І цілий світ живе у кожнім слові…

… у кожнім слові довіра.  Ти часом дивишся на мене так сумно, бо десь я розчаровую Тебе. Але все таки частіше Твій погляд радує і зігріває. Я можу Тобі сказати, як є – знаючи напевно: зрозуміє. Я можу сумніватися в чомусь – але з Тобою це розділений сумнів, який часто додає впевненості…  Я можу багато чого -  і з Тобою сил стає більше.

… у кожнім слові зростання. Саме так – зростання. Зростати разом у прагненні, у праці над собою, у бажанні бути кращою. Зростати – даючи змогу Тобі відчути, як і Ти зростаєш.  І це ще одне прекрасне відчуття – бути для Тебе можливістю, силою, альтернативою.  Для щоденного зростання.

… у кожнім слові праця.  Скільки праці: почути, зрозуміти, мудро відповісти і бути при цьому собою, не кимось, чимось , щоб вразити, сподобатися, задовільнити чи відповідати. Зовсім ні – мова навпаки про незалежність у співжитті: бути з Тобою і для Тебе, пам’ятаючи при цьому, хто є я. Навіть більше: пам’ятаючи, хто є Ти, що є Твоя суть і який світ у Тобі. Світ, на який Ти маєш право, а я не можу його зневажити.  Навпаки – прийняти і зрозуміти, допомогти в становленні, не втручаючись при цьому. У такому підході, мабуть, найбільша праця і найбільший подвиг, щоб зрештою не втратити одне одного, будучи одним цілим.

І так у кожнім дні,  у слові і в мовчанні, у погляді і думці.   Цілий світ.

Дякую Тобі за нього, за такий світ -  де двоє можуть бути, не спотворюючи, не імітуючи щось і для когось. Де я є я, а Ти  є ТИ. Де є МИ, а не пародія на МИ. Де є впевненість, що хай там що, Ми будемо.  Де часом страшно, боляче і сумно – але довіра та підтримка таки перемагають.

Сьогодні я вкотре переконуюся у Твоїй величі – простій, людяній, природній. У величі мовчання, дії, праці, прагнення, віри, що так гармонійно поєднуються в Тобі. Я вкотре думаю, що можу знову і знову казати Тобі Дякую  - за мене, яка так багато у Тебе вчиться.  За миті і моменти. За все і нічого зрештою.

Сьогодні я вкотре відчуваю у кожному слові … СВІТ.  І так тепло від думки, що у цьому світі є ТИ.

Дякую… 

Нахай скажуть,хто я є ЧИ "дорости до себе"

Визначити! Мене потрібно було визначити!

Через приналежність, через наявність, через когось і щось.

Я тут, я з Вами, я приймаю Ваші правила.

Вони непогані – навіть навпаки: досить благородні, потрібні та важливі.

Десь глибоко в мені звучатиме голос, який сумніватиметься у правильності всього, всіх і мене. Точніше правильності дій, правильності такого визначення.

Але моїй надто Невизначеній суті потрібна буде опора. Ця допустима інтеграція з чимось, що пропонував світ, допустима – мабуть, допустима. На певний час.

А як далі?

Не знаю, я відверто не знаю.

Далі мало б прийти усвідомлення. АЛЕ коли?

Я ж прошу поки що мене «визначити» - у назві того, що роблю, у способі життя, у словах, якими можна іншим казати, хто я, що, як.

Я так втомилася кожного разу жахатися від необхідності пояснювати себе. Тому готова поступитися. Я поступаюся! Я частинка, я не я.  Я у якійсь формі.

Допустима інтеграція чи поглинання?

Нехай. Поки що.

…АЛЕ: у якийсь момент інтеграції, поєднання, визначення буде недостатньо… суть проявиться, даючи запит на інший формат реалізації себе.

А потім, з часом, абсолютно неочікувано і так природно з’явиться відчуття – я хочу дорости до себе. Відчуття як найбільше прагнення і найбільший страх. ДОРОСТИ ДО СЕБЕ!

Що за цим?

Праця. Чи лише праця?

Прийняття себе недосконалої -  і тільки?

Розуміння, скільки конфліктів та випробувань попереду – чи готова?

Кожне щось означатиме дуже чіткий наслідок, який або приймаєш, або обираєш інше – простіше, чіткіше, солодше. Зрештою концентрація солодкого зросте в організмі настільки, що повернутися до питання «доростання до себе» все одно потрібно буде. Але коли, скільки часу втрачено – безліч питань виникають із простору простішого рішення.

Воно насправді не було простішим. Воно було швидким, потрібним, обманним, не твоїм, якимсь – але не простішим.

Натомість… дорости до себе: потреба, обов’язок, праця. Тривалістю у життя. 

Коли народжується життя...

Щось у тобі пульсує. Щось прагне заявити про себе, доводячи — я є, маю право, я хочу.

Рівень свідомості невідомий, але рівень послідовності  - вражає! Саме так — послідовності бути. І байдуже.

Зрештою приходить усвідомлення, що це далеко не Щось... Це Хтось  - живий, інший, маленький і вже дуже цінний.

Він, не зважаючи на малі роки, та які там роки — дні  — демонструє величезну довіру... Адже може лише покластися на те, що отримує, що  має від когось, кого іще сповна не знає...

Якесь дивне перебування двох в одному тілі, що і є найбільшим виявом довіри. Здавалося б, її так не вистачає дорослим, раціональним та мудрим — а тут вона у маленькому зародочку вже є. Довіра співіснування.

Десь там, в середні відбуваються невловимі процеси, які закладають основу, а вже опісля зростання — все як в житті і для життя. Однаковість принципів та їх глибина вражає.

Чи можна збагнути сповна?

Натомість паралельно іде інший принцип — відповідальність. Бути відповідальним як реакція на довіру того, кого ти іще не знаєш. Бути відповідальним за те, що робиш, кажеш, думаєш — адже поряд, завжди з тобою ще Хтось...

Невідомість, але приємна невідомість...  І це, мабуть, той випадок, коли її навіть легко прийняти. Навпаки — це так очевидно і природно.

У обох немає ніяких гарантій. Ніхто насправді нікому не належить — лише довіра та відповідальність. А ще трохи віри, що сенс, суть і прекрасність таки можливі! Що чудо відбудеться.

Десь пролітають думки про ризик — те, що теж існує як безперервна ознака ситуації. Ким він буде? Як усе буде? Яка моя роль? Помилка? Батьківська сліпота?

Все може бути, але ключове, мабуть, що у тобі Хтось таки незалежний від тебе, який завжди буде претендувати на інше життя,  себе, свої цілі та прагнення. Так-так, мова саме про свободу.

Твоя ж роль зводиться до такого собі наставника... виклик, хіба ні? Адже завжди думається — ну як, я маю право, я ж те, інше, десяте...

А тут все обмежено правами Когось :)

Коло замикається. Непоєднувані речі поєднуються: довіра — відповідальність — невизначеність — ризик. Можна  додати ще відсутність гарантій  і мізерність власних амбіцій реалізувати у  Комусь себе... 

Коли народжується життя, багато власної мізерності відпадає...  Адже пульсує, ТАМ Хтось пульсує – як життя, як частинка великого світового процесу… Вже зовсім скоро можна буде цього Когось взяти за ручку і  відчути фізично повну відповідальність і при цьому безмежну свободу цієї Людинки – свободу БУТИ…

Можлива логіка... себе

У нас усіх є періоди ДО та ПІСЛЯ. Коли раптом різко змінюється логіка. Коли все набуває іншого значення і постає питання: «А що взагалі мало значення раніше?». Коли період турбулентності захоплює настільки різко і неочікувано, що  трясе ще довго опісля. 

Коли біль здавлює груди, але є розуміння, що лише пройшовши через цей біль, можна вижити як Людина. 

Коли пояснювати щось стає абсолютно безсенсово – бо ще сам несповна витворив чи усвідомив свій сенс.

Коли дуже багато «коли» і набагато менше «нарешті».

Коли в тобі більше слів, ніж звуків, але їх не можливо сказати… Якийсь час.

Коли власна неадекватність -  у стандартному розумінні -  вражає, а власна обмеженість у формуванні думки чи висловлюванні – шокує. Коли кожен день проходить у праці над собою і відчутті неймовірної втоми від інтелектуального штурму.

Коли пояснюєш собі все навколо у довгих діалогах і вони не припиняються. З часом із цим починаєш жити – нормально. Може, в інших теж так?

Зрештою про інших… Перелом штовхає у потребу того, кому можна сказати. І раптом це зовсім відрізняється від вже твоєї усталеної думки про те, що силу варто шукати в собі. В душі кричиш – не скаржитися! Але цим лише доводиш слабкість – свою.

Транзитна зона затягує. І в якийсь момент треба просто відпустити ВСЕ ДО, поринувши у ПІСЛЯ.  

Внутрішня блокада не відпускає. Таке враження, що якийсь механізм створює в середині власну силу тяжіння, яка не покидає. Вона тягне до старого.

Вириватися, треба ВИРИВАТИСЯ! Чавлячи у собі раба себе, тягнеш руку вгору – на знак протесту. 

Що це – моя революція? Моя РЕВОЛЮЦІЯ!!! Гідності, особистості, свідомості.

Болить? Нехай. Невідомість? Ну і що – хто скаже, що таке відомість?

Сумно? Це тимчасово!

Завтра знову вийде сонце. Завтра знову буде небо, люди, метушня, пошуки, втрати, болі і щастя. Люди помиратимуть і народжуватимуться, а для мільярдів та мільйонів їх світ буде найважливішим. І це теж має якийсь грунт.

Завтра багато хто буде в транзитній зоні До і ПІСЛЯ, хтось її ніколи таки не перейде.

Але – іти треба. Тому сьогодні поринаю сповна у «коли раптом», щоб завтра зустріти свій світанок вже в логіці ПІСЛЯ… 

Прагнути гарантії

На мене дивилася Людина,  яка прагнула гарантій.

Не здатність прийняти рішення, відповідальність за рішення, змушувала шукати рішучості, відповіді, виходу у комусь – в даному випадку у мені.

Я ж розгублено дивилася, не до кінця ще розуміючи ситуацію. Адже у мене не було гарантій! У мене не було нічого конретного, щоб обіцяти і дати.

У мені була праця і ще більша праця попереду. У мені зростали щоденні виклики, бурі та прагнення бути кращою. Цей нелегкий процес обігу усіх цих явищ та понять вже сповна відчула на собі, навіть приймала його, розуміючи усю важливість та довготривалість, які потрібні.

Натомість навпроти, ніби нагадуючи про все, що я вже подолала чи думала, що подолала, стояла ще незрілість, нерозуміння себе і всього, що відбувається.

Наскільки абсурдною була ситуація насправді: від мене вимагали того, чого у мене не було, але що я для когось втілювала. Чому?

Невже тому, що лише пройшовши усі етапи пошуку, сумніву та невизначеності, можна втілити у собі щось більше… Проте лише одиниці знають ціну цьому – ціну такої праці…

У мене були два шляхи: відчути себе кращою, щось пообіцяти, сказати, "піднятися" над ситацію - начебто, адже насправді це було б падіння… Або ж бути відвертою ( з собою і Людиною, яка довірилася мені), чітко розуміти, що криється за цією ситуацією – і не маніпулювати!

А за нею, за ситуацією ЛЮДИНА – яка ще так глибоко не усвідомила себе, що прагне в будь-який спосіб отримати гарантію на визначення, на причетність, на себе! Вона, швидше за все, у якийсь із способів її знайде, але це будуть лише короткотривала пауза та обманний спокій. Бо вже завтра доведеться платити – працею, собою, часом, життям – своїм життям, яке надто цінне і коротке.  Начебто будучи живучою, щасливою, прийнятою, Людина залишається самотньою і неприйнятою собою… 

Я б могла щось пояснювати – але чи готова почути мої пояснення?

Я могла б… але промовчу, бо головна розмова ще попереду!

... мить усвідомлення відповідальності когось за своє життя і своєї відповідальності за те, що кажеш, робиш, який посил даєш іншим… Тому поки промовчу, не будучи готовою працювати ще із такими матеріами.

Не дивися на мене, не сьогодні. І, мабуть, не завтра. Тобі просто треба наважитися, поринути у ті емоції, які зараз, щоб «випливти» іншою. Страшно? Звичайно. Але це не смертельно – навпаки: життєво, потрібно. Це воно – Твоє спасіння! І воно лише в Тобі.

А усі гарантії – міф…

у кожного своє життєве море...

1 рік АБО "трохи про своє..." :)

До річниці одруження

Завтра буде 1 рік.

Завтра наче настане якийсь рубіж -  у думці, у часі, в майбутньому.

Не те, щоб щось глобально зміниться чи вже змінилося, зовсім ні. Але МИ будемо вже один рік.

Ніхто не каже, що вссе просто і легко — завжди є багато чого, що потрібно переболіти, розв’язати в собі, а тим більше, коли вас двоє.

Не можна сказати, що це як якась рожева мрія, що відбулася -  такі глобальні речі смішно і соромно зводити до банальності.  Бо той рік був, є працею — над собою, над відносинами, над співжиттям.

Не можна сказати: "Моя свобода закінчилася". Той, хто думає, що його свобода у шлюбі закінчується, ніколи її не мав. В даному випадку не про свободу ходити усюди і робити, що хочу — це не свобода, це обдурювання себе собою ж.

Не можна сказати, що сумно не було. Але сум на двох зовсім інший...  Той сум теж якось магічно допомагав зростати.

Натомість.

Створення цінності. Підмога.  Світло одне одного.  Прагнення бути. Часом дитячість, зрештою - можливість бути дітьми та щирі усмішки. 

Розуміння, що ніхто нікому до кінця не належить, бо є щось більше, ніж прагнення володіти. У  цьому світі двох насправді стільки сенсів!!!

І з ними треба розбиратися все життя - урок тривалістю у життя.

А ще можливість вчитися тому, чого нам так не вистачає — довіри. Бо відкритися повністю — це потребує сили. Прийняти повністю — це теж виклик. Почути і збагнути — неймовірна праця.   І може, саме через ці речі люди “шукають” усе життя...  Бо в якийсь момент треба зробити на крок більше, на зусилля більше, на прагнення більше.... Треба почати із себе. В той час, як в тобі завжди голосно говорить власне Я.

Завтра буде 1 рік.  Скільки тих років? А яка різниця... Ми завжди думаємо “скільки”, а мали б думати “як”... дозволимо собі цю розкіш? :)

Завтра буде 1 рік. Дякую… 

На межі

У мені знову відбулося падіння. Із п’єдисталу впало «моє життя-мій світ-мій, моя, моє…».

Десь там, далеко, були втрати, які  зараз чомусь так голосно говорили у мені. Наче у дзеркалі, у мені зростав біль, який насправді був десь поза мною. Чи можна зрештою відчувати біль поза собою? Сьогодні здавалося, що таки можна…

Сьогодні знову впало щось, що завжди існувало як начебто більше за мене – а, здавалося б, що останніх подій було достатньо для того, щоб змінитися, оновитися, щоб стати іншою, кращою, але не глухою, сліпою…

Не достаньо…  У мені теж своя система, яка чинить опір – частково для співжиття із світом, мабуть. Тому часом задумуюся, чому ми настільки дивуємося опору державного апарату як системи, коли натомість самі такі майстерні у питання опору всьому і багато чому… Але не про це…

Завжди настільки комфортно було залишатися у логіці «я» і «мій світ». А тут раптом зовнішні обставити занурюють мене у купу інших світів та контекстів, які теж прагнуть свого вираження. Можливо, сьогодні, вони мають бути почуті?

Я гарячково аналізую, чому людина настільки занурена в себе і настільки прагне комфортної гарантії? Де межа між власним життям і суспільним поступом, між солідарністю та індивідуалізмом? Для мене раптом усе трагічне, що відбувається, видається саме тим найлогічнішим, що могло статитися – заклик до зростання, до людяності, хай навіть у такій формі?

Натомість десь у мені зростає заклик до більшої солідарності, до більшої праці. До більшої мовчанки та суму, щоб збагнути зрештою усю мою глухоту та пустослів’я!

У мені зростає заклик  та запит до мене – ЗМІНА, ПРАЦЯ і ще раз ПРАЦЯ… щоб почати із себе! Так, може бути гнів на когось, щось, чиїсь вчинки та їх наслідки – але мені завжди залишатиметься одне: необхідність почати із себе через зміну і працю, зміну і працю...

Ти  не знала цього раніше? Смішно! То, може, почуй нарешті, зрозумій, що то основа всього! Адже якщо раптом, отак свідомо кожен… почне із себе? На рівні свого впливу, але із бажанням бути по-іншому… Бо чомусь же дано мені, тобі, нам цей дар ЖИТИ, який варто цінити лише за ту легкість, з якою його можна втратити, а легкість ця незбагненна та проста… Мить -  і все, фініш…

Сьогодні, ще поки що, а може, все ще у мені… падіння – падіння когось, чогось, винних і правих, голосів і визначень. У мені біль, сум… Але там, в середині, не зважаючи ні на що, залишається щось неймовірно людське, що змушує завтра таки подумати про мій світ, про життя і мою роль. Я буду усміхатися, рухатися далі – але на межі балансу і хаосу, де баланс як реальність, яка наче сила тяжіння настановляє на простоту існування, щоб світ таки був, а хаос як беліч контекстів та вимірів, інших людей, суспільства, країни, світу, які таки витягують мене з мого індивідуалізму… І я приймаю цей дивний баланс чи то -  його межу – тонку, але таку потрібну!

Завтра чогось черговий раз буде не достатньо, але я таки починатиму із себе – знову і знову, щоб робити трохи більше… Рухатимуть на межі і відчуватиму її із кожним кроком...