Було написано трохи давніше... Але після останніх подій має бути сказане в голос... Ми чомусь боїмося цієї теми - теми смерті. Проте у ній є щось, що відкриває для кожного необмежене поле для зростання - в усвідомленні... Судіть самі.
***
Життя відходили від нього. Точніше виривалося із. Тіло ще було тепле, але теплота була наче заповільненням системи – знала: скоро наступить вічна мерзлота.
Чи були у нього в голові якісь думки? Усвідомлення кінці? Важко було сказати. Та й думати про це така дрібниця – це як спроба втримати щось, чого уже нема.
Він покидав світ із такою легкістю, що це вражало… Не молодий, але і не старий. Повний планів і захованих від стороннього ока мрій, хоч на повіки вже і лягла втома, а на чоло – зморшки нерозуміння.
Життя відходило… І так хотілося впіймати, крикнути: «Не іди! Це ще не Твій час!». Та чи може час взагалі бути не чийсь…
Він лежав тут - такий дорогий мені. Він моє становлення, опора. А тепер треба отак раптом, сьогодні, ВЖЕ вчитися жити без… Егоїстично? Як це егоїстично з мого боку – думати про мої болі у цю мить!
Ця людина ніколи не була моєю власністю. Другом – так. Співрозмовником – без сумніву. Родиною – звичайно. Прикладом...
Але не власністю. Вказувати їй, що робити, чи намагатися втримати вже означало втрачати!!! Бо вона не річ. НЕ РІЧ, і ніколи нею не була.
Я ж саме зараз, у цю драматичну мить перетворювала саме на річ, на власність, на гарантію мого душевного спокою та добробуту. Що за фарс?
Мізерність, чергова мізерність, яку не можу здолати! Рабе, коли Ти зникнеш?
Кожен день наче каталізатор тебе в мені! Згинь – я не хочу бути тобою, бачити тебе в інших, передавати частку тебе іншим.
Хіба у світі замало цього? Але зараз не про те. Чому у таку мить я знову повертаюся до себе? Чому? Ницість! А може найлогічніша річ – запит на вирішення своєї проблеми…
То може такі життєві уроки стимулюють нас саме до цього – вирішення своїх проблем? Може я надто однобоко почала бачити себе – лише в площині аналізу, а коли буде дія, факт, результат?
Стоп… Ми ж говорили про життя, тобто про смерть… Мінімальна відстань. Незбагненна раптовість. Я ніколи не зможу цього збагнути. Ніколи.
Я можу лише тримати Твоя холодну руку і дякувати – за все. За біль, який є зараз. Він каже мені, що я ще хвора, а Ти – моя допомога на цьому шляху. ДЯКУЮ!!!
… і пробач… завтра я пам’ятатиму. Але життя таки братиме гору наді мною. Усмішки з’являтимуться. Мрії будуть розцвітати. Плани будуватимуться. Все набиратиме свого ходу – спочатку в печалі, потім – у спомині, але все БУДЕ таки…
У мене досі немає відповіді на питання «Чому?». Як і у Тебе вже ніколи не буде ніяких відповідей. У мене є лише відчуття іншої мене, очищеної сльозами за Тобою.
Дякую.
***
Життя відходили від нього. Точніше виривалося із. Тіло ще було тепле, але теплота була наче заповільненням системи – знала: скоро наступить вічна мерзлота.
Чи були у нього в голові якісь думки? Усвідомлення кінці? Важко було сказати. Та й думати про це така дрібниця – це як спроба втримати щось, чого уже нема.
Він покидав світ із такою легкістю, що це вражало… Не молодий, але і не старий. Повний планів і захованих від стороннього ока мрій, хоч на повіки вже і лягла втома, а на чоло – зморшки нерозуміння.
Життя відходило… І так хотілося впіймати, крикнути: «Не іди! Це ще не Твій час!». Та чи може час взагалі бути не чийсь…
Він лежав тут - такий дорогий мені. Він моє становлення, опора. А тепер треба отак раптом, сьогодні, ВЖЕ вчитися жити без… Егоїстично? Як це егоїстично з мого боку – думати про мої болі у цю мить!
Ця людина ніколи не була моєю власністю. Другом – так. Співрозмовником – без сумніву. Родиною – звичайно. Прикладом...
Але не власністю. Вказувати їй, що робити, чи намагатися втримати вже означало втрачати!!! Бо вона не річ. НЕ РІЧ, і ніколи нею не була.
Я ж саме зараз, у цю драматичну мить перетворювала саме на річ, на власність, на гарантію мого душевного спокою та добробуту. Що за фарс?
Мізерність, чергова мізерність, яку не можу здолати! Рабе, коли Ти зникнеш?
Кожен день наче каталізатор тебе в мені! Згинь – я не хочу бути тобою, бачити тебе в інших, передавати частку тебе іншим.
Хіба у світі замало цього? Але зараз не про те. Чому у таку мить я знову повертаюся до себе? Чому? Ницість! А може найлогічніша річ – запит на вирішення своєї проблеми…
То може такі життєві уроки стимулюють нас саме до цього – вирішення своїх проблем? Може я надто однобоко почала бачити себе – лише в площині аналізу, а коли буде дія, факт, результат?
Стоп… Ми ж говорили про життя, тобто про смерть… Мінімальна відстань. Незбагненна раптовість. Я ніколи не зможу цього збагнути. Ніколи.
Я можу лише тримати Твоя холодну руку і дякувати – за все. За біль, який є зараз. Він каже мені, що я ще хвора, а Ти – моя допомога на цьому шляху. ДЯКУЮ!!!
… і пробач… завтра я пам’ятатиму. Але життя таки братиме гору наді мною. Усмішки з’являтимуться. Мрії будуть розцвітати. Плани будуватимуться. Все набиратиме свого ходу – спочатку в печалі, потім – у спомині, але все БУДЕ таки…
У мене досі немає відповіді на питання «Чому?». Як і у Тебе вже ніколи не буде ніяких відповідей. У мене є лише відчуття іншої мене, очищеної сльозами за Тобою.
Дякую.
Комментариев нет:
Отправить комментарий