1 рік АБО "трохи про своє..." :)

До річниці одруження

Завтра буде 1 рік.

Завтра наче настане якийсь рубіж -  у думці, у часі, в майбутньому.

Не те, щоб щось глобально зміниться чи вже змінилося, зовсім ні. Але МИ будемо вже один рік.

Ніхто не каже, що вссе просто і легко — завжди є багато чого, що потрібно переболіти, розв’язати в собі, а тим більше, коли вас двоє.

Не можна сказати, що це як якась рожева мрія, що відбулася -  такі глобальні речі смішно і соромно зводити до банальності.  Бо той рік був, є працею — над собою, над відносинами, над співжиттям.

Не можна сказати: "Моя свобода закінчилася". Той, хто думає, що його свобода у шлюбі закінчується, ніколи її не мав. В даному випадку не про свободу ходити усюди і робити, що хочу — це не свобода, це обдурювання себе собою ж.

Не можна сказати, що сумно не було. Але сум на двох зовсім інший...  Той сум теж якось магічно допомагав зростати.

Натомість.

Створення цінності. Підмога.  Світло одне одного.  Прагнення бути. Часом дитячість, зрештою - можливість бути дітьми та щирі усмішки. 

Розуміння, що ніхто нікому до кінця не належить, бо є щось більше, ніж прагнення володіти. У  цьому світі двох насправді стільки сенсів!!!

І з ними треба розбиратися все життя - урок тривалістю у життя.

А ще можливість вчитися тому, чого нам так не вистачає — довіри. Бо відкритися повністю — це потребує сили. Прийняти повністю — це теж виклик. Почути і збагнути — неймовірна праця.   І може, саме через ці речі люди “шукають” усе життя...  Бо в якийсь момент треба зробити на крок більше, на зусилля більше, на прагнення більше.... Треба почати із себе. В той час, як в тобі завжди голосно говорить власне Я.

Завтра буде 1 рік.  Скільки тих років? А яка різниця... Ми завжди думаємо “скільки”, а мали б думати “як”... дозволимо собі цю розкіш? :)

Завтра буде 1 рік. Дякую… 

На межі

У мені знову відбулося падіння. Із п’єдисталу впало «моє життя-мій світ-мій, моя, моє…».

Десь там, далеко, були втрати, які  зараз чомусь так голосно говорили у мені. Наче у дзеркалі, у мені зростав біль, який насправді був десь поза мною. Чи можна зрештою відчувати біль поза собою? Сьогодні здавалося, що таки можна…

Сьогодні знову впало щось, що завжди існувало як начебто більше за мене – а, здавалося б, що останніх подій було достатньо для того, щоб змінитися, оновитися, щоб стати іншою, кращою, але не глухою, сліпою…

Не достаньо…  У мені теж своя система, яка чинить опір – частково для співжиття із світом, мабуть. Тому часом задумуюся, чому ми настільки дивуємося опору державного апарату як системи, коли натомість самі такі майстерні у питання опору всьому і багато чому… Але не про це…

Завжди настільки комфортно було залишатися у логіці «я» і «мій світ». А тут раптом зовнішні обставити занурюють мене у купу інших світів та контекстів, які теж прагнуть свого вираження. Можливо, сьогодні, вони мають бути почуті?

Я гарячково аналізую, чому людина настільки занурена в себе і настільки прагне комфортної гарантії? Де межа між власним життям і суспільним поступом, між солідарністю та індивідуалізмом? Для мене раптом усе трагічне, що відбувається, видається саме тим найлогічнішим, що могло статитися – заклик до зростання, до людяності, хай навіть у такій формі?

Натомість десь у мені зростає заклик до більшої солідарності, до більшої праці. До більшої мовчанки та суму, щоб збагнути зрештою усю мою глухоту та пустослів’я!

У мені зростає заклик  та запит до мене – ЗМІНА, ПРАЦЯ і ще раз ПРАЦЯ… щоб почати із себе! Так, може бути гнів на когось, щось, чиїсь вчинки та їх наслідки – але мені завжди залишатиметься одне: необхідність почати із себе через зміну і працю, зміну і працю...

Ти  не знала цього раніше? Смішно! То, може, почуй нарешті, зрозумій, що то основа всього! Адже якщо раптом, отак свідомо кожен… почне із себе? На рівні свого впливу, але із бажанням бути по-іншому… Бо чомусь же дано мені, тобі, нам цей дар ЖИТИ, який варто цінити лише за ту легкість, з якою його можна втратити, а легкість ця незбагненна та проста… Мить -  і все, фініш…

Сьогодні, ще поки що, а може, все ще у мені… падіння – падіння когось, чогось, винних і правих, голосів і визначень. У мені біль, сум… Але там, в середині, не зважаючи ні на що, залишається щось неймовірно людське, що змушує завтра таки подумати про мій світ, про життя і мою роль. Я буду усміхатися, рухатися далі – але на межі балансу і хаосу, де баланс як реальність, яка наче сила тяжіння настановляє на простоту існування, щоб світ таки був, а хаос як беліч контекстів та вимірів, інших людей, суспільства, країни, світу, які таки витягують мене з мого індивідуалізму… І я приймаю цей дивний баланс чи то -  його межу – тонку, але таку потрібну!

Завтра чогось черговий раз буде не достатньо, але я таки починатиму із себе – знову і знову, щоб робити трохи більше… Рухатимуть на межі і відчуватиму її із кожним кроком...

КОЛИ СУМНІВ

Гарячково закушую губу – може такий вийде весь внутрішній конфлікт?

Банальність ситуації у тому, що сумнів, саме сумнів завжди начебто руйнує усі основи основ… І при цьому він має бути, як стимул, як пошук істини, як підтвердження…

У хаотичній спробі щось пояснити запитую себе: «Що його причина?»

Не знаю… Можливо, світ вкотре не підтверджує мою модель? Можливо, мені вкотре треба щось доводити – часом навіть собі? Можливо, мій аргумент до світу надто мізерний?

Не знаю… Лише відчуваю, як сумнів ЖИВЕ! Він є. Він претендує на керівництво, маніпуляцію, занепад – на ключову роль. І що мені зробити, щоб зрештою викорінити?

А може, прийняти. Отак раптом прийняти … сумнів. Він є, має право бути. Завжди був, часом навіть прияв зростанню. То нехай собі БУДЕ… 

В якийсь момент виникає паралель – я стою навпроти свого… сумніву… У цьому втілюються обличчя безлічі друзів, знайомих, експертів та світил. Обличчя світу. І я маю наважити підняти очі, глянути впритул на це обличчя – і відчути: у мені є сили, щоб дивитися…

 Після миті спостерігання одне за одним (сумнів теж спостерігає за мною, очікуючи…) розумію навіть більше – не все так страшно. Відвертий погляд – чи може таке лякати?

Згодом я наважую подати руку йому, тому ж сумніву!

Він іде мені на зустріч, ми стаємо одним цілим – і раптом величина пізнання досягає межі. На цьому етапі. Якесь гармонійне доповнення одне одного відбулося. Воно було на часі. 

Хвилину тому кожен із нас щось зміг – подолати, збагнути, віддати… БУТИ.

Не боятися. Більше не боятися. Я більше не боюся… і не боятимуся.

Я сумніватимуся, напевне проходитиму через стан сумніву. АЛЕ вже іншою…

Мій рівень пізнання не дасть скотитися знову  у логіку «у мені все помилкове»… навпаки – подібний провокатор ставатиме все меншим і меншим. Натомість мій велет духу зростатиме.. 

А поки що… вірю.

Нестримно вірити у ЩОСЬ.  Усією суттю прагнути КУДИСЬ.

В якийсь момент  опиняєшся біля величезної кількості невизначених понять "щось" і "кудись", які підкріпленні прагненням. Але що далі?

А далі точка, в якій «кипіння» як необхідність почути одне конкретне «навіщо» більше не покидає.

Навіщо?

Коли кажу собі «вірю», що за цим? Вірю чому? Бо немає більше у що вірити? Бо хочеться надмірно визначити себе рамками, які зможу пояснити іншим? Бо надто складно залишатися не пояснюваною…? НАВІЩО? Навіщо…вірю?

Пронизує страх – невже чергове прагнення перестрахуватися від відсутності гарантій.

Тобто питання насправді в тому, наскільки дана внутрішня віра істинна. Чи можу жити нею?

Не знаю, а тим більше не знаю, як її визначити чи то перевірити на істинність… Я НЕ ЗНАЮ.

Дайте мені якийсь інструмент, комп’ютер, техніку, лакмусовий папірець! Дайте щось, що визначить мою віру, її межу, її суть та істину… Дайте щось, що визначить мене!!!

Дайте… але проблема в тому, що подібного інструменту, механізму немає.

Я одно у цій вірі, з нею і в ній, як і вона в мені.

Ми приглядаємося одне до одного, намагаючись зрозуміти, хто є хто.

Підозра, сумнів, біль… І так по колу, так знову і знову…

АЛЕ. Ми не відпускаємо одне одного. Навпаки – міцно тримаємося одне за одного і живемо одне одним. ДОКИ?

Або ж черговий раз ЧОМУ? 

Не знаю. Але дозволі собі трохи більше довіритися цій вірі.

Може, саме цього мені і не вистачає – довіри у вірі. Може, саме це стане фінальною краплею. Може…  

А поки що… вірю.