my thoughts: акценти

my thoughts: акценти:     Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Ав...

акценти

    Дивлюся на картину… Зображена старша жінка в українсьому одязі. Її руки обличчя немов осяяні світлом… Таке враження, що саме на них Автор і хотів звернути увагу – на обличчя та руки, на мудрість та працю. Здаєть, що жінка наче жива, що зараз вона щось скаже чи підніметься, підійде… Проте основна увага прикована до рук і обличчя… Промайнула думка - як важливо правильно розставити акценти, як важливо донести головний задум, притримуватися його, показати суть. І мова не тільки про мистецтво. Ні, тут все як у житті – важливо розставити акценти: точно, вчасно і продумано. Мабуть, коли Художник починав малювати цю картину, Він вже мав задум, окреслив результат. Він мав бачення. А ще Він був тотально, повністю включений у процес на кожному із його етапів – був у кожній хвилині - від мазків, фарб, пензлів і до споглядання вже зі сторони, оцінюючи…

   Чи думали Ви коли небуть про картину свого життя? От на приклад, що б Ви хотіли розповісти дітям і онукам у 60? Ось  вони (онучата), такі галасливі і кумедні, деруться Вам на коліна, щось кричать, але за хвилину вже замовкають в очікуванні – історії, досвіду, Вашого мудрого, врівноваженого голосу… Вони допитливо дивитимуться, і очі виказуватимуть головне у головці: «Він/вона щось знає і зараз буде…». Що буде, що  будете казати цим малятам? Які акценти будете розставляти? Чи пояснювати акценти, розставлені раніше? У чому була суть? Вони дивитимуться вже на Вашу картину, на якій, попри безліч деталей та нюансів, буде виділятися щось основне. І чомусь здається, що можливо саме по якості такої історії можна оцінити себе – зі сторони, як слухач серед дітвори, як автор і критик,як творець. 

   Питання лише в  тому,що картина пишеться один раз. Акценти розставляють один раз. Фарби обираються один раз. Розповідати онукам свою історію вперше Ви будете один раз… Далі вже будуть повтори, але не так як отого першого разу…

   Дивлюся на картину. Проте вже не на жіночку в українському одязі. Ні, на свою картину. Хм… Мабуть тут потрібно ще додати кольорів, тут ще нема фінального акценту, але є цілісне бачення, є відчуття і  прагнення таки створити щось вартісне, що вже напевно може гарантувати досягнення мети. Але основне, що вже точно є – це грубий мазок свободи – в думці, дії, творенні…

(с) Опанас Рокачевський

п.с. цю картину варто побачити вживу...

Зустріч у купе або ще один урок життя

  Ми сиділи у купе. Незнайомцю було вже за шістдесят, і він виявився говірким та веселим. Розповідав про себе, життя, досвід. Здавалося, хотів розказати про все, що на думці і в душі, немовби в словах він віднаходив суть і цінність – власного життя, існування, пережитого  та й взагалі - цінність себе. Дивно – невже для підтвердження правдивості та вартості свого пройденого шляху потрібен Хтось? Навіть якщо цей Хтось випадкова людина у поїзді. А можливо саме такій випадковій людині і можна розказати найбільше…

   Він говорив – а його очі сяяли чи то від радості, чи то від суму. Говорив про спортивну молодість, про дітей, які виросли і вже не так часто забігають до батька, про дружину, яка без сумніву хороша людина,але… і про безліч іншого… Проте найбільше боліло певно не це… Боліло питання часу.

- "Потрібно поспішати…" -  сказав усміхаючись.

- "Цікаво – чому ж?"

-"Бо ніколи не знаєш, коли підеш, а ще стільки всього хочеться зробити, стільки не зроблено". 

-"А що б Ви зробили по-іншому чи що ще хочеться зробити?"

- "Хотілося б залишити щось, що поза часом. Хотілося б таки стрибнути із парашута і поїхати в Латинську Америку. Це єдина частина світу, де я ще не був. Хотілося б побачити онуків і хоч трохи їх поростити.  Хотілося б частіше бачити доню та сина, але вони такі заняті… "

   Він усе говорив, а я слухала. Думки крутилися в голові. У чому таки цінність? І наскільки сфокусовано її треба створювати, щоб потім не говорити про життя -  своє життя -  як про втрачену можливість. І швидше за все, що багато років тому цей цікавий дядечко, будучи ще юнаком, дивися на шлях попереду, як на широкий горизонт, повен яскравих подій, досягнень, радості… То що змінилося, в який момент? 

   Мабуть не варто чекати абсолютного щастя у форматі постійної радості, свят і приємних спогадів. Життя тим і цінне, що багатогранне, а найважчий досвід чи біль приносять набільший розвиток і поступ. Мабуть не варто розпорошуватися на безліч пропозицій, опцій, які особливо відчутні у глобалізованому світі. Мабуть варто частіше бувати «із собою», працювати над собою. Варто «довбати скалу життя» поступово, не забуваючи при цьому про мрії та прагнення, озвучені у 17, 18… років. Є відчуття, що вони були справжніми. Бо то вже були не дитячі мрії, а якийсь осмислений внутрішнім голосом поштовх.  

***

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні. 

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі. 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи! 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

(с) Василь Симоненко

пошук у собі

   Шукати сил у собі. Мабуть саме цього так часто не вистачає, бо завжди думаємо, що вони є десь зовні…  І щоб приховати відсутність чи недостатність, намагаємося задовільнитися підмінами понять – думка інших, опора в іншій людині, швидкі відповіді на важкі питання...  Багато компромісів, які насправді лише відтерміновують гловне – прийняття рішення. А це рішення передбачатиме покладання на себе,  відповідальність за свої ж дії, несприйняття чи нерозуміння інших.  Виникатимуть питання буття, бо найважче таки бути собою.

   Шукати сил у собі -  означає не скаржитися. Не винити когось. Не зациклюватися, а через постійних аналіз рухатися далі.

   Так, шукати сил  – це безперервно аналізувати – чому, звідки така думка, таке бажання, такий погляд…  Це безперервний діалог із собою. Це провокативні питання, на які є мужність дати відверту відповідь – собі ж. Це мислення про себе і свої думки.  Це можливо багато «себе» на перший погляд, але це відкриття світу, осягнення його через такий фокус.

   Шукати сил в собі – це змога сказати: «Вибачте, але мені байдуже», розуміючи, що за цим стоїть не просто «показую характер», а прийняття, усвідомлення – цілісність.  Це часто відмова від багатьох речей, які є надміром  чи чимось другорядним і непотрібним.  Це відчуття себе, свого сенсу існування і відкидання лишнього.

   Шукати сил у собі – це постійно навчатися, розвиватися і працювати над собою. Це зрештою усвідомлення себе. Це  не лише слова, а й дія, не тільки мрія, але й реальність. Це самодостатність із знанням усіх своїх слабкостей, точок болю чи розвитку. Це багато праці, яка мабуть ніколи і не закінчується. Але це й потужна опора в собі, яка дає сил, віри, мужності. Вона допомагає діяти.

   І насправді у наш час та й у будь-який інший мабуть це і є той єдиний спосіб, що стає свого роду компасом – спосіб пошуку, безперервного і наполегливого. Адже скільки опцій навколо,  скільки думок, історій успіху чи неуспіху, а тобі треба у цьому всьому витворити себе, знайти себе, почути себе - і не розпорошитися на безліч всього гарного, цікавого, нового, популярного, рекомендованого.  

«І скаже світ:  -Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов  - на грані маячні.

І віра – унаївності на грані»

   Так, крихта, лише крихта. Але все із чогось починалося – слова, краплі, крихти…  із пошуку.  Тому шукаю, шукаю сил у собі, вірю та люблю – можливо на грані, може й маячні… Але що тоді не маячня? І що ще має сказати світ, щоб людина усвідомила, ким є вона? Скільки ще треба доводити щось світу, щоб зрозуміти, що насправді нічого доводити не треба, бо світ вже забув, що ти щось доводиш.

   Шукати сил у собі - не розпорошуючись, не обманюючи себе, не доводячи… це потужний посил, який виводить життя на якісно новий рівень…

ПОЗА часом...

   Задумливо дивлюся на траєкторію літака… В дитинстві я вилазила на підвіконня і сиділа там, поки не заходило сонце – я рахувала ці траєкторії… Вони завжди здавалися такими загадковими, такими бажаними. Тоді хотілося полетіти кудись, далеко…. Давно то було, а я все ще захоплююся білими лініями на небі…

   За останній період часу в голові пролітали, створюючи свої траєкторії, різні думки… Деякі з них нижче…

   Про швидкість. З кожним роком життя наче набуває темпу, прискорення. Все просто пролітає. І частіше думаю – як у цьому темпі не загубитися? Як зберегти баланс і при цьому рухатися вперед?  Все більше викликів, які вимагають швидкості думки, дії, реакції. І можна стверджувати, що все спрямовує людину до фокусу, до цілісності, до безперервного діалогу із собою – щоб зрозуміти, де суть і що є правдою для неї. В іншому випадку можна лише розпорошуватися та іти на сумнівні компроміси на тлі тієї ж швидкості…

   Про мрію… Ще кілька років тому друзі озвучували мені яскраві мрії, які тоді здавалися цілком реальними. Все було досяжним і лише питанням часу та праці. Але… час іде, з’являються інші завдання, часто дрібні проблеми та питання. І начебто життя вирує, начебто щось відбувається, начебто і час іде… Але вже ніхто не озвучує тих мрій… А я на диво пам’ятаю, як горіли тоді очі…у вірі, надії, прагненні. Тепер вони теж горять, тільки вогонь уже не той – тьмяний. Ще один компроміс? Можливо… А може самозахист і можливо від тієї ж швидкості…  І питання лише у тому, коли ж з’являється ця доросла поміркованість?  Ех, чомусь більше імпонують  слова Лесі Українки «Мріє, не зрадь!»…

   Про опору… Люди шукають собі опору – в дружбі, в любові, в оточенні, в досягненнях… Який же це самообман. Бо тільки ставши собі опорою, тільки зрозумівши себе, можна стати опорою комусь, можна досягнути цілісності та самодостатності. Тільки розраховуючи на себе, можна вийти з будь-якої ситуації НЕ жертвою…  Завжди потрібно бути суб’єктом, а не об’єктом… Не шукати легких шляхів – шукати себе…  І це найчастіше найскладніше, але з найбільшою віддачею…

    І про вже згадану віддачу… Важливо віддавати – щирість, людяність, справжність, справедливість, віру…тепло. Важливо любити, щоб віддавати. Важливо бачити у Людині Людину, зберігаючи при цьому баланс між правдою, маніпуляцією та підміною понять. 

   Ех, скільки ж тих думок… як траєкторій на небі)  І нехай весь світ та люди у ньому мчать шалено кудись… нехай. Головне – пам’ятати, що найважливіше -  у Тобі. Там усі небеса, глибини, суті.  Там траєкторії, старти і фініші. Там межі і горизонти.  Там мрії і дії, які можуть стати чимось більшим, чимось ПОЗА часом…

Довершеність і натхнення

    Він знову прийшов сюди. Знову ця вершина, ранішнє місто, яке ще не прокинулося і не відчуло літної спеки, що так впевнено огортала його. Все спить. Все, крім Художника і його невтомного пензля. 

   Цей, здавалося б, малий інструмент і зараз, в безлюдну хвилину був його єдиним другом, порадником. І що найдивніше -  так було завжди: у найважчі моменти життя пензель залишався найбільшою реальністю, мірилом буття, опорою та істиною.  

   Художник ніколи не вимагав визнання, підтвердження таланту, гарантій чи заробітку. Навіщо та й від кого - від тих, які самі шукали визнання і одобрення? Він же вимагав лише невтомної праці та фарб для того, щоб творити. У творінні й було  життя - все, таке мізерне для сучасності, але таке вартісне і багатозначне життя Художника.  І в цій "мізерності" була якась романтика, геройство…

  Десь проїжджав трамвай, люди проходили повз, з цікавості намагаючись заглянути за мольберт, гавкав собака. Місто прокидалося, занурюючись у гамір, метушню та пошук. Але це була наче інша реальність. Бо в реальності Художника були тільки він, він і пензель, а ще пейзаж, фарби і натхнення...

   Ось на папері зявилися перші будівлі, бруківка, старовинний собор… Художник малював і не міг відірватися, допоки праця не набула ознак завершеності. Тоді пензель було опущено, і він одиноко, але так задоволено, повис у повітрі.  Відчуття самодостатності та радості після важкого трудового дня охопило і Художника. Та лише на мить. Бо вже в наступну хвилину цей малюнок здавався мізерним і несправжнім… Особливо на фоні неймовірного заходу сонця, який надавав пейзажу таємничої загадковості та краси… І все ж це були його внутрішній подвиг, пізнання, бачення, його праця...

   Художник зачаровано вдихнув повітря, кожною своєю клітиною відчуваючи цей момент.  Опісля почав складати інструменти, протер свого вірного помічника, згорнув своє дітище і почовгав додому. І можливо за цілий день у нього не було і крихти в роті, можливо завтра він вже сюди не повернеться, можливо ніхто ніколи цю картину, як і багато інших, не побачить… Але він чітко відчував, що цей день, кожна його хвилина були довершеністю. І від такої цілісності погляд ставав яснішим, а рухи впевненіші…

А що для Вас є довершеністю, реальністю, суттю? ...Вашого життя.

якби

   Якби я була художником і малювала Людину чи то її суть... то це б було небо - голубе і широке, безкрає і глибоке. Бо у кожній людині є її небо, часом похмуре, але від того неменш прекрасне.
   Якби я була художником і малювала суть Людини, я б зобразила дитя, яке вперше схопило пальчик матері. Я б намалювала теплий літній дощ, який пронизує хвилюванням та тихим щастям. Я б намалювала сонце, яке ніжно огортає своїм промінням.
   Якби я була художником, я б намалювала смерть і втрату, як один із етапів. Сльози - щастя і горя, болю і радості. Намалювала б сонячного зайчика на стіні, який завжди уміло "тікає" від мисливця. Я б намалювала траву і гори, росу і вітер.  Рідних і дорогих, далеких і незбагненних. Я малювала і малювала б .... і весь світ все одно б не вмістився на папері. Який же він багатограний, який же він складно-простий, різнорівневий та мудрий. Він не може вміститися на папері. Але він може вміститися у Людині.
  Якби я була художником і малювала світ, то намалювала б Людину  з піднятою головую, з усмішкою та проникливим поглядом, глибоким і далекоглядним... я б намалювала Людину понад усім  - незламну, сильну і при цьому людяну, справжню... усміхнену, задуману... мислячу, глибоку та складну і від цього ще прекраснішу...   Я б намалювала Людину, яка сподівається і чарівна у цьому сподіванні. Сподівається всього...

   Світ у Людині і Людина у світі - невід'ємні суті одне одного.