Внутрішній конфлікт

У кожній людині свій конфлікт. Ми то поринаємо у нього, то вириваємося. У намаганні знайти себе та суть губимося, бо гарячково думаємо, що знайшовши відповіді, все стане ясно...  І мабуть маємо на такі пастки думки право. Але ДОКИ?

 Де межа цієї конфліктності, яка проявляється у невідповідності сказаного і зробленого, подуманого, у нездатності бути відвертим чи переступити через думку інших, навіть якщо вона не має логіки, але має статус. Конфліктність у бажанні відповідати – часто не знаємо до кінця, чому саме, але життєво критично, щоб відповідність БУЛА. Чому життєво критично – невідомо. Так треба. Начебто все інше не має ніякого сенсу.

 Далі більше. Конфлік сприяє підміні понять – жонглюємо словами, поясненнями і визначення. Здатність бачити це, розуміти і усвідомлено змінювати хоча б  щось втрачається. Навіщо? Адже часто конфліктність оточення настільки нормальна і звичайна, що розв’язувати її у собі здається абсурдом. Кому потрібне зовнішнє протистояння, якщо достатньо вже внутрішнього….

 І ми живемо. Навіть нормально, якось зростаємо, щось собі доводимо. Що зрештою доводимо, кому?  Звідки береться оце бажання  - довести?

 Чи може бути так, що через неможливість розв’язати свій конфлікт, ми прагнемо довести свою здатність принаймні ДО ЧОГОСЬ в інший спосіб – здобуваючи те, що дає підтвердження «Я нормальний. Хороший»? Перетворюючи думку інших на хибний інструмент пояснення та доведення начебто комусь, але насправді СОБІ, втрачаємо час, сили, енергію… Ми доводимо, доводимо, поки не настає кртичний момент і потрібно признатися собі, що то БУЛО? Потрібно назвати речі своїми іменами.

 І раптом конфлікт стає абсолютно явним. Навіть трохи страшно. Бо часу втрачено ж достатньо. Хоч мабуть то й не була втрата. Просто потрібність – у такий спосіб відбувається становлення.

   Доросли. Доросли до суті. І виявляється,  що розв’язати конфлікт сповна насправді дуже важко та й чи реально взагалі? Як тільки ми починаємо його розв’язувати – механічно, начебто правильно і начебто із хорошими намірами – він поглиблюється…

 Чому поглиблюється? Просто він частина нас. Він частина цього світу, в якому все одна система. Саме тому у кожному із нас є щось від доброчинця, вбивці, рятівника чи злочинця… Все у нас. І конфлікт теж. Він настільки органічний, що вимагає органіки постійно… Він вимагає простого прийняття.

 «Я такий, яким є…». І все. Більше нічого НЕ ПОТРІБНО. Трансформація відбувається сама собою – у зростанні, в усвідомленні себе, в прагненні порівнювати себе лише із собою вчорашнім, в бажанні працювати над собою ще більше.

 Конфлікт є у кожному з нас. І не один. Вони завжди будуть. Але у них наше зростання. І єдине, що потрібно  - почати думати над ними швидше, поставивши собі питання «А що є моїм конфліктом зараз?»… Почати… щоб зрештою назвати речі СВОЇМИ іменами.

Один рік

Як багато може статися за рік. Здавалося б, лише один рік із багатьох інших. Проте…

 За один рік можна втратити, знайти, стати на певний грунт та багато чого зрозуміти – в собі. Можна  боятися або ж усвідомити, що страх це нормально і його варто долати. Можна продовжувати сумніватися або ж прийняти кожен сумнів як зону росту, пошуку, суті. Можна злитися на себе, порівнювати із чимось чи кимось і бути незадоволеним. Або почути десь далеко здавлений голос, який прагне просто ЖИТИ – не так, по-іншому, мабуть нешаблонно і можливо це й до кращого.

За один рік можна зруйнувати і знову щось збувати. Можна досягнути чогось або ж втрати усе. Але в будь-якому випадку це буде УРОК.

 Втрати ЩО? Досягнути НАВІЩО? Формування відповідей часто в процесі. Натомість все найголовніше завжди із нами. Так воно і є – все у нас, від нас і через нас.  І цю відповідальність часто теж приймаємо надто довго – роками чи більше…

Можна сумуватися, бо черговий раз щось не вдалося. Або вже тут і зараз повернути обличчя до сонця, яке в цю мить близиться до заходу, і побачити одне із чудес світу… І бути від цього щасливим. Скажите – наївно? Ні, просто тепло, від променів…  Це факт -  природній, простий, але часто непомічений.

Можна скаржитися або ж нарешті зрозуміти, що те, на що часто скаржимося, згодом будемо пригадувати із сумом, ностальгіємо, болем втрати і радістю… Можна НЕ цінувати – у потрібний момент. Або ж почати цінувати, коли той же момент пройшов і пропонується щось інше. Можна бути у постійній гонці за чимось, але ЧИМ?

Можна… це теж можна за рік або менше… Але чомусь саме зараз, за кілька днів до нового року все стає явним, очевидним і логічним… Саме зараз хочеться зупинитися. І мабуть таки треба… бо насправді сталося багато – можливо неявного, прихованого від когось, але СТАЛОСЯ, ВІДБУЛОСЯ… І тут можна бути із собою відвертим, не пояснюючи нікому, натомість приймаючи для себе.

 

 Багато сталося чи могло статися… Але набагато більше – різного – ще попереду. І головні події розгортатимуться саме десь в середині, глибоко і таємно... Саме там найбільші питання, виклики та пошуки... Усе там - і для роботи з цим ВСІМ потрібні роки, а можливо менше?.. Можливо...

 

Попереду ще один такий чи інший рік... Один із або ж кардинально відмінний. Байдуже. Важливо те, що його якість визначатиметься тим, що вже є ТАМ (в душі, в блиску очей, в усмішці, яка з'являється, коли ніхто не бачить, в думці та пориві) і що рано чи пізно отримає продовження...

 

:)

 

 

Розуміти без слів

Дивитися в очі людини і бачити у них прагнення жити краще. Відчувати, як всієї душею ця людина бажає щось змінити. При цьому є усвідомлення, що навколо невідомість і коли кінець – питання. Невизначеність, відсутність гарантість та конкретики. Типовий стан. Принаймні сьогодні. 

Проте якщо копнути глибше  і подивитися на це по-іншому.

Прагнути жити краще – задля дітей, себе. Можливо егоїстично. А можливо найбільша ЛЮДСЬКА потреба. Для того, щоб творити, для того, щоб відчувати себе не гвинтиком, а важливим учасником життя. Для багатьох інших причин, які є природніми, потрібними  і важливими.

Змінити. Знаючи, що це не панацея. Бо завтра прийдеться працювати на цю зміну, чекаючи результатів. Знаючи, що ефект буде не одразу. Знаючи усю ціну. І при цьому приймаючи її.

Знати і насправді не знати нічого – ось єдина можлива реальність.

Дні, коли загострюються вади і проявляються чесноти. В дні, коли організація, співпраця досягають піку. В дні, коли конфліктність та заперечення однієї ситуації іншою посилаюється. В дні, коли навколо надмірна концентрація інформація, а хтось все одно перебуває у вакуумі чи не отримує правди. В такі дні життя проявляється у всій своїй суті.

В дні, коли стільки конфлікті – зовнішніх та внутрішніх – і при цьому такий прояв суті.

В такі дні можна багато чого побачити по-іншому. Якісний скачок? Трансформація? Нова реальність?  Можливо… Але правда в тому, що саме в такі дні, такий час можна побачити в очах людини щось ІНШЕ. Незбагненне. Глибоке. Щире. Чесне.

Дивитися в очі людини і розуміти БЕЗ СЛІВ… Що ще має значення? 

Сьогодні про… ДОВІРУ

Розумні мислителі цього століття скажуть – важливий актив. Без довіри немає розвитку, без неї немає людських відносин. Без довіри маємо те, що маємо. Без неї ми перетворюємося на циніків.

Так, ми люди, ми робимо помилки, знову і знову, розуміючи усю банальність та все таки часто нездатність вчитися на цих, своїх помилках.

Ми плутаємося у власній логіці і часто не чуємо себе, кажучи при цьому, що це важливо, що це основне. Ми не довіряємо – навіть собі… То як можна довіряти комусь?

«Варто думати про себе – гарантія краще, ніж що-небуть абстрактне та нечітке». І програємо.

Так, ми можемо програти, коли довіримося. Проте це так відносно. І вже напевно втратимо більше, якщо відвернемося.

Ми можемо стояти осторонь, упустивши момент.  Або ж подумати «Нехай, що зрештою втрачати мені? Є ІНШІ, хто зробить». Тільки ХТО ті абстрактні ІНШІ.

Ми багато чого можемо. І колись ТАКИ ЗМОЖЕМО. Проте… КОЛИ?

Ми дуже різні і ми лише люди зі своїми тараканами, прагненнями,болями і втратами. Але нас поєднує набагато більше – перш за все, гідність і прагнення, щоб довіряли нам. То може варто довіритися першими? Ми очікуємо – від інших. Ми порівнюємо себе з тими ж іншими – а з собою вчорашнім, сьогоднішнім? Ми надто мало робимо. Бо не віримо – і так ламаємося.

А суть у тому, що життя пройде. І це простий факт. Може навіть швидше, ніж ми того очікуємо. Усе пройде. Сьогоднішній день буде історією – глобальною, локальною. Після нас будуть ті ж самі ІНШІ, які житимуть своїми викликами, переживаючи свої драми та виклики часу. Буде ще багато всього.

Але важливо БУТИ тут і зараз. Важливо таки довіритися – спочатку собі у своєму рішенні, а потім таким самим ІНШИМ, які насправді дуже важлива частинка ТЕБЕ. 

...

Втекти від думки

Втомилася від Вас. Відчуваю, як Ви стає більшими, масштабнішими за мене. У намаганні досягнути вершини  і суті гарячково аналізую та безперевно думаю. Ви – моє зростання і моє падіння.

Я втомилася… Якби можна було взяти відпускту від Вас, думок? Отак просто не блукати у темноті цих матерій в пошуках світла, яке стане виходом…

Можливо відпустити? Але розумію, що у кожній із Вас є та необхідність моменту, яка змушує рухатися далі…

Ви завжди зі мною. Наче сторожі. Наче судді та вчителі. Ви вимагає уваги до себе – абсолютної та повної, не питаючи мене, чи я до цього готова… А я не готова!!! Я все ще у процес,і і цей дивний спорт «включеності безперервної» кожного разу все міцніше натягує жили… Я Є!!! і так буде, бо по-іншому не зможу -  розумію і приймаю це.

Проте втома як запорука процесу не покидає…

Я дивлюся на сонце  і дивуюся безтурботності його променів, легкості та теплоті… Мабуть саме цього мені зараз так не вистачає… Я б хотіла стати отим променем, роль якого настільки визначена, що вже не треба думати, куди рухатися і що робити кожного дня. Він творить на рівні свого впливу – даного природою. І я творю… через мислення, яке саме сьогодні стало однією великою втомою…

Я втомилася і хотіла б втекти… Проте це лише миттєвий порив. Завтра я знову буду прагнути зростати із Вами, повертатися до Вас, щоб зрозуміти. Експериментувати та випробовувати – в першу чергу, себе через Вас.

А сьогодні я дозволю собі невелику втечу… у спокій думки чи від неї…  Пробачте за цю хвилинну слабкість, а можливо найбільшу потребу.

Мислю, отже, існую…

Якби мислення людини вимірювалося статистичними методами, то людину не назвали б мислячою. Мартін Гайдеггер

нарізки із різного...

-А мрія у Вас є?

- Мрія… була. Але я її вбив своєю слабкодухістю. Звучить дивно? Таке можливо в ту хвилину, коли сумнів таки бере гору, коли ідеш вже усталеним маршрутом і приймаєш гарантійну логіку.  Коли здаєшся.  Я здався – і цим вбив будь-які мрії.

*** 

Щоб знайти, потрібно організовувати себе постійно і цілеспрямовано. Процес вимагає тотальної зібраності та роботи у кожному поточному моменті. Що маю на увазі під словом «робота»? Це не обов’язково якась фізична праця чи щось подібне. Робота у сенсі аналізу думок, робота як розуміння своїх сильних та слабких сторін і відповідна дія для покращення. Це теж праця. Найчастіше вона стає великим викликом, бо чомусь наївно думаємо, що маємо багато часу. Проте це самообман. Ніхто цього не знає. А розпорошуємося так, ніби маємо десь писану гарантію на вічність. Наївні… Але так часто прекрасні у цій наївності.

***

Ні, не зламаюсь, не відступлюсь, не побоюсь вперед іти

Можливо гірко помилюсь, та лиш туди, я прагну лиш туди

Що там далекий горизонт показує лиш віддаля?

Я йду, я буду, я знайду... Без вороття, без вороття.

*** 

Коли я говорю «покладатися на себе», то маю на увазі, що ти не очікуєш похвали, підбадьорювання, дії від когось. Ти думаєш в напрямку «що можу зробити я – тут і зараз. Своїми силами». Думає, дієш, шукаєш. Вчишся зрештою. 

*** 

Коли тобі немає чого приховувати від себе, ти швидше приймаєш рішення. Продуктивність думки, а відповідно і дії зростає у кілька разів. Іде розвиток, який ти сам і спричиняєш. Треба себе виховувати цьому дусі, бо за період життя нам насаджують багато шаблонів, стандартів – часто абсурдних. Знову ж таки – знадобляться сили, щоб проаналізувати ці стандарти, виробити свої оцінки та усвідомити правдивість, усвідомити, чи підходять вони тобі. Як із ними працювати? Наші ментальні моделі потребують усвідомлення і роботи. Тоді, долаючи їх, розмова, діалог із собою стають більш усвідомленими, ціліснішими і якіснішими. Оце вже дорога до відкритості із собою, до відвертості.   

***

Я тут залишу щось цінніше за біль, за віру, за життя...

Момент істини або процес в людині

Момент усвідомлення істини. У кожного у свій час. У кожного через долання своїх перешкод. У своєму сумніві та становлення через той же сумнів людина зростає, долає, досягає зрештою, і при цьому часом таки продовжує сумніватися.

Безперервні монологічні діалоги, складнощі все нового рівня, як і питання все з більшими викликами. Така реальність пропонує показати усю свою беззахисність. Вона вимагає відкритості у її повній непевності щодо можливих наслідків чи переживань. При цьому одним із явно сформованих викликів стає якість твого мислення. Адже  більша відкритість передбачає більше інформації та контекстів. Безперервний аналіз як запорука руху вперед штовхає до поглибленої роботи над собою, навіть у думках і перш за все у них.

Одночасно десь глибоко в тобі зароджується спокій. Його форма зовсім інша, адже поява спокою як факту не відкидає провокацій, питань, аналізу та крайності.  Навпаки – вони є запорукою зростання та пізнання.

Проте його характер інший. У ньому є мудрість та здатність аналізувати, систематизувати проблему, піднявшись над нею самою.

У цьому спокої є велика доля прийняття – світу, себе, внутрішньої нестабільності та зовнішніх обставин. І в прийняття немає сліпого підпорядкування. Натомість є кращий аналіз, більш свідомі висновки та якісна дія з повною відповідальністю в собі.  Відчуваєте різницю у словах – прийняття і підпорядкування, як органіка і механіка відповідно?!

А далі, що далі? Праця – щоденна, кропітка та детальна праця над собою. Це наче відточування майстерності, тільки ця майстерність стосується життя у всіх його проявах. Далі – існуючі сумніви, проте вони вже спираються на виведені висновки.  Далі – необхідність пристосовувати усе набуте до реалій. В іншому випадку це проста демагогія.

Попереду та ж відкритість людини як цілісної системи, яка здатна із обраною відкритістю працювати, і та ж часта закритість світу у відповідь. Проте тимчасового характеру.

Завжди будуть ті, хто казатимуть, що в цих рядках надто багато філософії. І можна буде довго раціоналізувати на цю тему. Проте смисли, контексти, думки – важливі. А людині у цій важливості відведена вирішальна роль.