Олімпіада як доказ

   Ось і закінчилося основне спортивне дійство літа – олімпіада в Лондоні. Здається, навіть не надто  активні вболівальники збірної таки були залучені у перебіг процесу, бо в будь-якому випадку на роботі знайдеться колега, який рахував кожну медаль і виконував роль свого роду кореспондента просто із місця подій. І тепер, коли офіційна церемонія закриття добігла кінця, а Лондон повертається до звичного ритму буднів, ми можемо підвести підсумки Олімпіади. Думаю,  пишатися нам таки є чим. Бо 6 золотих медалей, 5 срібних та 9 бронзових  і 14 місце у підсумковому заліку – це вам не жарти. Так, таки є чим пишатися. 

   При цьому я б не назвала олімпіаду лише спортивним дійством. Це перш за все індикатор потужності країни. Адже лише одиниці світових держав систематично інвестують у спорт та його розвиток, маючи для цього необхідні ресурси, розуміючи його роль сьогодні та завтра.  І саме тому на перших сходинках у підсумку ми бачимо, як не дивно, США, Китай, Велику Британію, Росію.  Це країни, які відіграють провідні економічну та політичну ролі, чиє лідерство на світовому просторі в тій чи іншій сфері не викликає сумніву. І олімпіада це лише черговий спосіб підкреслити свою потужність, важливість. У даній ситуації наше 14 місце здається навіть досить поважним. І що спадає на думку? Перш за все, це те, що у всіх світових рейтингах про корупційність, інвестиційний клімат та інше Україна завжди пасла задніх, будучи першою з кінця. Натомість тут ми входимо у першу двадцятку, а країн-учасниць не менше, ніж у славнозвісних рейтингах. То чому ж так? Адже можемо і 20 медалей виграти, і показати, де Україна знаходиться і що ми не остаточні аутсайдери? З цього можна зробити лише 1 висновок: єдиним гальмом розвитку країни є  її влада та теперішня еліта. Адже саме від неї залежить, чи вкладають іноземці гроші в країну, чи будуть прозорі умови для детінізації бізнесу та мінімізації корупційних процесів. Від неї залежить, чи сприйматимуть Україну на політичній арені, чи прийматиме нашого гаранта Конституції хтось із так званого цивілізованого світу, чи він матиме можливість лише бачитися з Лукашенком або ж вітати Фіделя Кастро із днем народження, які, без сумніву, близькі йому по духу. Натомість там, де роль грає  суто людський фактор, ми показуємо, що можемо робити прориви, ми можемо лідирувати і заслужено отримувати визнання. У нас є  здорові людські ресурси, але відсутня здорова політична еліта та й еліта в цілому.  І олімпіада, як і останні перипетії із формуванням виборчих списків ще раз це доводять. 

   Можливо  у нас нема над потужностей США, країни, яку формували емігранти з чітким баченням, чого ж вони хочуть. Можливо у нас нема величезних запасів газу, які б дозволили латати інші діри, як от в Росії. Можливо наше населення ще не вирішує демографічні проблеми навколо світу, бо у свої кордони не влазиться, що вже відчув Китай. Можливо.  Але у нас є Україна, яка неідеальна  і така  прекрасна у цій не ідеальності. І все, що треба – це шанс і переломний момент.  Вірю, що точка кипіння от-от буде досягнута, після чого повернути щось назад вже не можна буде, бо інакше ми не достойні цих 20 медалей і вкладених зусиль наших предків на благо цієї неідеально, але НАШОЇ країни.

  

Закон vs маніпуляція

   Закон про мову підписано. Очікувана подія сталася. А все, що було між підписами Спікера та Гаранта – просто гра на публіку. При цьому публіка – це ми з вами. І пожинати плоди саме нам. Чого ж зрештою чекати?

   Я думаю, що ми 100% може розраховувати на ще більшу кількість маніпуляцій з боку влади, бо саме таке враження створює цей закон, якщо його прочитати -  одна велика маніпуляція. І під «шумок» мовного закону було прийнято ряд інших документів сумнівної якості (державні закупівлі, зону вільної торгівлі), а значить, переслідувалося кілька цілей.  Так,в тексті закону  спочатку можна побачити посилання на різні Хартії, пакти, Раду Європи та ООН, що ще раз показує – дай скальпель в руки злочинця, і він перетворить його на холодну зброю. Бо ми від Європи нічого по суті  не взяли, зате «нахапалися» документиків, скільки треба. Тому це і для ЄС  урок, як такі речі можуть використовуватися на практиці. З іншої сторони скрізь наче підкреслюється роль української мови, як державної. При цьому є безліч варіантів просування та використання регіональних мов чи російської, яка в багатьох статтях відокремлена від інших  мов нацменшин, що теж питання, хоча напевно риторичне. Тому для мене це закон подвійних стандартів і великого обману. І тепер владі ще залишається провести перепис населення, порахувати 10%  і визначити, де ж регіональні мови будуть у привілеях. Натомість нам би не зашкодило за ці гроші референдум провести і запитати народ , чи хоче він такий привілей.  Але на це нема часу, бо державі краще видно, які мають бути стратегії, плани розвитку та руху. Держава в даному контексті  - це Янукович. І вона дбає про міжкультурний діалог та розвиток культури, органи місцевої влади та місцеве самоврядування,ЗМІ, адже всі ці сфери закон охоплює. Єдиний плюс певно, що Азаров може вже не перекручувати мову, хоча він швидше за все продовжуватиме демонстративно це робити. Мені справді цікаво , які ж будуть подальші кроки щодо впровадження  закону, якщо щось подібне взагалі буде, крім шуму навколо нього та гарних білбордів по Україні до виборів. В будь-якому випадку багато хто  за цей час можемо подумати, яку мову, крім української, хоче бачити в себе в паспорті. Бо такий шанс демократична держава нам теж дає.  Або таки піти на вибори, адже, хоч всі і передбачають фальсифікації, там бути треба. 

   А тепер відкриваємо Конституцію і читаємо перший розділ «Загальні положення». В мене якесь внутрішнє відчуття, що кожна із статей вже порушена. І при цьому замість розвитку економіки і реального зростання добробуту населення україномовного, російськомовного та нацменшин в цілому– піарівські заходи, на які вже не знаєш як відповідати, бо є тотальне відчуття безсилля і відсутності важелів впливу. Саме тому наївно продовжую вірити у вибори, як інструмент, щоб сказати «Ні» і зрештою побачити зміни. А якщо наївно будуть вірити 46 мільйонів, то така наївна віра трансформується у потужну силу, чого нам і бажаю.

  

настрої

   Наше сьогодення переповнене контрастами, і з цим беззаперечним фактом ніхто не посперечається. Бо в той час, коли хтось голодує під Українським домом, відстоюючи ідею, вже інший хтось поспішає у кіно, купує машину чи побутову техніку, планує відпустку чи ще щось… І часто масштаб цих контрастів вражає, змушуючи відчувати життя ще гостріше. Але при цій наявній несумісності всього, що відбувається навколо і вже стало нормою нашого існування, беззаперечне зростання незадоволення починає пронизувати всіх і кожного – тільки методи вираження цього не задоволення, звичайно,  різні. 

   То все ж таки – які настрої панують у суспільстві? Для мене цей стан таки більше схожий на «перед буремний». І останньою краплею у чудово вихованому радянськими часами українському терпінні можуть стати саме жовтневі вибори, що виглядає навіть символічно, зважаючи на те, коли відбувалася всім відома Жовтнева революція. Лише залишається сподіватися, що отримаємо в результаті не комунізм у всій своїй красі чи то диктатуру та авторитаризм, а достойну зміну тому, що ще по звичні називаємо владою. І головне те, що люди розуміють абсурдність дій  теперішнього дискредитованого керівництва. Вони втомилися від подвійних стандартів, які змушують громадян у власній країні відчувати себе безправними та нерозумними, роз’єднаними та загнаними у глухий кут, від маніпуляцій та голосних фраз,за якими ховаються невиправдані амбіції та великі апетити політиків. Люди прагнуть змін. Так, дехто може обурюватися лише на кухні, демонструючи ораторське мистецтво та аналітичні здібності рідним і близьким, хтось вдається до більш радикальних заходів. 

   Та в будь-якому випадку все зводиться до одного – бажання змін. І може здаватися, що ще не час, що терпець ще не увірвався, що не готові. Але коли стоїш біля славнозвісного Українського дому, одразу ж пригадуєш фразу: «Хто, якщо не МИ, коли, якщо не ЗАРАЗ».  Адже юні очі дівчини, яка голодує за рідне і сокровенне, не хочуть бачити терпимість. Ні, вони вже цього набачилися. Вони прагнуть істини і дій. І від такої іншої і не домашньої реальності хтось починає відчувати себе нікчемним, бо зневірився і засумнівався у верховенстві права та істини, бо пристосувався, демонструючи інертність.  Ще інша частина навіть не прагне вникнути і зрозуміти, і тут варто визнати, що це таки більшість.   

   Що ж, питання в тому, наскільки довго ми будемо балансувати на межі пристосуванства ,звички і дії, спротиву, протесту.  Наскільки ми здатні вкотре довести собі, що таки можемо щось змінити.  І час завжди може бути непідходящий, так само, як і ми можемо бути вже не ті. Але ж тоді хто, коли і якою ціною?

У вирі життя

  Сьогодні мала унікальну можливість познайомитися з Богданом Дмитровичем Гаврилишиним. Знаєте, такого світла, добра, яке «іде» від цієї людини, можна не надто часто побачити. І від тієї зустрічі ти виходиш не просто окрилений чи щасливий, ти занурюєшся в радісне відчуття, що такі люди є, вони вірять у народ і кожного громадянина, у тебе, в країну, не зважаючи ні на що. І це прекрасно, це дає шанс на виживання і навіть успішне життя у майбутньому. При цьому ще чіткіше починаєш розуміти, що нація не знає своїх героїв, нація не знає своєї інтелігенції, не чує їх і не може почити. Бо для цього не створено ніяких умов, бо ці люди в тіні, і на відміну від багатьох бездарностей не маячать на телебаченні 24 години на добу. Так, правильно казав Ярослав Грицак, що для успішного розвитку нації просто необхідна якісна освіта та доступ до ЗМІ. Натомість у нас відсутні обидва важливих пункти у їх здоровій формі, бо на рівні маніпулювання свідомістю та її наповнення сміттям все іде повним ходом.  І в цьому є певний абсурд, адже в 21 столітті, де існує неймовірна кількість інформаційних ресурсів, люди не можуть отримати одного – правди та істини. Вони чують десь на більш менш надійних сайтах в інтернеті чи ще не дискредитованих каналах щось, що імпонує чи викликає віру і довіру, і на основі почутого самі роблять висновки, додумують. Ми живе в країні власних висновків та додумувань, бо ніхто нікому не довіряє. Бо легше вірити тому, в чому ти сам себе переконав. І це не можна засудити, оскільки такі цілком явні умови диктує нам сьогодення. Це просто вихід. Це самозахист, створення імунітету і бар’єру від негативу і розчарувань.  І воно діє. Воно стає нормою життя. А що стає нормою, стає з часом звичкою, характером, частиною НАС.  І вже виникає питання, чи після всієї цієї еволюції і деформації залишимося МИ, як нація, українці. Ми як господарі своєї землі.  

   Та найдивніше в цьому всьому абсурді, що життя у всіх його проявах бере гору. І в той час, коли хтось створює комітети по захисту мови, думає як би заробити ще більше грошенят, як домовитися з Росією про газ, як виграти вибори, як виставити себе в кращому світлі…в цей час десь жебрак просить милостиню на вокзалі, хтось одружується чи розлучається, кохає і страждає. І життя іде. Воно не чекає, воно спішить, залишаючи аутсайдерів без норм поведінки, без характеру та здорових звичок за бортом.  Чи ми аутсайдери? Хочеться вірити, що з такими людьми як Богдан Дмитрович ми маємо майбутнє. Але хто прийде їм на зміну, хто буде давати НАМ шанс далі, хто буде вірити за всіх інших зневірених. Хто?  І можна ставити під сумнівне все, що написане вище, але одне можна сказати напевно – кожен громадянин творить країну своїми думками, вірами і зневірами, бажаннями і байдужістю.  І якщо відштовхуватися від цього, то 46 мільйонів точно можуть змінити ВСЕ.

 

коли буде злам ...

   Все частіше задумуєшся, де ж межа… Все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?»… І насправді слабкий у своїх передбаченнях, бо як можна що-небудь прогнозувати у країні контрастів, країні емоційній у певні хвилини і такій байдужій вже в інший момент…  Колись Фрідріх Хаєк сказав, що прагнення спокійного життя є сильнішим за прагнення до свободи. І його слова десь перегукуються з думкою історика Ярослава Грицака про те, що найбільша цінність для людей в Україні – це безпека, що зумовлено історичними подіями, війнами, репресіями, голодом і вже є свого роду безумовним рефлексом на все, що відбувається.   Насправді ці фрази підтверджуються ходом подій останніх років, а може і десятиліть.  Люди проявляють байдужість до всього, що безпосередньо не стосується їхньої хати. Якщо вона залишається з краю, то реакції на негатив чи неправду може і не бути. І тут нема кого звинувачувати – людей навчили поводитися саме так. Бо яку іншу стратегію можна було обрати в радянські часи, як не «моя хата з краю» і «залягання на дно», щоб вже завтра у твої двері раптом не постукали відповідні служби? Без сумніву, це було найлогічнішим, але тепер вже набуває певної форми трагізму. Бо простежується надмірне домінування споживацького суспільства, яке пропонує все більше нових вітрин, більше різних товарів, перетворюючи часто поняття свободи і щастя на можливість купи собі чергову сукню чи взуття. Чи це погано, якщо є попит? Могло б бути і непогано, але коли заходиш у «Глобус», то якось дуже чітко відчувається надмір, який явно здоровій людині не потрібен.  І при цьому цей надмір не вирішує питання людей, які сплять на тому ж київському вокзалі недалеко від центру і прекрасного «Глобуса». Звичайно, подібні процеси відбуваються не тільки в Україні. Вже в 60тих роках в Америці сфера послуг зайняла чільну позицію у порівнянні з іншими. А незабаром вона стала домінувати і в багатьох інших країнах. І цей факт нагадує мені частково рух з крайності в крайність, бо після війни, де людина не могла собі дозволити жити по-людськи, радіти, харчуватися нормально, купувати, витрачати гроші,  зрештою просто існувала і виживала, абсолютно обґрунтованим було просте бажання надолужити втрачене. І ми досі надолужуємо, і ефект якийсь незворотній. 

  

   Але питання залишається таким же – як в країні з таким рівнем конформізму можливий злам і коли? Бо все таки поріг чутливості нації досить значний. Можливо не до тих речей, до яких треба. Адже чомусь фото хлопчика на стадіоні як найактивнішого вболівальника перший день після матчу викликало захват і усмішку, а вже у наступні  - коментарі про те, що це депутатський син і фото було замовлене. Ну такі речі точно показують не надто хороше здоров’я нації. Бо чому вони мають привертати увагу? А те, що приблизно в ті ж самі дні відбуваються вибухи в трамваї та обвал будинку – це вже якось нормально. При цьому українська збірна вже в при першій поразці може очікувати на обсвистування тих же людей, які кілька днів тому  співали гімн і  кричали «Слава Україні». І хтось в соціальних мережах може назвати це все гучним поняттям як от тренд патріотизму.  Але суті це не міняє. Це не патріотизм, це радше пристосуванство, бо патріотизм на тиждень – це якось, м’яко кажучи, сумно. І все частіше задумуєшся, де ж межа… І все частіше ставиш собі питання «Коли ж буде злам системи?».

Більше, ніж перемога

    Коли зранку відкрила соцмережі, то нічого іншого в цілому не очікувала… Насправді всі пости про одне, що сьогодні цінне і близьке напевно кожному фанату і не фанату, але точно українцю.  І це 1 єдине -  перемога, нехай у футболі, але перемога, яка означає набагато більше, ніж просто результат гри.  

   Знаєте, вчора ввечері, стоячи в колі людей на майдані у фанзоні, раптом чітко зрозуміла чи то відчула, що нам, українцям, ця перемога потрібна більше, ніж шведам, бо для нас вона матиме символічне, навіть психологічне значення.  І тут мова не лише про гру, трофеї. Ні. Просто вчора на вулицях, в кафе, вдома, але в будь-якому випадку перед екранами телевізорів кожен українець самореалізовувався як громадянин, нехай на футбольному майданчику, не маючи можливості відчувати щось подібне в інших сферах життя.  Бо де, як не у такі моменти, ти можеш побачити єднання нації, народу, усміхатися невідомим тобі людям, але таким близьким тут і зараз, і чітко знати, чим ця усмішка викликана.  Де, як не на площі чи стадіоні, ти можеш прокричати «Фу», коли на екрані покажуть Президента в кумедному шалику , і це буде найгучніший протест вечора. Де, як не під час гри, ти можеш відчути свою вартість, коментуючи голи і дії гравців, і знати, що в тебе є однодумці, що тебе чують.  Де, як не у такий вечір, ти побачиш стільки усміхнених ,і що навіть більш важливіше – щасливих облич, в той час, як хтось казав, що в Україні їх мало!!! Не мало облич, мало напевно іншого – моментів для гордості. 

   Так, вчора футбол вкотре довів, що це не просто гра. Це відображення соціальної дійсності, настроїв, а саме футбольне поле щось схоже на політичну арену з гравцям,яких можна порівняти з  народними депутатами, з арбітрами, які нагадують суддів. Як на мене, доволі чіткі паралелі.  Тільки от є одна суттєва відмінність – у футболі є  визначені, передбачувані правила, які дають змогу справедливо обурюватися, справедливо засуджувати чи, зрештою, радіти, натомість в політиці їх, на жаль, нема. Але вчорашній майстер-клас думаючій людині міг продемонструвати багато. І вже напевне можна сказати, що в цю ніч пік гордості кожного громадянина зріс до максимуму, що, без сумніву, радує. Як радують діти в жовто-голубих формах, футболках, дорослі з розфарбованими обличчями, ті ж самі однакові, але чудові пости у фейсбуці. Так, радує. Але вже точно не хочеться, щоб наша з вами гордість коливалася залежно від перемог чи поразок збірної, а віра в неї визначалася тільки забитим чи не забитим голом, бо 100%, якби голів не було, то була б критика і слова «А чого ви чекали?». Та це вже інша дискусія на вічні теми. А сьогодні давайте дозволимо собі бути просто щасливим, підняти високо голову і вкотре усвідомити, що те, що вчора відбулося, це не просто гра, що те, що Євро саме в Україні, це не просто випадок. Ні, не просто. І незважаючи на всі негативні моменти в організації, політиці, для нас це шанс долі вкотре переконатися, що ми можемо багато, що ми одна, хоч доволі різна і багатогранна нація, і що в нас є набагато більше спільного, аніж відмінного.

Так, ця перемога таки була потрібна нам більше.  Так, сьогодні ми маємо право бути щасливими, гордими, єдиними.  Тому… ловімо момент, сподіваюся, не останній!

  

світле майбутнє

  

   Думаю, що всі, хто дивиться новини, в курсі про те, що Франція вибрала нового Президента, і цього разу ним став не Ніколя Саркозі, а соціаліст Олланд, відомий своїми кардинально іншими планами щодо курсу країни. Проте зараз не про це.  Хотілося б звернути увагу на зовсім інші речі, саме те, що дійсно викликає приємне захоплення і чого нам справді треба повчитися.

   Як власне все було… В неділю ввечері народ Франції зібрався на площах, вулицях або перед  екранами телевізорів для того, щоб почути результати виборів президента.  Та й в цілому напевне вся Європа завмерла в очікуванні, адже вона і так переживає нелегкі часи, а Франція та її керівництво відіграють далеко не останню роль у визначенні курсу Європи. І ось близько 20.00 маємо попередні результати, за якими, хоч і з незначним відривом, перемагає Франсуа Олланд.  Здавалося б, якісь 2%, проте цього було достатньо. Французький народ сказав «Ні» політиці Саркозі чи то тандему Меркель-Саркозі, даючи зелене світло соціалістичним силам. Хвилина тріумфу для Олланда  і його прихильників -  гірка поразка для іншої сторони. Та це не завадило Ніколя Саркозі вже через кілька хвилин після оголошення попередніх результатів виступити із промовою і визнанням свої поразки.

   Що вразило? Вразила  висока політична культура, яка притаманна політику. Ніякої мови про фальсифікації, обман чи щось інше. Ні. Мова тільки про Францію як країну, державу, яка незважаючи на розбіжності у поглядах, близька обом кандидатам у президенти.  Мова іде про вибір кожного громадянина, який треба поважати; про те, що майбутнє держави та любов до неї мають бути понад будь-які амбіції та забаганки; про те, що незважаючи на різні політичні табори потрібно вміти подати одне одному руку; про повагу і гідність, народ і націю, про майбутнє і лише світле майбутнє для країни.

   Слухаючи слова Саркозі, починаєш відчувати, що таки так – політика дійсно те місце, де можна щось змінити.  Починаєш радіти, що десь ще є якась порядність, істина і не лише бажання наживи, що є ця політична еліта, яка можливо неідеальна, але принаймні керована і, як мінімум, прагне до високих матерій.  І тут з’являється ще інше бажання  - щоб у нас теж так було. Щоб ми не жили від виборів до виборів, щоб не боялися, а що буде, коли прийдуть «нові» чи залишаться «старі», щоб була ота солідарність суспільства, яке можна було б свідомо назвати громадянським і зрілим. А ще хочеться відчувати гордість… Гордість, що ти українець… Бо я впевнена, що це саме те відчуття, яке  французи прожили у той вечір оголошення результатів. Гордість за свій вибір і можливість його зробити, за свою країну, доля якої визначається не лише кланами чи політиками, а громадянами, яких цінують, а не сприймають за маріонеток, яких  чують, а не роблять вигляд, що чують. 

   Я не знаю, скільки часу для такої зрілості потрібно Україні, яка відверто травмована радянськістю і її наслідками, але точно знаю, що колись кожен із нас, рано чи пізно, отак стоятиме на площі чи дивитиметься телевізор вдома із родиною і відчуватиме саме це 1 єдине відчуття – гордість.  Якщо, звичайно, ще не відчуває…