Прагнути гарантії

На мене дивилася Людина,  яка прагнула гарантій.

Не здатність прийняти рішення, відповідальність за рішення, змушувала шукати рішучості, відповіді, виходу у комусь – в даному випадку у мені.

Я ж розгублено дивилася, не до кінця ще розуміючи ситуацію. Адже у мене не було гарантій! У мене не було нічого конретного, щоб обіцяти і дати.

У мені була праця і ще більша праця попереду. У мені зростали щоденні виклики, бурі та прагнення бути кращою. Цей нелегкий процес обігу усіх цих явищ та понять вже сповна відчула на собі, навіть приймала його, розуміючи усю важливість та довготривалість, які потрібні.

Натомість навпроти, ніби нагадуючи про все, що я вже подолала чи думала, що подолала, стояла ще незрілість, нерозуміння себе і всього, що відбувається.

Наскільки абсурдною була ситуація насправді: від мене вимагали того, чого у мене не було, але що я для когось втілювала. Чому?

Невже тому, що лише пройшовши усі етапи пошуку, сумніву та невизначеності, можна втілити у собі щось більше… Проте лише одиниці знають ціну цьому – ціну такої праці…

У мене були два шляхи: відчути себе кращою, щось пообіцяти, сказати, "піднятися" над ситацію - начебто, адже насправді це було б падіння… Або ж бути відвертою ( з собою і Людиною, яка довірилася мені), чітко розуміти, що криється за цією ситуацією – і не маніпулювати!

А за нею, за ситуацією ЛЮДИНА – яка ще так глибоко не усвідомила себе, що прагне в будь-який спосіб отримати гарантію на визначення, на причетність, на себе! Вона, швидше за все, у якийсь із способів її знайде, але це будуть лише короткотривала пауза та обманний спокій. Бо вже завтра доведеться платити – працею, собою, часом, життям – своїм життям, яке надто цінне і коротке.  Начебто будучи живучою, щасливою, прийнятою, Людина залишається самотньою і неприйнятою собою… 

Я б могла щось пояснювати – але чи готова почути мої пояснення?

Я могла б… але промовчу, бо головна розмова ще попереду!

... мить усвідомлення відповідальності когось за своє життя і своєї відповідальності за те, що кажеш, робиш, який посил даєш іншим… Тому поки промовчу, не будучи готовою працювати ще із такими матеріами.

Не дивися на мене, не сьогодні. І, мабуть, не завтра. Тобі просто треба наважитися, поринути у ті емоції, які зараз, щоб «випливти» іншою. Страшно? Звичайно. Але це не смертельно – навпаки: життєво, потрібно. Це воно – Твоє спасіння! І воно лише в Тобі.

А усі гарантії – міф…

у кожного своє життєве море...

1 рік АБО "трохи про своє..." :)

До річниці одруження

Завтра буде 1 рік.

Завтра наче настане якийсь рубіж -  у думці, у часі, в майбутньому.

Не те, щоб щось глобально зміниться чи вже змінилося, зовсім ні. Але МИ будемо вже один рік.

Ніхто не каже, що вссе просто і легко — завжди є багато чого, що потрібно переболіти, розв’язати в собі, а тим більше, коли вас двоє.

Не можна сказати, що це як якась рожева мрія, що відбулася -  такі глобальні речі смішно і соромно зводити до банальності.  Бо той рік був, є працею — над собою, над відносинами, над співжиттям.

Не можна сказати: "Моя свобода закінчилася". Той, хто думає, що його свобода у шлюбі закінчується, ніколи її не мав. В даному випадку не про свободу ходити усюди і робити, що хочу — це не свобода, це обдурювання себе собою ж.

Не можна сказати, що сумно не було. Але сум на двох зовсім інший...  Той сум теж якось магічно допомагав зростати.

Натомість.

Створення цінності. Підмога.  Світло одне одного.  Прагнення бути. Часом дитячість, зрештою - можливість бути дітьми та щирі усмішки. 

Розуміння, що ніхто нікому до кінця не належить, бо є щось більше, ніж прагнення володіти. У  цьому світі двох насправді стільки сенсів!!!

І з ними треба розбиратися все життя - урок тривалістю у життя.

А ще можливість вчитися тому, чого нам так не вистачає — довіри. Бо відкритися повністю — це потребує сили. Прийняти повністю — це теж виклик. Почути і збагнути — неймовірна праця.   І може, саме через ці речі люди “шукають” усе життя...  Бо в якийсь момент треба зробити на крок більше, на зусилля більше, на прагнення більше.... Треба почати із себе. В той час, як в тобі завжди голосно говорить власне Я.

Завтра буде 1 рік.  Скільки тих років? А яка різниця... Ми завжди думаємо “скільки”, а мали б думати “як”... дозволимо собі цю розкіш? :)

Завтра буде 1 рік. Дякую… 

На межі

У мені знову відбулося падіння. Із п’єдисталу впало «моє життя-мій світ-мій, моя, моє…».

Десь там, далеко, були втрати, які  зараз чомусь так голосно говорили у мені. Наче у дзеркалі, у мені зростав біль, який насправді був десь поза мною. Чи можна зрештою відчувати біль поза собою? Сьогодні здавалося, що таки можна…

Сьогодні знову впало щось, що завжди існувало як начебто більше за мене – а, здавалося б, що останніх подій було достатньо для того, щоб змінитися, оновитися, щоб стати іншою, кращою, але не глухою, сліпою…

Не достаньо…  У мені теж своя система, яка чинить опір – частково для співжиття із світом, мабуть. Тому часом задумуюся, чому ми настільки дивуємося опору державного апарату як системи, коли натомість самі такі майстерні у питання опору всьому і багато чому… Але не про це…

Завжди настільки комфортно було залишатися у логіці «я» і «мій світ». А тут раптом зовнішні обставити занурюють мене у купу інших світів та контекстів, які теж прагнуть свого вираження. Можливо, сьогодні, вони мають бути почуті?

Я гарячково аналізую, чому людина настільки занурена в себе і настільки прагне комфортної гарантії? Де межа між власним життям і суспільним поступом, між солідарністю та індивідуалізмом? Для мене раптом усе трагічне, що відбувається, видається саме тим найлогічнішим, що могло статитися – заклик до зростання, до людяності, хай навіть у такій формі?

Натомість десь у мені зростає заклик до більшої солідарності, до більшої праці. До більшої мовчанки та суму, щоб збагнути зрештою усю мою глухоту та пустослів’я!

У мені зростає заклик  та запит до мене – ЗМІНА, ПРАЦЯ і ще раз ПРАЦЯ… щоб почати із себе! Так, може бути гнів на когось, щось, чиїсь вчинки та їх наслідки – але мені завжди залишатиметься одне: необхідність почати із себе через зміну і працю, зміну і працю...

Ти  не знала цього раніше? Смішно! То, може, почуй нарешті, зрозумій, що то основа всього! Адже якщо раптом, отак свідомо кожен… почне із себе? На рівні свого впливу, але із бажанням бути по-іншому… Бо чомусь же дано мені, тобі, нам цей дар ЖИТИ, який варто цінити лише за ту легкість, з якою його можна втратити, а легкість ця незбагненна та проста… Мить -  і все, фініш…

Сьогодні, ще поки що, а може, все ще у мені… падіння – падіння когось, чогось, винних і правих, голосів і визначень. У мені біль, сум… Але там, в середині, не зважаючи ні на що, залишається щось неймовірно людське, що змушує завтра таки подумати про мій світ, про життя і мою роль. Я буду усміхатися, рухатися далі – але на межі балансу і хаосу, де баланс як реальність, яка наче сила тяжіння настановляє на простоту існування, щоб світ таки був, а хаос як беліч контекстів та вимірів, інших людей, суспільства, країни, світу, які таки витягують мене з мого індивідуалізму… І я приймаю цей дивний баланс чи то -  його межу – тонку, але таку потрібну!

Завтра чогось черговий раз буде не достатньо, але я таки починатиму із себе – знову і знову, щоб робити трохи більше… Рухатимуть на межі і відчуватиму її із кожним кроком...

КОЛИ СУМНІВ

Гарячково закушую губу – може такий вийде весь внутрішній конфлікт?

Банальність ситуації у тому, що сумнів, саме сумнів завжди начебто руйнує усі основи основ… І при цьому він має бути, як стимул, як пошук істини, як підтвердження…

У хаотичній спробі щось пояснити запитую себе: «Що його причина?»

Не знаю… Можливо, світ вкотре не підтверджує мою модель? Можливо, мені вкотре треба щось доводити – часом навіть собі? Можливо, мій аргумент до світу надто мізерний?

Не знаю… Лише відчуваю, як сумнів ЖИВЕ! Він є. Він претендує на керівництво, маніпуляцію, занепад – на ключову роль. І що мені зробити, щоб зрештою викорінити?

А може, прийняти. Отак раптом прийняти … сумнів. Він є, має право бути. Завжди був, часом навіть прияв зростанню. То нехай собі БУДЕ… 

В якийсь момент виникає паралель – я стою навпроти свого… сумніву… У цьому втілюються обличчя безлічі друзів, знайомих, експертів та світил. Обличчя світу. І я маю наважити підняти очі, глянути впритул на це обличчя – і відчути: у мені є сили, щоб дивитися…

 Після миті спостерігання одне за одним (сумнів теж спостерігає за мною, очікуючи…) розумію навіть більше – не все так страшно. Відвертий погляд – чи може таке лякати?

Згодом я наважую подати руку йому, тому ж сумніву!

Він іде мені на зустріч, ми стаємо одним цілим – і раптом величина пізнання досягає межі. На цьому етапі. Якесь гармонійне доповнення одне одного відбулося. Воно було на часі. 

Хвилину тому кожен із нас щось зміг – подолати, збагнути, віддати… БУТИ.

Не боятися. Більше не боятися. Я більше не боюся… і не боятимуся.

Я сумніватимуся, напевне проходитиму через стан сумніву. АЛЕ вже іншою…

Мій рівень пізнання не дасть скотитися знову  у логіку «у мені все помилкове»… навпаки – подібний провокатор ставатиме все меншим і меншим. Натомість мій велет духу зростатиме.. 

А поки що… вірю.

Нестримно вірити у ЩОСЬ.  Усією суттю прагнути КУДИСЬ.

В якийсь момент  опиняєшся біля величезної кількості невизначених понять "щось" і "кудись", які підкріпленні прагненням. Але що далі?

А далі точка, в якій «кипіння» як необхідність почути одне конкретне «навіщо» більше не покидає.

Навіщо?

Коли кажу собі «вірю», що за цим? Вірю чому? Бо немає більше у що вірити? Бо хочеться надмірно визначити себе рамками, які зможу пояснити іншим? Бо надто складно залишатися не пояснюваною…? НАВІЩО? Навіщо…вірю?

Пронизує страх – невже чергове прагнення перестрахуватися від відсутності гарантій.

Тобто питання насправді в тому, наскільки дана внутрішня віра істинна. Чи можу жити нею?

Не знаю, а тим більше не знаю, як її визначити чи то перевірити на істинність… Я НЕ ЗНАЮ.

Дайте мені якийсь інструмент, комп’ютер, техніку, лакмусовий папірець! Дайте щось, що визначить мою віру, її межу, її суть та істину… Дайте щось, що визначить мене!!!

Дайте… але проблема в тому, що подібного інструменту, механізму немає.

Я одно у цій вірі, з нею і в ній, як і вона в мені.

Ми приглядаємося одне до одного, намагаючись зрозуміти, хто є хто.

Підозра, сумнів, біль… І так по колу, так знову і знову…

АЛЕ. Ми не відпускаємо одне одного. Навпаки – міцно тримаємося одне за одного і живемо одне одним. ДОКИ?

Або ж черговий раз ЧОМУ? 

Не знаю. Але дозволі собі трохи більше довіритися цій вірі.

Може, саме цього мені і не вистачає – довіри у вірі. Може, саме це стане фінальною краплею. Може…  

А поки що… вірю.

Бути далеко...

Бути далеко одне від одного. Друзі, начебто. Хороші знайомі. АЛЕ.

В одному приміщення, звичайна розмова. АЛЕ.

…

Між нами була неймовірна відстань – не фізична, відстань у думці.

Можна було ще гратися у раціоналізацію і пояснення, але навіщо?

В якийсь момент я наважилася думати, що ми навіть маємо якесь право одне на одного…

І попалася. Зараз мова ішла про абсолютно різні буття, які співставлялися лише на рівні загальних розмов…

Людина навпроти хотіла бути по-іншому - бути у своїй шкарлупі. Бути у своєму світі. Бути – але як?

Обурення, у мене ж в душі зростало обурення. Та, яку завжди вважала чимось більшим, раптом виявилася «закостеніла» у логіці «демонстрації комусь», пояснення чогось собі, що насправді було маскуванням суті. Ми говорила про щось не те.

Доцільно сказати все як є?  Мене б зараз не почули – а я не знала, як сказати.

Ми гралися у раціоналізацію, наче вправляючи свою майстерність у чомусь неймовірно важливому для життя. А суть?

Вкотре відчула свою мізерність – зрештою, відчувала її кожного дня у різних ситуаціях.

АЛЕ. Зараз все відчувалося по-іншому.

Відчувалася якась втрата, яку повернути не могла. Після неї щось зміниться. Вже у наступну мить щось зміниться. Зараз відчувала напевно, що щось «вмерло» – що саме?

Мабуть, ілюзія прагнення. Людина насправді не прагнула – усвідомлено, і саме в цьому була проблема. Я ж думала, що моє трактування того, що відбувається, претендує на істину. Та чи так це…

Усмішка… Мені вкотре доведеться зрозуміти, що кожен таки має право на свою гарантію.

Часто від самого себе, але чомусь і таке є. Значить, на певному етапі воно потрібне…

Тому сьогодні я слухатиму більше… Може, таки щось почую? 

про Людей

Спочатку була довгоочікувана зустріч з Людиною, з якою просто було про що поговорити. Бути, думати, ділитися, сулахати і чути  - це було настільки просто, по-справжньому, що іншої цінності, окрім слова і присутності, не могло і бути…

Потім із тим, у кому завжди бачила ЩОСЬ БІЛЬШЕ. Наразі говорило ще щось менше і комфортніше – поки що. Балансування на межі не викликало надмірного подиву – мабуть, є причини – поки що. Більшість усіх причин в голові і лише там. Але навіть для цього елементарного факту потрібен час.  Тому вкотре ловила себе на думці, що очікую такого часу для цієї Людини – тоді мова ітиме про зовсім іншу цінність.  Тоді будемо зовсім інші МИ.

Далі – чергове падіння, безсилля… Сум. Це вже я, знову і знову у своєму доланні власних меж, їх визначенні та осмисленні. Цьому немає крапки, навпаки – у цьому наче заховано вічний двигун! Я ж із вже більшим рівнем осмислення можу лише усміхнено спостерігати за процесом і знати: і це мине. Або залишиться на гранично допустимому рівні, бо… це життя. Так-так, це воно, життя, яке не дає нам втрати остаточного зв’язку із ним… У ньому своє тяжіння…

Згодом ще одна зустріч, чергова, але вражаюча  - з тим, у кого завжди вірила – і людина таки ПРОЯВИЛАСЯ. У кожному таки є оце «щось більше» – лише б шанс. Лише б в інших вистачило мудрості та віри, щоб рано чи пізно побачити. А якщо не побачать, то втратять лише вони…

 Всією глибиною душі розумію, яке щастя  - можливо, неусвідомлене – для цієї людини, що шанс БУВ. Щоб була вона – ЛЮДИНА.

У вирі всього прожитого, відчутого нестримно прагнути миті тишу – щоб подумати, усвідомити, збагнути глибину цього головного і найпрекраснішого провокатора… цього життя.

… Можуть бути чергові зустрічі… Можуть бути чергові падіння та сумніви…  Але оці маленькі зростання становлять основу – світу, нас і тієї маленької людини у нас, яка завжди прагне БУТИ.