зрозуміти... ДОЩ?

Зрозуміти дощ. Весь день я намагаюся зрозуміти…ДОЩ.

Банально? Поетично? Смішно?

Можна називати як завгодно. Але насправді доволі життєво…

Чому дощ зрештою? Не лише тому, що сьогодні він увесь день нагадує про себе, що прокинулася під його музику і швидше за все засну під такий же супровід... Зовсім ні.

Просто він, не зважаючи на всі докори, скарги людей і незадоволені погляди ( а сьогодні їх було більш ніж достатньо), завжди буде собою – він завжди буде… ДОЩЕМ.

Усвідомлення цього простого, очевидного факту змусило провести паралель із нашим, людським світом… Виявляється, цей НАШ світ може бути нам набагато ближчий…

Дощ як явище, яке наважуєть бути – людина, як істота, яка так прагне цього буття. Свого буття.  

Тут певний урок – урок того ж наважування, урок самоздійснення, неприйняття, коли одиниці можуть радіти чи сприймати його. І все таки він Є. Він має бути, бо така його роль. Його особлива роль, але така звична, така важлива, часто недооцінена – та чи це основне?..

Весь день я намагаюся зрозуміти дощ… відчуваючи щораз чіткіше, скільки всього можна навчитися через відчування, споглядання та прийняття…

У нас безліч інструментів навколо – лише б бачити…  Лише б дозволити собі «відчувати життя»…

П.с.  сьогодні багато дітей одягли гумовці і, не думаючи довго, перестали обминати калюжі – натомість доволі шумно та рішуче іти на них… насправді кумедний, милий та приємний процес для споглядання… Діти вміють «відчувати життя»… 

 

Відбулося...

Шукати. Губитися. Знаходити і знаходитися. Все так просто, звично. Нічого особливого, але… Ми всю енергію і сили тратимо на пошуки відповідей - найчастіше не на ті питання.

«Хто мені скаже, коли буде СПОКІЙ?»

«Хто мені гарантує, що колись стане ЦІІКВО? Адже життя проходить, а нічого не відбувається».

«Коли все стане … по-іншому?»

З часом…

«Чому б не визнати, що спокою не існує – у звичному його розумінні».

«Чому «цікаво» це обов’язково надзанятість та багато подій чи розваг? Часто менше означає більше».

«Чому «інше» відволікає нас від цієї миті, цього дня, цього рішення, саме таких найрідніших і найближчих?»

І список можна продовжити…

Відбулося….

Відбулося те, що якість питань кардинально міняє логіку, бачення, а відповідно, життя. Вона  змінює Тебе, поступово, глибоко…

Важкість питань лякає – нехай. Відповідей немає – вони з часом будуть. Важливо прийняти як відсутність відповідей, так і їх наявність, можливо суперечливість і неготовність їх почути.

Шукати. Губитися. Знаходити і знаходитися – це нормально. Ненормально керуватися дивною логікою когось, чогось – тільки не суті і по суті. Ненормально надто боятися – так, що статика (перш за все, внутрішня) стає звичною, і тоді вже справді єдине, що залишається, це шукати «цікаво» і «по-іншому».  

Шукайте, губіться і знаходьте… А ще частіше усміхайтеся - собі, бо все це і є життя J

Що там, за поверхнею видимого?

Як чарівно може розкритися людина. У слові, в думці, в намірі, в дії…

Ви довгий час скоса приглядалися одне до одного… Відчуття, щось у цій людині є, завжди було… Зовні непримітна, ніякі над досягнення її не виділяють, а в очах…щось є…

Незрозуміла логіка відчуття, яка насправді нічим не підкріплена. Що там, за поверхнею видимого? Невідомість…

Не отримуючи швидкої відповіді, відверто забуваєш про цю думку, враження, можливо емоцію… на все свій час? І час таки розставляє все на свої місця.

В якийсь – раптовий, неочікуваний момент – відбувається щось, що змінює сприйняття… Людина розкривається!!! По-новому, у слові, в тій же думці,  у своєму болі та пошуку. Глибина раптом так враже, що для аналізу потрібно ще кільканадця днів – щоб зрозуміти! Та чим можна… зрозуміти, сповна…

Чи можна збагнути ТОЙ світ, який раптом став таким ЯВНИМ!

Його точно можна відчути, усвідомлюючи вкотре, як важливо чекати, дати шанс, почути! Можна приміряти все на логіку адекватності, типовості, як завжди, як треба, як усталено… А можна широко відкрити очі – і побачити, отут, поряд, так непевно з–під вій виринає погляд, повний надії і віри, що йому дадуть шанс.

Дати шанс, щоб вкотре побачити, як прекрасно може розкритися абсолютно інший світ…  Але чи даємо ми шанси? Перш за все, собі… Адже лише тоді є опція дати його ще комусь! Почати з себе, з когось, почати взагалі колись або ніколи…

Що там, за поверхнею видимого? Там більше, там точно набагато більше… 

Пояснити

–             Ну от скажи — хто я така? З тобою все зрозуміло: підприємець, власна справа. Чітко все і ясно. А я... Я не розумію, хто я?

–                    Для себе чи для інших?

Оце й воно — ось як варто було ставити питання: для себе чи для інших... Для себе чи ДЛЯ ІНШИХ!!!

Та для інших, інших. Шукаючи обгрунтування, діяла саме із цією думкою, із тавром “для інших”. Дайте мені підходяще визначення - і я заспокоюся. Мені буде, що кинути допитливим і саркастичним.

Саркастичним. Та я взагалі не розумію, що таке сарказм — що за жанр, спосіб пониження, що це?

Для інших. Все знову так просто.

–                    Для інших. Це зле?

–                    Та ні, мабуть. Просто потрібно бути відвертою із собою в цьому. Інакше заграєшся. А так є шанс збагнути, що іншим все одно. Їм давно все одно — і так буде завжди.

Завжди буде все одно. А мені завжди буде думатися про те, що насправді не має значення. Завжди або тільки зараз так. Від мене залежить, правда?

Усе пройде. Усе. Що залишиться? Щось.

Усе можна було виправдати як завгодно і чим завгодно. А мені у цьому всьому потрібно було це «як та все завгодно» пояснити у собі.

Я довго пояснювала. Проте в якийсь момент зрозуміла, що просто на просто воджу себе за носа. Бо не пояснюю, а переконую себе у своїй неправоті.

Ти неправа. Ти ніхто і ніщо, недостатньо розумна, доросла, свідома. Ти примітивна. Дивись на себе  - і побачиш все це!

І я дивилася… Я бачила… Я щось доводила. А все простіше. Все настільки простіше: зрозуміти, кому хочу пояснити, і перш за все, пояснити все собі. 

про прості речі, у яких і є щастя

А Ви любите сонце? J Отаке ранішнє і живе… Коли воно тільки-тільки здіймається на чистому, ранковому та голубому небі? Коли воно так бережливо зігріває ще сонну душу – не обпікаючи, не палячи… Ні, воно ще таке щире, таке юне, таке рідне і дороге. Воне не може образити зараз, натомість може лише надихати – на пошук, на питання, на прагнення.

Ви любите сонце? Адже воно таке близьке кожній молодій душі, яка таки прагне піднятися угору. Адже воно частинка кожного із нас, воно ще таке нестабільне, переливаючись кожної миті. Воно ще таке відкрите, чаруючи красою кожного, хто побачить його у цю ранкову пору…

Ви любите сонце? Коли у грудях зупиняється серце – від побаченого, відчутого, продуманого… Коли хочеться дихати наповні груди і позбутися усієї ірраціональності, компромісів, протиріч… Коли прагнення істини особливо загострюється, а пошук стає ще бажанішим та необхіднішим.

Люблю… люблю ранки із свіжим повітрям, свіжим сонцем, свіжими думками… І сьогодні, бачачи у вікні потяга, як це червоно-жовте коло піднімається вгору по небу, наче заманюючи слідувати за ним та вітаючи кожного, я відчула… радість. Я відчула, що життя надто складне, щоб його розкладати по поличках. Я відчула натомість простоту щастя. Я відчула, як же мені хочеться бути поряд із рідними, коханими, дорогими… Я відчула, що іншого сонця може вже і не бути… Проте саме це, яке вже зараз десь високо і далеко, у душі, в мені, у суті…

А Ви любите сонце? Як одне із чудес нашого незбагненного світу…

Про одне таїнство

Було написано трохи давніше... Але після останніх подій має бути сказане в голос... Ми чомусь боїмося цієї теми - теми смерті. Проте у ній є щось, що відкриває для кожного необмежене поле для зростання -  в усвідомленні... Судіть самі.

***

Життя відходили від нього. Точніше виривалося із. Тіло ще було тепле, але теплота була наче заповільненням системи – знала: скоро наступить вічна мерзлота.

Чи були у нього в голові якісь думки? Усвідомлення кінці? Важко було сказати. Та й думати про це така дрібниця – це як спроба втримати щось, чого уже нема.

Він покидав світ із такою легкістю, що це вражало… Не молодий, але і не старий. Повний планів і захованих від стороннього ока мрій, хоч на повіки вже і лягла втома, а на чоло – зморшки нерозуміння.

Життя відходило… І так хотілося впіймати, крикнути: «Не іди! Це ще не Твій час!». Та чи може час взагалі бути не чийсь…

Він лежав тут - такий дорогий мені. Він моє становлення, опора. А тепер треба отак раптом, сьогодні, ВЖЕ вчитися жити без… Егоїстично? Як це егоїстично з мого боку – думати про мої болі  у цю мить!

Ця людина ніколи не була моєю власністю. Другом – так. Співрозмовником – без сумніву. Родиною – звичайно. Прикладом...

Але не власністю. Вказувати їй, що робити, чи намагатися втримати вже означало втрачати!!! Бо вона не річ. НЕ РІЧ, і ніколи нею не була.

Я ж саме зараз, у цю драматичну мить перетворювала саме на річ, на власність, на гарантію мого душевного спокою та добробуту. Що за фарс?

Мізерність, чергова мізерність, яку не можу здолати! Рабе, коли Ти зникнеш?
Кожен день наче каталізатор тебе в мені! Згинь – я не хочу  бути тобою, бачити тебе в інших, передавати частку тебе іншим.

Хіба у світі замало цього? Але зараз не про те. Чому у таку мить я знову повертаюся до себе? Чому? Ницість! А може найлогічніша річ – запит на вирішення своєї проблеми…
То може такі життєві уроки стимулюють нас саме до цього – вирішення своїх проблем? Може я надто однобоко почала бачити себе – лише в площині аналізу, а коли буде дія, факт, результат?

Стоп… Ми ж говорили про життя, тобто про смерть… Мінімальна відстань. Незбагненна раптовість. Я ніколи не зможу цього збагнути. Ніколи.

Я можу лише тримати Твоя холодну руку і дякувати – за все. За біль, який є зараз. Він каже мені, що я ще хвора, а Ти – моя допомога на цьому шляху. ДЯКУЮ!!!

… і пробач… завтра я пам’ятатиму. Але життя таки братиме гору наді мною. Усмішки з’являтимуться. Мрії будуть розцвітати. Плани будуватимуться. Все набиратиме свого ходу – спочатку в печалі, потім – у спомині, але все БУДЕ таки…

У мене досі немає відповіді на питання «Чому?». Як і у Тебе вже ніколи не буде ніяких відповідей. У мене є лише відчуття іншої мене, очищеної сльозами за Тобою.

Дякую.

Білий вірш... Про нас

І весь світ буде дивитися мені у вічі,

А я усміхатимуся, знаючи – це єдина можлива реакція.

Весь світ буде мене питати – я ж матиму відповідь лише для себе.

Він чекатиме від мене рішення – а хто я, щоб давати якісь рішення?

Не дивіться, не чекайте. У вас усі ваші рішення.

Я ж можу лише поділитися – щиро, може наївно

Тим сокровенним, що жевріє, мріє, робить і чекає,

Не чекаючи.

Знаєте, я навчилася не чекати. Це так абсурдно занурювати себе у такий стан – очікування.

Натомість повністю приймаю стан віри та надії.

Я смішна? Що ж  - можливо.

Але скажіть тоді, що таке раціональність чи серйозність?

Я не знаю. Не беруся визначати.

Я просто живу у такому вимірі.

Я можу любити чи ненавидіти, ображатися чи протестувати.

І це буде смішно насправді. Навіть не так – це буде така слабкість…

Відверто – буваю слабка, настільки, що сама собі дивуюся…

Може це мій зв’язок із системою? Нехай. Допустима норма мене мізерної.

Не питатиму, чи Ви таке мені пробачите – бо ми вже давно надто далекі,

При цьому надто пов’язані.

Ви в мені. Мабуть саме тому так активно апелюєте до рішення?

Що ж – простіть мою неконкретику, вона насправді конкретна як ніколи.

Суть у тому, що світ завжди дивитиметься на мене – очікуючи.

Навіть якщо я маленька, неважлива, непомітна…

Просто то я так думаю. А намір насправді важливий.

Прагнення важливі – вони переростають у дію.

Вони в мені, виховують мене. Вони – це я.

Більше того – світ дивиться і на Вас. І йому потрібно протиставити велику силу духу, волі, себе…

Тому – я все приймаю. Навіть більше – розумію.

Мабуть рано чи пізно це розуміють всі?

А сьогодні я буду дивитися у вічі світу, широко відкривши очі,

Глибоко вдихаючи повітря і… усміхаючись…

Бо ніколи не знаю, яка усмішка буде останньою.

Але вона варто того, щоб БУТИ.

І Ви будьте. Конкретно неконкретними. Шаленими і прагнучими.

Важливо, щоб справжніми…

І ті, хто мають зрозуміти, зрозуміють…

А головне – зрозумієте, знайдете ВИ.

Можливо у цьому і є весь світовий порятунок.