среда, 23 апреля 2014 г.

Що там, за поверхнею видимого?

Як чарівно може розкритися людина. У слові, в думці, в намірі, в дії…

Ви довгий час скоса приглядалися одне до одного… Відчуття, щось у цій людині є, завжди було… Зовні непримітна, ніякі над досягнення її не виділяють, а в очах…щось є…

Незрозуміла логіка відчуття, яка насправді нічим не підкріплена. Що там, за поверхнею видимого? Невідомість…

Не отримуючи швидкої відповіді, відверто забуваєш про цю думку, враження, можливо емоцію… на все свій час? І час таки розставляє все на свої місця.

В якийсь – раптовий, неочікуваний момент – відбувається щось, що змінює сприйняття… Людина розкривається!!! По-новому, у слові, в тій же думці,  у своєму болі та пошуку. Глибина раптом так враже, що для аналізу потрібно ще кільканадця днів – щоб зрозуміти! Та чим можна… зрозуміти, сповна…
Чи можна збагнути ТОЙ світ, який раптом став таким ЯВНИМ!

Його точно можна відчути, усвідомлюючи вкотре, як важливо чекати, дати шанс, почути! Можна приміряти все на логіку адекватності, типовості, як завжди, як треба, як усталено… А можна широко відкрити очі – і побачити, отут, поряд, так непевно з–під вій виринає погляд, повний надії і віри, що йому дадуть шанс.


Дати шанс, щоб вкотре побачити, як прекрасно може розкритися абсолютно інший світ…  Але чи даємо ми шанси? Перш за все, собі… Адже лише тоді є опція дати його ще комусь! Почати з себе, з когось, почати взагалі колись або ніколи…

Що там, за поверхнею видимого? Там більше, там точно набагато більше… 



среда, 2 апреля 2014 г.

Пояснити

             Ну от скажи — хто я така? З тобою все зрозуміло: підприємець, власна справа. Чітко все і ясно. А я... Я не розумію, хто я?
                    Для себе чи для інших?

Оце й воно — ось як варто було ставити питання: для себе чи для інших... Для себе чи ДЛЯ ІНШИХ!!!

Та для інших, інших. Шукаючи обгрунтування, діяла саме із цією думкою, із тавром “для інших”. Дайте мені підходяще визначення - і я заспокоюся. Мені буде, що кинути допитливим і саркастичним.

Саркастичним. Та я взагалі не розумію, що таке сарказм — що за жанр, спосіб пониження, що це?

Для інших. Все знову так просто.

                    Для інших. Це зле?
                    Та ні, мабуть. Просто потрібно бути відвертою із собою в цьому. Інакше заграєшся. А так є шанс збагнути, що іншим все одно. Їм давно все одно — і так буде завжди.

Завжди буде все одно. А мені завжди буде думатися про те, що насправді не має значення. Завжди або тільки зараз так. Від мене залежить, правда?
Усе пройде. Усе. Що залишиться? Щось.

Усе можна було виправдати як завгодно і чим завгодно. А мені у цьому всьому потрібно було це «як та все завгодно» пояснити у собі.

Я довго пояснювала. Проте в якийсь момент зрозуміла, що просто на просто воджу себе за носа. Бо не пояснюю, а переконую себе у своїй неправоті.

Ти неправа. Ти ніхто і ніщо, недостатньо розумна, доросла, свідома. Ти примітивна. Дивись на себе  - і побачиш все це!


І я дивилася… Я бачила… Я щось доводила. А все простіше. Все настільки простіше: зрозуміти, кому хочу пояснити, і перш за все, пояснити все собі. 

четверг, 20 марта 2014 г.

про прості речі, у яких і є щастя

А Ви любите сонце? J Отаке ранішнє і живе… Коли воно тільки-тільки здіймається на чистому, ранковому та голубому небі? Коли воно так бережливо зігріває ще сонну душу – не обпікаючи, не палячи… Ні, воно ще таке щире, таке юне, таке рідне і дороге. Воне не може образити зараз, натомість може лише надихати – на пошук, на питання, на прагнення.
Ви любите сонце? Адже воно таке близьке кожній молодій душі, яка таки прагне піднятися угору. Адже воно частинка кожного із нас, воно ще таке нестабільне, переливаючись кожної миті. Воно ще таке відкрите, чаруючи красою кожного, хто побачить його у цю ранкову пору…

Ви любите сонце? Коли у грудях зупиняється серце – від побаченого, відчутого, продуманого… Коли хочеться дихати наповні груди і позбутися усієї ірраціональності, компромісів, протиріч… Коли прагнення істини особливо загострюється, а пошук стає ще бажанішим та необхіднішим.

Люблю… люблю ранки із свіжим повітрям, свіжим сонцем, свіжими думками… І сьогодні, бачачи у вікні потяга, як це червоно-жовте коло піднімається вгору по небу, наче заманюючи слідувати за ним та вітаючи кожного, я відчула… радість. Я відчула, що життя надто складне, щоб його розкладати по поличках. Я відчула натомість простоту щастя. Я відчула, як же мені хочеться бути поряд із рідними, коханими, дорогими… Я відчула, що іншого сонця може вже і не бути… Проте саме це, яке вже зараз десь високо і далеко, у душі, в мені, у суті…


А Ви любите сонце? Як одне із чудес нашого незбагненного світу…

среда, 12 марта 2014 г.

Про одне таїнство

Було написано трохи давніше... Але після останніх подій має бути сказане в голос... Ми чомусь боїмося цієї теми - теми смерті. Проте у ній є щось, що відкриває для кожного необмежене поле для зростання -  в усвідомленні... Судіть самі.

***

Життя відходили від нього. Точніше виривалося із. Тіло ще було тепле, але теплота була наче заповільненням системи – знала: скоро наступить вічна мерзлота.

Чи були у нього в голові якісь думки? Усвідомлення кінці? Важко було сказати. Та й думати про це така дрібниця – це як спроба втримати щось, чого уже нема.

Він покидав світ із такою легкістю, що це вражало… Не молодий, але і не старий. Повний планів і захованих від стороннього ока мрій, хоч на повіки вже і лягла втома, а на чоло – зморшки нерозуміння.

Життя відходило… І так хотілося впіймати, крикнути: «Не іди! Це ще не Твій час!». Та чи може час взагалі бути не чийсь…

Він лежав тут - такий дорогий мені. Він моє становлення, опора. А тепер треба отак раптом, сьогодні, ВЖЕ вчитися жити без… Егоїстично? Як це егоїстично з мого боку – думати про мої болі  у цю мить!

Ця людина ніколи не була моєю власністю. Другом – так. Співрозмовником – без сумніву. Родиною – звичайно. Прикладом...

Але не власністю. Вказувати їй, що робити, чи намагатися втримати вже означало втрачати!!! Бо вона не річ. НЕ РІЧ, і ніколи нею не була.

Я ж саме зараз, у цю драматичну мить перетворювала саме на річ, на власність, на гарантію мого душевного спокою та добробуту. Що за фарс?

Мізерність, чергова мізерність, яку не можу здолати! Рабе, коли Ти зникнеш?
Кожен день наче каталізатор тебе в мені! Згинь – я не хочу  бути тобою, бачити тебе в інших, передавати частку тебе іншим.

Хіба у світі замало цього? Але зараз не про те. Чому у таку мить я знову повертаюся до себе? Чому? Ницість! А може найлогічніша річ – запит на вирішення своєї проблеми…
То може такі життєві уроки стимулюють нас саме до цього – вирішення своїх проблем? Може я надто однобоко почала бачити себе – лише в площині аналізу, а коли буде дія, факт, результат?

Стоп… Ми ж говорили про життя, тобто про смерть… Мінімальна відстань. Незбагненна раптовість. Я ніколи не зможу цього збагнути. Ніколи.

Я можу лише тримати Твоя холодну руку і дякувати – за все. За біль, який є зараз. Він каже мені, що я ще хвора, а Ти – моя допомога на цьому шляху. ДЯКУЮ!!!

… і пробач… завтра я пам’ятатиму. Але життя таки братиме гору наді мною. Усмішки з’являтимуться. Мрії будуть розцвітати. Плани будуватимуться. Все набиратиме свого ходу – спочатку в печалі, потім – у спомині, але все БУДЕ таки…

У мене досі немає відповіді на питання «Чому?». Як і у Тебе вже ніколи не буде ніяких відповідей. У мене є лише відчуття іншої мене, очищеної сльозами за Тобою.

Дякую.

суббота, 8 марта 2014 г.

Білий вірш... Про нас

І весь світ буде дивитися мені у вічі,
А я усміхатимуся, знаючи – це єдина можлива реакція.
Весь світ буде мене питати – я ж матиму відповідь лише для себе.
Він чекатиме від мене рішення – а хто я, щоб давати якісь рішення?

Не дивіться, не чекайте. У вас усі ваші рішення.
Я ж можу лише поділитися – щиро, може наївно
Тим сокровенним, що жевріє, мріє, робить і чекає,
Не чекаючи.

Знаєте, я навчилася не чекати. Це так абсурдно занурювати себе у такий стан – очікування.
Натомість повністю приймаю стан віри та надії.
Я смішна? Що ж  - можливо.
Але скажіть тоді, що таке раціональність чи серйозність?
Я не знаю. Не беруся визначати.
Я просто живу у такому вимірі.

Я можу любити чи ненавидіти, ображатися чи протестувати.
І це буде смішно насправді. Навіть не так – це буде така слабкість…
Відверто – буваю слабка, настільки, що сама собі дивуюся…
Може це мій звязок із системою? Нехай. Допустима норма мене мізерної.

Не питатиму, чи Ви таке мені пробачите – бо ми вже давно надто далекі,
При цьому надто повязані.
Ви в мені. Мабуть саме тому так активно апелюєте до рішення?
Що ж – простіть мою неконкретику, вона насправді конкретна як ніколи.

Суть у тому, що світ завжди дивитиметься на мене – очікуючи.
Навіть якщо я маленька, неважлива, непомітна…
Просто то я так думаю. А намір насправді важливий.
Прагнення важливі – вони переростають у дію.
Вони в мені, виховують мене. Вони – це я.

Більше того – світ дивиться і на Вас. І йому потрібно протиставити велику силу духу, волі, себе…

Тому – я все приймаю. Навіть більше – розумію.
Мабуть рано чи пізно це розуміють всі?
А сьогодні я буду дивитися у вічі світу, широко відкривши очі,
Глибоко вдихаючи повітря і… усміхаючись…
Бо ніколи не знаю, яка усмішка буде останньою.
Але вона варто того, щоб БУТИ.

І Ви будьте. Конкретно неконкретними. Шаленими і прагнучими.
Важливо, щоб справжніми…
І ті, хто мають зрозуміти, зрозуміють…
А головне – зрозумієте, знайдете ВИ.
Можливо у цьому і є весь світовий порятунок.





пятница, 7 марта 2014 г.

Найкоротший текст...

             


  - Навіщо Ви це робите?
  
Думка: як дивно – це питання і досі ставить мене у глухий кут. 

- Бо… не можу по-іншому. Чи такої відповіді достатньо? 


*** 
Часто від того, що є нашою суттю, не можливо відмовитися. Як би важко не було...




понедельник, 24 февраля 2014 г.

Знову контрасти. І все більше попереду.

Усвідомлення. Відбулося щось набагато більше, ніж можна осягнути зараз. Раптом зникло багато сміття із голови – натомість  зріс рівень свідомості. Раптом  все стало дуже просто – вибір без вибору, необхідність, неможливість діяти по-іншому. Уся нікчемність людська стала явною чи не можливою більше до приховування: обмани, скарги, хабарі, криве слово… При цьому в голові лунає лише одне – пора почати із себе  в питаннях  ширших, ніж «мій світ». І хтось таки почав… Інший хтось галусує про свободу і права на площі, забуваючи, що вчора прискорив юридичні таганини фінансовими стимулами.

Раптом людина, зовсім невідома та випадкова, стає другом, порадником, надійним плечем – на жаль чи на щастя, надійнішим, ніж старі друзі. Стає зрозуміло, з ким по дорозі, а з ким важко буде знайти спільну мову. З’являється якийсь дивний фільтр – і це змушує задуматися, а може подорослішати? При цьому найцікавіші дискусії лише починаються – голосів багато, думок багато, «експертів» багато. Усьо багато – різного і контрастного.А розібратися із цим треба все одно самому.

Раптом знову зростає вартість життя, як би її цінність не намагалися здешевити. Про неї вже і не говорили, забули. Все вимірювалося іншими одиницями. А тут прокинулося щось людське, що вже не може спати. З’явився запит на чітке визначення себе  - хто, що, навіщо? Невже сліпа маса, яка просто іде, керуючись наче цінностями поміркованості, толерантності, турботи про ближніх. Лише варто уточнити, про яких ближніх? Найчастіше про тих, що на відстані руки. Усі інші – нема діла.

І тут злам – той чужий, невідомий, незнаний стає усім. Він вимагає повного занурення у його світ, щоб зрозуміти свій сповна. Він провокує і рятує. Він наче нагадування – очі відкрий, скільки можна ховатися? Нехай кожен дасть собі відповідь сам, від чого саме…

Так, усім за цей час поставлені різні питання. Лише б сил знайти відповіді і відверто відповісти…

Дія. Після усвідомлення починає проявляти себе абсолютно різна дія: щира, зумовлена підсвідомим-амбіціями-прагненнями-поривом. Різний калібр, різний масштаб. Через дію до нас починає говорити РОЛЬ людини. Не посада, не статус, а саме роль – навіть якщо вона у рубанні дров кожного дня. Ми маємо це переосмислити. Бо може саме через те, що звели все до  споживання, сьогодення, своєї хати, стаємо такими глухими та асоціальними?

Кожен, заглибившись в дію – часто дуже просту, починає усвідомлювати свою роль. І все знову стає просто. Тільки б вже завтра знову не ускладнити раціоналізацією та порівнянням.

Відповідальність.  А тепер, продумавши це все, відчувши та переживши, чи можу  дозволити собі змізерніти знову? Завтра буде важким. Надочікування пориваються нагору – мабуть біда чи обмеження кожної революції. АЛЕ: від нашої свідомості залежить, як із цим працюватимемо. Мабуть ще один запит – управління собою – важливий як ніколи.

Нагору будуть пориватися крайності – усіх повісити, усі наколіна, усіх засудити, усі винні, усі злодії, нікому не вірю. Хтось гарячково казатиме – так не можна, не ті цінності, прощення – де воно? Інші впадатимуть у роль суддів і всезнавців. Та чи так це? Хтось просто відвернеться, скаже, що все як завжди і твердитиме про розчарування, не маючи на нього права! Бо десь із висоти пташиного польоту дивитимуться Шевченко, Стус , багато інших… а ще ті… із Небесної Сотні.

Настає період, коли потрібно частіше прикушувати язика, тамувати пориви і амбіції і просто працювати,  будучи принциповим, перш за все, у собі. І ще таке очевидне – не забувати про Людину в середині та поряд…

Настає період, коли немає простих смертних та далеких обраних. Є люди, які потрібні одне одному у своїй особливій ролі. Зі своєю особливою усмішкою, своїм світом в очах, своєю думкою і необхідністю…

Період особистої відповідальності, про якийсь колись випадково чомусь забули… Період різний, але період наш. Період без рожевих ілюзій, але із готовністю жити саме так і саме через це все.  Період, коли дякуєш за найменше, і  слово "Дякую" усвідомлюється десь глибоко знову і знову.

Пора.


п.с. а ще період, коли важливо думати: "А як Майдан змінив мене?"