КОЛИ СУМНІВ

Гарячково закушую губу – може такий вийде весь внутрішній конфлікт?

Банальність ситуації у тому, що сумнів, саме сумнів завжди начебто руйнує усі основи основ… І при цьому він має бути, як стимул, як пошук істини, як підтвердження…

У хаотичній спробі щось пояснити запитую себе: «Що його причина?»

Не знаю… Можливо, світ вкотре не підтверджує мою модель? Можливо, мені вкотре треба щось доводити – часом навіть собі? Можливо, мій аргумент до світу надто мізерний?

Не знаю… Лише відчуваю, як сумнів ЖИВЕ! Він є. Він претендує на керівництво, маніпуляцію, занепад – на ключову роль. І що мені зробити, щоб зрештою викорінити?

А може, прийняти. Отак раптом прийняти … сумнів. Він є, має право бути. Завжди був, часом навіть прияв зростанню. То нехай собі БУДЕ… 

В якийсь момент виникає паралель – я стою навпроти свого… сумніву… У цьому втілюються обличчя безлічі друзів, знайомих, експертів та світил. Обличчя світу. І я маю наважити підняти очі, глянути впритул на це обличчя – і відчути: у мені є сили, щоб дивитися…

 Після миті спостерігання одне за одним (сумнів теж спостерігає за мною, очікуючи…) розумію навіть більше – не все так страшно. Відвертий погляд – чи може таке лякати?

Згодом я наважую подати руку йому, тому ж сумніву!

Він іде мені на зустріч, ми стаємо одним цілим – і раптом величина пізнання досягає межі. На цьому етапі. Якесь гармонійне доповнення одне одного відбулося. Воно було на часі. 

Хвилину тому кожен із нас щось зміг – подолати, збагнути, віддати… БУТИ.

Не боятися. Більше не боятися. Я більше не боюся… і не боятимуся.

Я сумніватимуся, напевне проходитиму через стан сумніву. АЛЕ вже іншою…

Мій рівень пізнання не дасть скотитися знову  у логіку «у мені все помилкове»… навпаки – подібний провокатор ставатиме все меншим і меншим. Натомість мій велет духу зростатиме.. 

А поки що… вірю.

Нестримно вірити у ЩОСЬ.  Усією суттю прагнути КУДИСЬ.

В якийсь момент  опиняєшся біля величезної кількості невизначених понять "щось" і "кудись", які підкріпленні прагненням. Але що далі?

А далі точка, в якій «кипіння» як необхідність почути одне конкретне «навіщо» більше не покидає.

Навіщо?

Коли кажу собі «вірю», що за цим? Вірю чому? Бо немає більше у що вірити? Бо хочеться надмірно визначити себе рамками, які зможу пояснити іншим? Бо надто складно залишатися не пояснюваною…? НАВІЩО? Навіщо…вірю?

Пронизує страх – невже чергове прагнення перестрахуватися від відсутності гарантій.

Тобто питання насправді в тому, наскільки дана внутрішня віра істинна. Чи можу жити нею?

Не знаю, а тим більше не знаю, як її визначити чи то перевірити на істинність… Я НЕ ЗНАЮ.

Дайте мені якийсь інструмент, комп’ютер, техніку, лакмусовий папірець! Дайте щось, що визначить мою віру, її межу, її суть та істину… Дайте щось, що визначить мене!!!

Дайте… але проблема в тому, що подібного інструменту, механізму немає.

Я одно у цій вірі, з нею і в ній, як і вона в мені.

Ми приглядаємося одне до одного, намагаючись зрозуміти, хто є хто.

Підозра, сумнів, біль… І так по колу, так знову і знову…

АЛЕ. Ми не відпускаємо одне одного. Навпаки – міцно тримаємося одне за одного і живемо одне одним. ДОКИ?

Або ж черговий раз ЧОМУ? 

Не знаю. Але дозволі собі трохи більше довіритися цій вірі.

Може, саме цього мені і не вистачає – довіри у вірі. Може, саме це стане фінальною краплею. Може…  

А поки що… вірю.

Бути далеко...

Бути далеко одне від одного. Друзі, начебто. Хороші знайомі. АЛЕ.

В одному приміщення, звичайна розмова. АЛЕ.

…

Між нами була неймовірна відстань – не фізична, відстань у думці.

Можна було ще гратися у раціоналізацію і пояснення, але навіщо?

В якийсь момент я наважилася думати, що ми навіть маємо якесь право одне на одного…

І попалася. Зараз мова ішла про абсолютно різні буття, які співставлялися лише на рівні загальних розмов…

Людина навпроти хотіла бути по-іншому - бути у своїй шкарлупі. Бути у своєму світі. Бути – але як?

Обурення, у мене ж в душі зростало обурення. Та, яку завжди вважала чимось більшим, раптом виявилася «закостеніла» у логіці «демонстрації комусь», пояснення чогось собі, що насправді було маскуванням суті. Ми говорила про щось не те.

Доцільно сказати все як є?  Мене б зараз не почули – а я не знала, як сказати.

Ми гралися у раціоналізацію, наче вправляючи свою майстерність у чомусь неймовірно важливому для життя. А суть?

Вкотре відчула свою мізерність – зрештою, відчувала її кожного дня у різних ситуаціях.

АЛЕ. Зараз все відчувалося по-іншому.

Відчувалася якась втрата, яку повернути не могла. Після неї щось зміниться. Вже у наступну мить щось зміниться. Зараз відчувала напевно, що щось «вмерло» – що саме?

Мабуть, ілюзія прагнення. Людина насправді не прагнула – усвідомлено, і саме в цьому була проблема. Я ж думала, що моє трактування того, що відбувається, претендує на істину. Та чи так це…

Усмішка… Мені вкотре доведеться зрозуміти, що кожен таки має право на свою гарантію.

Часто від самого себе, але чомусь і таке є. Значить, на певному етапі воно потрібне…

Тому сьогодні я слухатиму більше… Може, таки щось почую? 

про Людей

Спочатку була довгоочікувана зустріч з Людиною, з якою просто було про що поговорити. Бути, думати, ділитися, сулахати і чути  - це було настільки просто, по-справжньому, що іншої цінності, окрім слова і присутності, не могло і бути…

Потім із тим, у кому завжди бачила ЩОСЬ БІЛЬШЕ. Наразі говорило ще щось менше і комфортніше – поки що. Балансування на межі не викликало надмірного подиву – мабуть, є причини – поки що. Більшість усіх причин в голові і лише там. Але навіть для цього елементарного факту потрібен час.  Тому вкотре ловила себе на думці, що очікую такого часу для цієї Людини – тоді мова ітиме про зовсім іншу цінність.  Тоді будемо зовсім інші МИ.

Далі – чергове падіння, безсилля… Сум. Це вже я, знову і знову у своєму доланні власних меж, їх визначенні та осмисленні. Цьому немає крапки, навпаки – у цьому наче заховано вічний двигун! Я ж із вже більшим рівнем осмислення можу лише усміхнено спостерігати за процесом і знати: і це мине. Або залишиться на гранично допустимому рівні, бо… це життя. Так-так, це воно, життя, яке не дає нам втрати остаточного зв’язку із ним… У ньому своє тяжіння…

Згодом ще одна зустріч, чергова, але вражаюча  - з тим, у кого завжди вірила – і людина таки ПРОЯВИЛАСЯ. У кожному таки є оце «щось більше» – лише б шанс. Лише б в інших вистачило мудрості та віри, щоб рано чи пізно побачити. А якщо не побачать, то втратять лише вони…

 Всією глибиною душі розумію, яке щастя  - можливо, неусвідомлене – для цієї людини, що шанс БУВ. Щоб була вона – ЛЮДИНА.

У вирі всього прожитого, відчутого нестримно прагнути миті тишу – щоб подумати, усвідомити, збагнути глибину цього головного і найпрекраснішого провокатора… цього життя.

… Можуть бути чергові зустрічі… Можуть бути чергові падіння та сумніви…  Але оці маленькі зростання становлять основу – світу, нас і тієї маленької людини у нас, яка завжди прагне БУТИ. 

КОЛИ ГНІТИТЬ ТИША

Тиша. Я заплющую очі… Відмежуватися від неї? А,може, таки почути.

Вона гнітить – і сьогодні я їй це дозволю. Бо насправді причиною такого гніту є лише моя слабкість. 

У своїй слабкості я не готова прийняти тишу як найвищу форму концентрації – часто на собі. 

То й що, скажете Ви? А суть у тому, що… страшно. Моя якість як людини, якість мого життя ставиться під сумнів – чи здатна пройти такий тест?

Перестань – це ж лише… тиша…

Але вона не хоче просто бути тишею. Ні, вона намагається сказати щось більше, щось, що я кожного разу не хочу почути. ЧОМУ?

Десь там, провокатор, мабуть, таки знає відповідь. Він знає – і саме тому протестує проти такого незручного розвитку подій. Навіщо ці зусилля? Все може бути простіше – тобто «простіше» є на кожному кроці. Оглянься!

... А якщо не рятує?

"Простіше"  не рятує – навпаки: задовільнене закостеніння і вмирання.

"ПРОСТІШЕ" НЕ РЯТУЄ!

Я можу відмежуватися – варіант? Ні.

Можу ігнорувати, розуміючи насправді, що ігноруватиму лише себе.

Можу знову обкластися механізмами проведення часу у 21 столітті – зручно, просто, доступно.

АЛЕ… ні.

Цього разу я зберу свою сили у кулак і… почну слухати… 

Дякую

Люди, Вам достатньо  в житті щирості, від якої сльози накочуються на очі?

Вам достатньо глибоких розмов, які змушують ДУМАТИ і відчути…?

Вам достатньо прагнення до себе, пошуку, праці, а не просто РОБОТИ?

Вас не лякає підміна понять, самообман і компроміси? Визначання більшого чи меншого зла, хоча усі менші зола зрештою приводять до більших?

Вам не боляче не давати шасу тим, хто хоче і має право по-іншому або не так як ВИ?

Чи, може, просто страшно дати шанс собі?

Я знаю лише кількох людей, які у вирі нерозуміння чи всезагального розуміння  і всезнання виборють право на свою реальність… Яка насправді набагато реальніша за всі інші реальності. Так, вони сумніваються, вони ставлять багато питань – собі. Але вони Є!

І будуть так, як відчують, так, як прагнуть.

Дякую Вам - тим, хто іде до себе, бо по-іншому не може… 

п.с. музика, що ВІДЧУТИ... більше.

Прохання - пропозиція :)

Вітання...

Цей блог вже давно став спробою донести слово... На його електронних сторінках :) пошук, сумнів, усвідомлення і нерозуміння...

Найчастіше - це різноманітні уривки. Проте серед них є частини того, що я дозволю собі назвати книгою...

Власне вона, книга вже є - сформована, претендуючи на статуст самодостаності... При цьому є розуміння, що потрібне зворотній зв'язок, наскільки ці тексти зрозумілі, потрібні, цінні...

тут не обійтися без Читача :)

Тому запрошую Вас дослідити  літературну спробу на цінність - якщо є час, бажання, то пишість  мені  -  я ж надішлю Вам пдф варіант  книги :)

<уду вдячна за час, зусилля у читанні та зворотній зв'язок :)
Також якщо знайдете таки цінність у прочитаному - можна поділитися із тими, хто, можливо, потребує цього слова... :)

Дякую.

Щиро,
Юля

п.с. найлегший спосіб знайти мене - facebook :)