи і не покинуть. Проте є щось більше…

   «То -  шлях правдивий. Ти  - його предтеча»…

   Той шлях правдивий – відчуття, що ВІН ПРАВДИВИЙ додає сил. Це лише відчуття, не розраховане математично, не підкріплене теоремами… Воно основане на…чому? На собі, на внутрішній суті себе…

   «То - шлях правдивий… Я йду до тебе… крізь сотні сумнівів…»

І так було і буде завжди для багатьох минулих і майбутніх. Проте йти потрібно. До себе йти потрібно. 

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні хлані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

(с) Василь Стус, чиї вірші - це справжня філософія життя

"Твої" люди

   Один день із життя. Наче звичний день. Проте ні… Він починається із вже доволі звичного приїзду в рідне місто. Ранкового приїзду, коли довколишні пейзажі ще окутані ніччю та темнотою… Із вагонів на перон «висипаються» сонні пасажири… Все начебто як завжди. Але незовсім…

   Далі вже львівські вулички із тією ж львівською бруківкою. В далині видніється освітлений готичний собор, і в цю ще нічну пору його величність вражає, підживлюючи внутрішнє пранення Неба… свого Неба.

  Перші маршрутки з першими пасажирами. Все знайоме і дороге. Ось рідний будинок, знайомі стіни. Наче звичайний день починається… Проте таки не звичайний.

  Попереду зустріч із дорогими людьми, із найріднішими друзями, з якими можна говорити довго, про різне, про цінне. Можна говорити про проблеми і радості, про бажане і очікуване, омріяне. Можна говорити про себе – відверто і не маскуючись.

   Але основне навіть не ці розмови, не ти і прагнення наговоритися чи виговоритися. Ні. Основне – це той стан, вир, хвиля щастя і радості, яка окутує тебе, коли чуєш про кардинальні, щасливі зміни у житті цих найрідніших. Коли розумієш, наскільки вони прекрасні у  своїх життєвих доланнях, прагненнях і хвилюванні. Вони прекрасні у своєму щасті. І вся твоя суть прагне розділити цю радість сповна, хоч і слова видаються надто мізерними, щоб передати справжні почуття. Передати глибину вдячності за щирість, любов і правдивість…

   Ось двоє такий дорогих сидять навпроти тебе. Щасливі, усміхнені, справжні. Часом у чомусь непевні, та й багато ще попереду. Але це такі ТВОЇ люди, чиє життя насправді велика частинка тебе. І вже від одного цього факту усмішка з’являється на обличчі, а в душі спокій…

   Таких «твоїх» людей насправді дуже мало… Та й мабуть їх і не може бути багато… У цьому цінність і правда. Саме тому так важливо вміти їх любити, вміти будувати відносити і створювати потік, синергію РАЗОМ. Не забувати і не нехтувати. Творити спільне щастя миті, годин, днів…життя.

   Це праця. Вкотре повертаюся до відчування того, яка ж це праця!!!

Лише один день із життя… І, здавалося б, звичайний  - без надвражень, феєрверків чи ще чогось… Але він все таки особливий, бо у ньому були ті, які навчили ЛЮБИТИ, ТВОРИТИ, ЦІНУВАТИ.

   Дякую ВАМ.

Знову думки... про ЖИТТЯ

   В якийсь момент ти просто до глибини душі починаєш відчувати, як стоїш на краю прірви. Точніше стоїть твоє маленьке «я». Натомість десь позаду, за плечима є щось більше за тебе, яке ніколи не дасть впасти у цю прірву. Не дасть переступити через все набуте, пережите, обдумане і трансформоване в ідеали…

   Десь позаду завжди є тінь справжнього тебе, який пробивається рано чи пізно назовні, не залишаючи вибору. І тут потрібно лише звикнути до цієї висоти. Навчитися бачити щось більше за свій страх. Зневажити всі голосні фрази в собі та амбіції, часто вирощені самозакоханістю та оточенням. Бути поза межами світу, який споживає і лише цим і живе, при цьому залишатися його частиною, зберегти мінімально необхідну дозу інструменталізму, щоб вижити, адаптувати і все таки діяти по-іншому. Діяти по-іншому, демонструючи зміну, якість ... дію.

   Свідомість викохує і сприймає цього справжнього тебе. Вона мов ставить його на ноги через осмислення і відчування. А нова глибина пізнання поглиблює відчування світу навколо.

   Тоді починається інший етап – здобування сил у собі, лише в собі. Це тотальна війна мізерності, яка прагне поскаржитися, відчути себе потрібною чи ще безліч проявів необхідності когось, чогось і для чогось. Проте по мірі здобування цієї сили покладатися на себе відкривається джерело енергії, любові для інших. Починається віддача, бо рівень свідомості показує, що за поверхнею видимого є щось більше, ніж я,моє життя, мій світ, мої бажання…

   Що таке твої бажання, коли таких як ти мільйони і мільярди? Що таке твоє життя, коли воно в масштабі історії лише жменька кількох років, коли цей свій існує набагато довше?

   Приходить зневаження того, чим так важить загал… Ні, мова не про те, що життя не має цінності. Воно має цінність. Але цінність як зусилля, як пізнання, як намагання бути кращим, ніж ти є, намагання віддавати більше, а не акумулювати все для себе і в собі… Воно має значення як цінності і їх дотримання, як любов, як віра… Воно має значення, коли ти відкриваєш себе і нарешті створюєш інші речі відповідно до усього зібраного в собі…

Життя – це щось набагато більше, ніж ми можемо осягнути… Проте ми можемо це відчути.