Напередодні свята...

   Усі в очікуванні - свята. Хтось відпочинку та короткого спокою, затишку та щастя. У кожного свої мотиви та мотивація. Але суть одна - чекання іншого, нового, хвилюючого... Чогось. Що це? Чому потрібне? Чому очікування так загострюється саме в такий період? Чому? Адже це свого роду показник нездоровості. Бо - відпочивати від чого? Чи тікати від чого? З однієї сторони це небезпечний період підміни понять. Шукати спокою,значить, жити весь час у стані протилежному, не своєму і не такому. Втома від чого? Від твого життя, яке є значною частиною тебе, тобою по суті. Духовний чи моральний занепад - від чого? Де була помилка, похибка, самообман? 

     І людина гарячково намагається виправити факт чи то  - наслідок, "не докопуючись" до суті. Далі  - проблема залишається, подразник продовжує домінування з короткими паузами, які, знову ж таки,  є лише тимчасовим затишшям. Жаль, якщо таки перед бурею... 

  То що насправді є твоє життя? Що насправді формує твоє сприйняття, думки, тебе? Що лижить в основі тієї чи іншої дії? Що? 

   Мабуть перед початком нового року варто таки спробувати дати собі відповіді на ці важливі питання, якщо таких відповідей ще нема. Може це й страшно, і вже напевно це ризик та вихід з комфортної зони. Але це вже точно не замилювання зору собі ж, не обман та маніпуляція - собою ж. Це кардинально інший підхід, кардинально інший розвиток подій. Це крок на зустріч істині, а, отже, і собі.

   

   Не варто шукати спокою, чекати канікул чи відпусток. Бо це більше схоже на втечу, як не дивно - від себе. Варто розібратися із суттю, мотивами та собою ж. Не ходити по колу. Не закривати очі. Не відвертатися від, а дивитися у вічі. Аналізувати, аналізувати і ще раз аналізувати - себе із постійним питанням чому.  Хм.. Це може стати хорошою звичкою, а з часом може й точкою перелому... 

   Так, свята повні надій, прагнень, тепла та мрій - це прекрасний період. Та чи не краще зустріти його здоровим у непрямому сенсі слова? Чи не краще збагнути, прийняти і діяти, а не ховатися та ходити по колу?  Чи не краще бути собою - справжнім. 

   Краще. Це в суті людини, тому рано чи пізно питання постануть, а відчуття виявиться у формі необхідності до іншого. Нехай цей прекрасний період, який вже літає у повітрі, не буде просто черговим святом із надлишком та самообманом, втечею - черговою. Нехай це буде щось більше, глибше і вже точно кардинально інше... Цілісне і якісне. Щасливе і справжнє. 

Різне...

   «Я сподіваюся». Ще Сенека сказав цю фразу, яка є справжньою істиною для багатьох. Адже суть в тому, що абсолютного спокою, комфорту, щастя не існує. Найважчі моменти ідуть паралелньо із хвилинами радості та приємними відкриттями, найбільший досвід ти отримуєш у найжорстокішій боротьбі. Найбільші зміни відбуваються після найбільших потрясінь. Шукати спокою це те саме, що займатися свідомим самообманом. Його нема. Він може бути тільки у твоєму сприйнятті. У тобі. А зовнішній світ його не дасть. Саме тому ніхто нікому нічого не винен, саме тому можна розраховувати лише на себе. Саме тому треба приймати, сподіватися і при цьому діяти.

******************************************************************************

   Я думаю, що кожна людина певною мірою діє інтуїтивно, і доволі часто. А вже згодом приходить таке бажане усвідомлення. І коли це стається, то вимальовується точка незворотності – по-іншому вже не буде. Все ітиме своїм ходом відповідно до осмисленого усвідомлення «Що?» і «Навіщо?», ходом, який був на рівні підсвідомості, а тапер став явним.  І найважче дочекатися цієї  «явності». Бо її настання зрештою визначається готовністю прийняти всю повноту самого себе і глобальності завдань, які можуть постати.

    Чому саме цим? Бо за прийняттям прихована величезна відповідальність. По суті воно показує, в чому ж полягає твоє призначення, якою має бути кінцева мета. І якщо ти отримав можливість зрозуміти, в чому твоя найвища сутність, то шляхів до відступу нема, оправдання не дозволені. Починається новий етап – конкретні дії та боротьба. Боротьба за себе, за право жити відповідно до свого Я і свого потенціалу, за кінцеву ціль, ще далеку, але вже окреслену. З ким іде ця боротьба? З собою, лише з собою. Напевно все життя – це одна велика і суцільна боротьба…  з собою. І важливо це зрозуміти, прийняти, щоб підготуватися хоча б морально, адже будь-які інші види підготовки тут неприйнятні.
 
    Проте напевне існує й інший шлях… І мабуть він таки легший, принаймні на перших етапах, бо пропонує відповіді набагато швидше. Звичайно, якість цих відповідей дуже сумнівна. Простіший шлях показує дорогу, яка здається більше гарантійною, яка показує перспективу і не змушує проводити довгі години у самоаналізі та роздумах. І на який час така політика підходить, навіть оправдовує себе, бо приносить короткочасне полегшення. Та чи надовго? Для людини думаючої, відповідальної за своє життя це не вихід. Адже зрештою ти можеш опинитися біля розбитого корита, тільки коритом виявиться твоє ж існування як індивіда на землі. Такий шлях означає бути не собою, а продуктом чиїхось думок, бажань, трендів та сучасності. А це не завжди істина в останній інстанції, та й  найчастіше не істина взагалі. І біль розчарування може бути надзвичайно сильним.  При цьому найбільшим ворогом чи найжорстокішим суддею виявиться час, бо він біжить, не зважаючи на наш стан чи реалії. Він безкомпромісний. І усвідомлення факту втрати цього найбільшого золота і ресурсу, яким повною мірою ніколи не зможеш заволодіти, відверто лякає. Після такого потрібна справді велика мужність на відвертий діалог і, знову ж таки, прийняття. Себе – неідеального, загубленого і в кінцевому випадку знайденого. Мужність рухатися вперед вже іншою, не протоптаною дорогою. І навіть така глибина думки та розуміння ситуації не гарантує 100% наявність відповідей на всі питання. Ти все ще знаходишся у зоні ризику. Питання лише одне – прийняти цей ризик чи залишитися в стані інертності?

    Ризики потрібно приймати. І можливо вони означатимуть відмову від чогось дуже принадного. Але в цьому і є суть цілісності – в здатності казати «Ні» та відчувати, де «Так» не є лише набором звуків, а дійсно виявляє твоє прагнення або ж навіть необхідність. Цілісність – ось винагорода, отримана за змагання, поразки, здобутий довід та бачення.

******************************************************************************

   Я починаю розумію, чому лише одиниці стають «обраними» чи не такими, як усі. Бо це насправді велика праця – перш за все, внутрішня. Набагато простіше не шукати, не думати. Діяти, але не по-іншому, по-шаблонному. Набагато простіше бути простим у сприйнятті інших. І це компроміс, який можна зрозуміти. Але який тотально не підходить мені. Я допускаю компроміси, але не із собою. Бо такого роду речі ведуть до смерті, не фізичної, але точно внутрішньої.

******************************************************************************

    Людина – ось найбільша необхідність. І якщо Ніцше казав, що «Людина – це те, що треба подолати», то напевне мав на увазі усю ту дріб’язковість, з якою ми стикаємося, усі упередження, оправдання, мізерність та компомісність, які наче навмисне постійно супроводжує кожного. Ні, не можна допустити компромісів, а тим більше - мізерності. Адже їх і так надто багато навколо. Це переворот. Внутрішній переворот. 

******************************************************************************

   Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це була б рожева утопія. 

******************************************************************************

   Як важливо давати шанс… Щоб отримати колись його самому. Все повертається. Думки трансформуються, відчуття стають явними. Давайте - і отримаєте. Вірте - і повірять. Дійте - і за вами підуть. Шанс для себе, інших і світу.  

спроба відповісти

    Піднімаю очі до неба… Людино, ти відчуваєш цю мить? Навіщо усі чудеса світу, якщо це прекрасне небо є в кожному дні, в тобі, в цій миті. Чому завжди розмінюємося на далекі закордони, забуваючи про «своє одне неповториме», про рідне і таке до болю знайоме та необхідне. Чому?  Чому не даєш собі жити вже… тут і зараз? Чому насмілюєшся думати, що в тебе попереду безмежність? Чи маєш десь таку проштамповану гарантію? Чому не можеш радіти малому, а коли отримуєш щось більше, то і того не здатна оцінити? Чому забуваєш про головне, натомість колекціонуєш другорядне, матеріальне? Чому боїшся сказати собі правду, яка вже давно на умі? Чому прагнеш визнання серед людей, які самі того ж шукають? Чому не можеш сама визнати себе, прийняти, цінувати і присвятити своє Я цінності та істині? Чому?... 

   Чому у тобі такий нерозгадайни космос, в якому можна загубитися? Чому усе настільки конфліктно? Чому не можеш знайти гармонії? Чому найпростіше і найприродніше є найскладнішим? Чому ти як Людина, як особистість, як індивідуальність є однією великою складністю? Спроба відповісти... зрозуміти... осягнути...

   І ця спроба таки веде до бажаного результату, адже не зважаючи на всі питання, розпрямляєш крила і починаєш відчувати смак буття. Іншої форми його, окрім такої вільної, потужної та справжньої вже не може бути. Більше не буде компромісів із собою, що наражає на виклики і дає тотальну свободу одночасно. Більше не буде страху, бо не потрібні гарантії. Більше не буде самовпевненості та зневіри, бо нема надпереоцінювання себе. Більше не буде так. Буде ще складніше…спочатку. Але єдиноправельний шлях був обраний інтуїтивно і лише зараз усвідомлений як такий. Іншого більше не буде. 

    Є лише один шлях до себе. І що найпарадоксальніше – він лежить через себе самого. Пошук себе через усвідомлення, роздуми та аналіз.  Після цього починається вдосконалення, впровадження. Починається дія. Дія, яка визначена якістю. Дія, яка вимагає результату – якісного. Дія, яка викликана поривом душі та необхідністю. Якісною.

    А що за цим? А що ще там, за поверхнею видимого?....

Не знаю достеменно… Дослідження себе, осмислення себе через себе, інших, через світ… Цікава та захоплююча подорож… Критично важлива і неймовірно складна. Шлях до себе істинної і від себе шаблонної. Пошук відповідей та постановка нових питань.  

   Мабуть це і є щастя. Ще ледь відчутне і тривке, але вже усвідомлене і справжнє. А далі - відсутність гарантій, але життєво важлива присутність себе. Людини. 

різні реальності

   Метро. 18.00 Година-пік, коли кожен намагається обігнати сусіда у нестримному бажанні якнайшвидше потрапити додому, наче у затишну гавань, і сховатися там аж до ще далекого завтра. Всі кудись поспішають. Так, усі, крім юного Скрипаля, який граєш Шопена тут, у переході... Для нього час зупинився. Для нього поспіх та метушня оточуючих визначаються лише масштабом логіки. Бо на рівні сприйняття все далеке, буденне, суворе і непотрібне. В цей вечір, такий схожий на сотні інших вечорі, які він вже прожив, уся його суть була в музиці, в такій самотній мелодії Шопена.

   Чи здогадувалися перехожі, що за музика лунала? Мабуть ні, бо могли здогадуватися лише про новий магазин, про який на стіні повідомляло велике оголошення, стимулюючи купівельний інтерес. Не до Шопена… І не до Скрипаля… Лише поодинокі постаті таки зупинялися, щоб кинути чи то копійчину, чи то випадково знайдену в кишені та помнуту гривню.  Тут був зовсім інший масштаб логіки – життєвої, суворої, часом примітивної, але 100% домінуючої.

   І може якась тендітна душа жалібно усміхнеться, жаліючи талант. Але Скрипалю ця жалість не була потрібна. Хоч він і стояв тут частково із корисливою метою, у звуках Шопена втілювалася вся форма його самореалізації. Інших вимірів не було, як і інших варіантів розвитку. І в такий спосіб він був успішний, можливо навіть більш успішний від тисячі перехожих, які іноді скупо поглядали у його сторону.  Він же всім своїм видом – гордим і натхненним – кричуще демонстрував, що є інша реальність – не споживацька, не така, не матеріальна. Він, сам того не усвідомлюючи, кидав виклик звичним стандартам, виклик будням та посередності. І нехай сьогодні весь світ його не розумів, іншого шляху не було. І це вже оберталося викликом для нього, давно прийнятим  і визначеним.

    Метро, Шопен і скрипка… Скільки часу він вже грав? Не знав напевне. Але велика кількість дрібних та пожмаканих купюр у футлярі інструменту свідчили, що таки довго. А ще показували інше – комусь ця музика таки була потрібна, хтось теж відчував глибинність людського існування і протесту проти реальності та буденності, хтось теж був готовий приймати виклики. Хтось теж цінував, як і Скрипаль…

    Хм.. дивно, але напевне саме на таких «скрипалях» і тримається явно не «мелодійний» світ. І питання зрештою лише у тому, чи почує кожен із нас свого «скрипаля» в потрібний час і в потрібному місці …

момент...

   Якось, повертаючись додому, вкотре усвідомила, що люблю оцю вечірню частину дня, коли ще не остаточно стемніло, але сонце вже далеко на заході тішить нас останнім промінням денного світла.  В ці миті неймовірно загострюється відчуття всього, що оточує тебе навколо.

    Ось проходять школярі із великими ранцями, повними знань та домашнього завдання. В очах стрибають вогники, які хитро намагаються приховати бажання якомога довше гуляти з товаришами…  Ось діти у пісочниці ліплять палаци, вигляд яких повертає тебе на кілька років назад, у солодке дитинство, безтурботне, гарантійне, батьківське. Але вже в наступну мить ти зустрічаєш обличчя матері, сяюче та щасливе при спостеріганні свого маленького карапуза серед іншої братії. І воно вже наштовхує на зовсім інші роздуми – про майбутнє, про продовження, про маленьке життя, яке може пульсувати і в тобі. Саме в таку пору відчуєш всі барви життя, всі його звуки, що зливаються в одну багатогамну симфонію… І вона наповнює тебе сповна, даруючи винагороду за нелегкі трудові будні.   

   Від такого різнопланового досвіду нестримно повертаєшся в бік сонця, ловиш його промені,  і на обличчі з'являється тиха усмішка спокою та миру. Вся суть твоя у такій хвилині, в такій здатності відчувати себе, людей, життя сповна, без страху і болю. Вся віра твоя у прагненні продовжити цю мить, що,без сумніву, нереально, хоча дуже бажано. Вся істина лише у цьому вечорі і картинках, які пройшли і ще довго проходитимуть перед твоїм поглядом. Ти. Життя. І глобальний світ  в тобі, а ти в ньому. Таке поєднання непоєднуваного породжує конфлікт, адже сонце завжди таки заходить за горизонт і вечірні сутінки огортають все таємничістю та прохолодою. 

   І це вже зовсім інша пора, зовсім інші думки, досвід, пізнання.  Але я все одно люблю вечірню пору з її інтерпретацією реалій та моментами. З дитячим сміхом, школярами, сонячним промінням  та відчуттям, що хоча день і прямує до логічного завершення, ти прожив його, відчув та не згаяв жодного моменту.

Про просте і складне одночасно...:)

   Часом здається, що нам у 21 столітті не вистачає простої віри в Людину. Саме вона є підґрунтям для росту, розвитку, руху в перед. При цьому віри не вистачає як і для оточуючих, так і для  себе самого. І в цілому це досить очікувано, адже життя пропонує безліч шаблонів, якими пронизане людське існування. В потоці такої кількості запропонованих і вже кимось перевірених варіантів справді важко почути свій голос, себе, свою сутність. Розгублено рухаючись по колу, людина не приходить нікуди конкретно і зрештою звикається з цією думкою, з реальністю, приймаючи шаблон. Найчастіше саме такий гарантійний шлях стає прийнятним. Хто винен? Шаблонне суспільство? Ні. Та ж сама Людина. В якої не вистачило наполегливості ставити собі питання та знаходити відповіді. Та ж Людина, яка пішла на компроміс із собою. Та ж Людина, яка перестала прагнути,піддавшись слабостям. Все у Людині – істина і фальш, віра і зневіра. Усе в ній і все на грані.  Як не переступити грань? Вірити в себе. Як не дати іншим її переступити? Наділити цією вірою їх. 

   Ніколи не задумувалися, чому за великими і відомими людьми раніше йшли, йдуть і зараз? Можна взяти безліч прикладів. Це і Ганді, і Мартін Лютер Кінг, і наші українські шістдесятники. Всі вони вірили в одну просту істину – Людину. Вони вірили у її права, гідність, честь. Вони пропагували такі цінності,змушуючи інших пройматися ними. Усі великі лідери вірили в Людину. І цей простий факт визначав усі наступні кроки, дії, а то й долю. Безмежна віра – ознака величі. Але віри здорової, яка основана на чітких принципах, цінностях та узгоджена із зовнішнім та внутрішнім світом. 

   Хтось скаже, що часто підлість та хитрість людей просто призводять до величезних розчарувань і саме тому краще не відкриватися. Можливо. І при цьому вірити треба. Бо в будь-якому випадку страждати від підлості та неправди від інших – вибір за вами. І саме замкнутістю у відповідь, навіть не до цієї Людини, а до інших у формі запобіжного заходу, шкодить лише вам. Людина – це апріорі відкрита система, яка через свою відкритість черпає натхнення, любов, черпає життя. Закриваючись в собі та говорячи про зневіру, ми демонструємо свою слабкість. Так, образили, так, нечесно, боляче..  Але потрібно розуміти, що стоїться за такими діями, і не опускатися до аналогічного рівня. «Я вірю в істину, я продовжую вірити в Людину. Я  прагну чогось вищого, кращого, правдивого» -  тільки такий діалог із собою дає шанс. 

   Такий підхід вимаже величезної внутрішньої свободи, виходу за рамки будь-яких шаблонів, навіть болю. І цілком нормально, що важко зрозуміти, ще важче прийняти, а тим більше – переступити. Але ця здатність є у нас. 

   Сила у Людині, віра у Людині, істина у Людині. Там, десь глибоко в середині цілий світ зі своїми космосами та галактиками. І він відображається… у блиску очей, у словах, в усмішці… Важливо тільки побачити це, побачити навіть трохи більше. Важливо таки повірити у Людину.

без назви

  Вберегти найдорожче часто найскладніше. Тим більше, коли воно є і наче не планує нікуди зникати. Наче… Мозок людини мислить досить гарантійно. Життя ж пропонує виклики, контрасти та нестабільність… І коли раптом втрачаєш цінність, то в душі стається переворот. Як же так? Чому? Нечесно!!! А хто казав, що буде чесно? Ніхто. Насправді нічого не можна вберегти, як нічим і ніким не можна до кінця володіти. Є сьогодні, а завтра наступає лише у наших думках. При цьому у кожного свої цінності, свої скарби…напевне головне, щоб вони були справжніми, істинними… І тут фільтром може бути питання – чи можна замінити цю цінність? Якщо можна, то це не те, чому варто надавати вирішального значення…

  Я втратила одну із найбільших цінностей… і якось за іронією долі втрата стала найбільшим уроком – боротьби, віри, надії, любові. А ще усвідомленням, що насправді має вартість.  І сила усвідомлення допомагає частіше усміхатися, іноді змовчати, просто радіти дню чи сонцю, дитячому сміху чи гарній мелодії в метро… Це усвідомлення навчило «ловити моменти» і любити людей такими, як вони є, бо напевне і мені хотілося б, що мене любили такою – кучерявою і кумедною :) … Навчило мріяти, бо це прекрасно, сильно, радісно.  А ще сподіватися – кращого, гіршого, різного, але сподіватися… В житті важливо завжди сподіватися, висловлюючи це сподівання у вірі, думці, погляді… Цінувати і ще раз цінувати, давати людям шанс, щоб хтось колись і тобі його дав… Вкладати частинку себе, бути собою, чути себе, довіряти собі… Життя прекрасне, навіть якщо ви втрачаєте. Воно прекрасне навіть через біль і часом горе. Воно прекрасне саме через такі контрасти… Інакше це було б рожева утопія.

  У кожного своє життя, своя цінність найбільша і найменша, а ще своя вічність у душі… І головне, щоб все це співпадало і було одним цілим… Життя, як найбільша цінність, і душа із її внутрішнім космосом …